— Що трапилося, Поле? — прошепотіла я. — Розкажи все, як є.

Пол зиркнув на мене й прикусив нижню губу.

— Який це був жах, Лорін! — почав він. — Якби ти тільки знала, що мені довелося пережити під час цього польоту! Спочатку щось бабахнуло, і літак різко пішов униз. «Гаплик, — подумав я, — то терористи підклали бомбу». І вже не сумнівався, що жити мені лишилося лічені хвилини. Аж раптом усе владналось, і літак вирівнявся, але пілот таки не став продовжувати політ і посадив літак у Гротоні. Тому до Бостона я так і не потрапив. Бачиш, доля пожалувала мене. Після приземлення я відразу ж узяв напрокат авто й приїхав додому. Мабуть, я й досі був у шоковому стані, коли повернувся. Щоб заспокоїтись, я відкоркував пляшку — і незчувся, як усю її вицмулив. Не питай, що сталося з моєю вдягачкою. Вибач, я не хотів тебе налякати.

Моє обличчя почервоніло так, що, мабуть, аж світилось у темряві. Чому Пол брехав мені? Поводився так, наче я не знала нічого про те, що трапилося? З іншого боку, убивці дуже часто впадають у стан абсолютного й мимовільного заперечення. Ідуть у глуху «заперечайлівку». І щиро вірять, що ніякого злочину вони не скоювали. Через це інколи буває дуже важко з такого стану їх виводити. Невже це трапилось і з Полом? Невже він був настільки шокований, невже відчуття провини так ошелешило його, що в його свідомості запанували ілюзії?

— Поле! — нарешті сказала я. — Будь ласка!

Пол кинув на мене знічений погляд.

— Що — «будь ласка»?

«О Господи! — подумала я. Невже йому замало того, що сталося? Навіщо він бреше й усе ускладнює ще більше? Наче не знає, що Скотт тієї ночі був не сам, а зі мною!»

Яка ж я дурепа! Саме так воно і є! Від здивування я аж рота роззявила, але встигла прикрити його рукою, щоб не помітив Пол. Неймовірно!

Мій чоловік не знав, що я там була!

Пол і не збирався нас застукати на гарячому, здогадалась я. Напевне, він просто побачив кілька е-мейлів від Скотта, почав щось підозрювати й подався до нього, щоб надавати під сраку копняків і змусити від мене відчепитися. Саме тому він і поїхав, не ставши очікувати, поки вийду я! І саме тому він так зараз і поводився, наче нічого не знає. Отже, Пол не придурювався. Він дійсно нічого не знає.

Не знає, що я наставила йому роги!

Розділ 46

«А якщо так, то ситуація докорінно змінюється», — подумала я й витріщилася на Пола. Він відкинув ковдру та сказав:

— Іди до мене, Лорін. Ти, мабуть, дуже втомилася на роботі. Запрацювалася. Я теж, хай йому грець. Нумо, ходи до мене.

Вигляд Пола, який лежав на дивані, нагадав мені, як приблизно рік тому я, женучись за підозрюваним пожежними сходами, сильно пошкодила спину та злягла на два тижні. І Пол витратив усю свою відпустку, щоб доглядати за мною. Доглядати ретельно й турботливо. Він тричі на день куховарив, і ми з ним їли разом, дивлячись денні телевізійні програми. А ще Пол мені читав. Наприкінці другого тижня водонагрівач віддав Богові душу, і я ніколи не забуду, як Пол мив мені у ванній голову, нагрівши воду на газовій плитці.

Найголовнішим було те, що він був зі мною, коли мені було скрутно.

Тепер я мусила побути з ним, коли стало скрутно йому.

Набравшись сміливості, я підступила до дивана й лягла поруч. Пол вимкнув світло. Намацавши в темряві його руку, я міцно її стиснула.

— Я дуже рада, що ти таки потрапив додому, — нарешті сказала я. — Навіть якщо твій одяг десь загубився по дорозі.

Наступного ранку я встала та швидко вбралася лише тоді, коли Пол поїхав на роботу. Я навмисне чекала, поки він піде. А якщо точніше, то дочекатися не могла, поки він подасться на службу.

Коли я вже була кинула сумочку у свій «міні», мені раптом пригадалися слова Джека Бусліка про пістолет, з якого застрелили Скотта. Про те, що наявність пістолета як доказу мала б вирішальне значення в цій справі.

