Я подумала, що це потрясна ідея — приємно здивувати Пола й несподівано заявитися в обідній час до його офісу на Перпл-стрит.

Я спеціально з'їздила на Мангеттен і вдягла свою улюблену «чорну сукенку». У ній я виглядаю скромно й чарівливо. Цей прикид був доречним і в ресторані «Марк Джозеф Стейкгаус», і взагалі будь-де. Саме цю сукню зазвичай вибирав Пол, коли я питала його: «А що мені вдягти на сьогоднішню вечірку, любий?»

Хай там як, а я відчувала приємне хвилювання й уже встигла спитати Джин, помічницю Пола, чи він на роботі. Але про свій приїзд я її не попередила: вона ж його заступниця, а не моя.

І це його я збиралася приємно здивувати, а не її.

Звернувши за ріг на своєму «міні-купері»[1], я побачила, як Пол виходить з офісного будинку. Поруч із ним крокувала якась білявка років двадцяти з гаком.

Він аж надто близько тулився до неї, про щось теревенив і гиготів так улесливо-хтиво, що мені відразу ж стало зле.

Білявка була однією з тих розкішних краль, що їх часто можна здибати в Чикаго або ж Айова-Сіті. Висока, з волоссям, що мало платиновий відблиск. На відстані її матова шкіра виглядала бездоганною: ані тобі зморшки, ані прищика, ані плями.

Утім, не все в ній було таким уже й бездоганним. Наприклад, перечепившись через тротуарну плитку своєю дорогою туфлею від Маноло Бланік, білявка мало не гепнулась, коли сідала з Полом у таксі, і той ледве встиг утримати її, ухопивши за худющий лікоть під рожевою кашеміровою шаллю. Тієї миті мені здалося, що хтось з усього розмаху всадив мені в груди гостру стамеску.

Я стала за ними стежити. Утім, яке там стежити! Це надто м'яко сказано. Я погналася за ними.

Усю дорогу до Мідтауну я висіла в них на задньому бампері наче гачком причеплена. Коли ж напроти входу в готель «Сент-Реджис» їхнє таксі раптово зупинилось і з нього, посміхаючись, вигулькнули Пол з білявкою, із далекого закутка мого мозку кулею вискочив сигнал і блискавично рушив до ступні, що зависла в нерішучості над педаллю акселератора. У цей момент Пол узяв свою подругу під руку. Мені на мить уявилися їхні перепуджені обличчя, коли вони, як сосиски в бутерброді, опиняться між стіною готелю та капотом мого світло-блакитного автомобільчика.

Проте ця уявна сцена зникла так само швидко, як і з'явилась, а разом із нею зникли й переслідувані. Я безсило заплакала під звук клаксонів — то нетерпляче сигналили таксі, що скупчилися позаду мене.

Замість негайно пристрелити Пола в одвірках, я дала йому шанс. Навіть не стала розпитувати, чим він займався в обідню перерву в готелі «Сент-Реджис», аж поки ми не сіли вечеряти.

Хтозна, а може, він був там у якихось важливих справах? Недарма ж я нещодавно бачила наліпку на бампері одного авта з таким текстом: «Усяке бува. Навіть дива».

— До речі, Поле, — спитала я настільки невимушено, наскільки дозволяв мені гнів, що розпеченою лавою циркулював у венах. — А що ти робив сьогодні під час обідньої перерви?

Пол явно нашорошився. Навіть нахиливши голову й ледь не продряпавши ножем тарілку аж до столу, я відчувала, як сіпнулася його голова і як він витріщився на мене.

Якусь мить винувато помовчавши, Пол відвів погляд і втупився у свою тарілку.

— Як що? Їв бутерброд на своєму робочому місці, — промимрив він. — Як і завжди. Ти ж знаєш, Лорін, я ввесь час так чиню.

Пол збрехав мені — відверто й нахабно.

Я мимоволі випустила з руки ножа, і він зі звуком гонга брязнув об тарілку. Чорні божевільні думки — одна чорніша від іншої — умить заполонили мою свідомість. Такого зі мною ще ніколи не траплялось. Я завжди вміла тримати себе в руках.