Я мерщій кинулася від автівки до сараю з одним-однісіньким запитанням, що крутилось у моїй голові: «У якій річці втопити пістолет — у Гудзоні, Істі чи Гарлемі?»

Проте коли я відімкнула двері сараю, то мені аж заціпило. Такого я не чекала. Таке мені навіть у кошмарі наснитися не могло.

Замість мішка з речовими доказами за дверима виявилося порожнє місце. Просто повітря — і все.

Я попорпалась під граблями й лопатами, під мішками з добривами та під поливальницею, але марно. Пістолета ніде не було. Не було й закривавлених паперових серветок. Не було нічого.

Що ж робити?

Я витріщалася на порожнє місце, розмірковуючи — куди ж Пол міг подіти знаряддя вбивства. Може, викинув, коли відвозив назад орендоване авто? А якщо викинув, то де й куди?

Я розхвилювалася. Сильно розхвилювалася. Отже, пістолет і досі десь валяється, а на ньому — цілком можливо — відбитки пальців Пола.

У грудях з'явився неприємний холодок. Я стояла, не знаючи, що вдіяти, аж раптом мій погляд упав на лопату. Кінчик заступа був чорний. Я помацала його. То був кавалок іще вологої землі. Прихопивши із собою лопату, я підтюпцем подалася до заднього двору.

«Де б я сховала знаряддя вбивства на місці Пола?» — подумала я.

Мабуть, десь поблизу. Щоб, про всяк випадок, було видно з вікна.

Я швидко зміряла оком подвір'я. Воно було затінене, бо сонце ще не встигло високо піднятися. Хвилин зо двадцять вимірювала я його кроками, вдивляючись у землю, але так і не знайшла видимих пошкоджень поверхні — ні на клумбі, ні під кущами, ні під азаліями.

Одначе трохи згодом біля штабеля цегли, яку ми придбали торік і склали поблизу декоративної металевої решітки, я помітила дещо цікаве. Праворуч коло штабеля в землі виднілися заглиблення від цегли.

«Отже, цеглу пересунули трохи вліво», — здогадалася я.

І почала знімати верхній шар цеглин та складати їх на попереднє місце. Під останнім шаром моєму погляду відкрилася свіжоскопана поверхня ґрунту.

Я штрикала землю лопатою, аж поки заступ об щось не зачепився. Мені перехопило дух, а серце закалатало від радісного полегшення. То був пластиковий пакет з магазину «Зупинись і придбай». Розкривши його, я побачила всередині купу закривавлених серветок, а зверху на ній — автоматичний пістолет калібру 0.38.

Пістолет я поклала у свою сумочку, а пакет запхала в багажник свого службового авта «імпала», у якому зазвичай їздила на роботу. Потім повернулася назад, закидала ямку й почала ретельно складати цеглини так, як вони спершу лежали.

Обливаючись потом, я поклала останню цеглину й раптом почула якийсь звук біля рогу будинку. Я хутко обернулась — і заклякла від страху й несподіванки.

То був мій напарник, Майк.

Що він забув тут, біля мого будинку, такої ранньої години?

За ним я побачила колег Скотта з антинаркотичного відділка: Джека Траґана й Роя Хуонґа. Усі троє були в бронежилетах.

Моє обличчя вкрилось іще ряснішими краплинами поту. Звіздець підкрався непомітно. Догралася, дурепа безталанна!

«Мабуть, вони за мною стежили, — подумала я. — І від самого початку знали, що трапилось».

І ось тепер — фінал.

Я як була навколішках, так і лишилася. Тільки витріщалася на них, мовчки роззявивши рота.

— Що сталося, Лорін? Чому на дзвінки не відповідаєш? — спитав Майк, допомагаючи мені підвестися. — Щойно ми дізналися від нашого інформатора, що братики-Ордонеси наразі перебувають у себе в клубі. Тому вирішили заскочити за тобою. Марут і Прайс чекають на нас у мікроавтобусі.

Майк зчистив землю з моїх рук так, наче я була неслухняна дівчинка, що бавилась у багнюці, і в цей момент її застав татусь.

— Багатолітніми рослинами вам доведеться зайнятися дещо пізніше, Марто Стюарт,[9] — пожартував мій напарник. Він був явно заведений від передчуття важливих подій. — А зараз саме час схопити за сраку тих, хто наважується вбивати поліціянтів.