«А що, як Пол ні на яку роботу не ходив? — подумала я собі. — Просто надурив мене, показавши липовий фірмовий бланк. А сам увесь цей час їздив у центр, щоб порозважатися з дівками. А його співробітники? Може, вони були просто найнятими акторами, котрі мали з'являтися тоді, коли я планувала приїхати?»

— А чому ти питаєш? — нарешті поцікавився Пол — невимушено так, наче нічого не сталося. І це було для мене майже так само боляче, як і бачити його з білявкою біля входу в готель «Сент-Реджис».

Майже.

Не знаю як, але мені все-таки вдалося вимучити посмішку й жодним порухом м'язів обличчя не видати своїх почуттів, хоча в моїй душі лютував ураган категорії «п'ять».

— Просто щоб поговорити, — відказала я. — Треба ж про щось говорити зі своїм чоловіком під час вечері.

Того вечора, того шаленого, божевільного вечора магістраль Мейджор-Діген була забита автомобілями, а на під'їзді до Тріборо-брідж їх стало ще більше.

Не знаю, що мене дратувало сильніше, поки ми продиралися крізь щільний потік машин: чи то клаксони застряглих у пробці автівок, чи то іспанська музика, що линула з приймача в нашому таксі…

Я їхала до Вірджинії на оплачений моєю конторою семінар.

А Пол збирався на особисту зустріч у Бостоні з одним із найбільших клієнтів своєї фірми.

Єдиною спільною подорожжю, яку ми, сучасне, високопрофесійне й енергійне подружжя Стілвелів, могли собі дозволити на тому тижні, була поїздка в аеропорт ЛаҐвардія.

З мого боку відкривався прекрасний вид на Мангеттен. Нью-Йорк, із його височенними вежами зі скла й бетону, виглядав іще величнішим і романтичнішим на фоні чорних грозових хмар, що напливали з-за обрію.

Визираючи у вікно таксі, я пригадала чепурненьку квартирку, котру ми з Полом винаймали колись у Верхньому Вест-Сайді. Пригадалися суботні дні, що їх ми проводили в музеї Ґуґенгайма та Музеї сучасного мистецтва; мікроскопічне французьке бістро в північній частині Г'юстон-стрит; холодне шардоне, яке ми цмулили «на природі», тобто на пожежній драбині нашої однокімнатної квартири на четвертому поверсі. З пам'яті виринула романтика тих часів, коли ми ще не були одружені, коли наше життя було цікавим і непередбачуваним.

— Поле! — погукала я печальним, майже похоронним тоном. — Поле!

Якби Пол був бабієм, я, скоріше за все, викреслила б зі своєї свідомості той недавній неприємний епізод як щось неминуче й тому не варте особливої уваги. Усі ми з віком стаємо дорослішими, цинічнішими… Зрештою, медовий місяць коли-небудь, та закінчується. Однак у нас із Полом усе було по-іншому!

Ми з ним являли собою одну з тих сентиментальних закоханих парочок, що часто дратують оточення виявами своїх почуттів. Більше того, ми були не просто закоханими, ми ще й були найкращими друзями — водою не розлити. Задушевними однодумцями з ментальністю Ромео та Джульєтти, готовими все життя прожити разом і померти водночас. Ми з Полом кохали одне одного до нестями та шаленства. І це не вибіркові спогади. Саме так воно й було — завжди.

Ми познайомилися, коли були першокурсниками правничого факультету Фордгемського університету. Ми навчалися на одному потоці й належали до однієї соціальної групи, але ніколи до пуття не розмовляли. Я помітила Пола через його надзвичайну привабливість. Він був на кілька років старшим за більшість із нас, трохи серйознішим і трохи стараннішим. Тому я навіть спочатку не повірила, дізнавшись, що він погодився гайнути з нашою компашкою до Канкуна, що в Мексиці, на весняні канікули.

Увечері перед відльотом додому в мене була сварка й бійка з моїм хлопцем; ударившись об скляні двері готелю, я розбила їх і порізала руку. Поки мій кавалер безпомічно озирався й повторював: «Що ж робити, що ж робити?», — біля мене несподівано виріс Пол і, мовити б, узяв ситуацію під контроль.