«Як же я могла так жорстоко повестися зі своїм напарником?» — подумала я, глянувши на скалки розбитої склянки. Дожилася до того, що відверто погрожувала Майкові! Хто ж була та паскуда в ресторані «Пайперс кілт»? Хто завгодно, але не я.

І до чого я дійду, якщо й далі поводитимусь у такому ж ключі? Спочатку я замовчувала правду, потім відверто брехала, а тепер я стала погрожувати своїм же друзям! Я навіть думати не хотіла, що може трапитися перегодом.

А на довершення до цих негараздів я була в усій цій історії цілком і повністю самотньою. Просто безумство якесь. Рятуючи Пола, я навіть йому не могла довіритись і полегшити цей нестерпний стрес.

Я збагнула, що час настав. У кожного є своя точка зламу, і я якраз дійшла до своєї. У мене більше не було сил приховувати те, що сталося двадцять четвертого липня. Президент Лінкольн таки мав рацію: не можна ввесь час обдурювати всіх. Принаймні тоді, коли тебе виховали в католицьких традиціях.

Я відчула потребу відновити контакт із людством. Надто вже довго довелося мені бути таємним агентом у власному житті. Шпигун мав повернутись додому й примиритись із самим собою.

Крок номер один: я мушу зняти тягар з душі й зізнатись у своїх гріхах. Але не напарникові.

А Полу.

Зізнаватись у подружній зраді буде неймовірно боляче, але для того щоб усе це пережити і почати життя з нової сторінки, ми з Полом мали закрити сторінку попередню. Я мушу сказати своєму чоловікові, що бачила, як він ходив із білявкою в «Сент-Реджис», і що я йому це пробачила. А ще я скажу Полові, що мені потрібна його допомога, аби наша небезпечна таємниця так і лишилась таємницею.

Коли пізно ввечері Пол повернувся додому, я якраз діставала з печі свою фірмову страву: курча з кмином та лимоном. Зважаючи на те, що ця наша вечеря з Полом могла виявитись останньою, я підсолодила Полові гіркоту можливої розлуки — приготувала його улюблену страву.

Мені забило дух, коли чоловік радісно кинувся через кухню та, стиснувши мене в обіймах, відірвав від підлоги.

Мені забракло рішучості, але я оговталась і подумки сказала: «Зараз або ніколи, Лорін. Час відверто в усьому зізнатися».

— Поле, — сказала я. — Нам треба поговорити.

— Стривай, — відповів він, витягнувши з аташе-кейса лискучий швидкозшивач і з ляскотом кинув його на кухонний стіл. — Спочатку я.

На обкладинці швидкозшивача виднілися спадисті зелені пагорби й дерева з яскраво-жовтим осіннім листям. Усередині містилися численні проекти досить великих за розмірами будинків. То були рекламні проспекти будівельної фірми, що споруджувала розкішні дорогі особняки десь у Коннектикуті.

Що за фігня? Він що, знову випив? Але запаху щось не чути…

— Що це таке? — спитала я.

Пол розстелив на столі п’ять різних проектів із серйозністю провісниці, котра розкладає перед собою карти Таро.

— Вибирай, Лорін, — сказав він. — Обирай будинок своєї мрії. Який з них подобається тобі найбільше? Особисто мені подобаються всі.

— Послухай, Поле, — перервала його я. — Зараз не час для споживацьких фантазій, добре? Ми…

Пол притиснув палець до моїх губ.

— Я цілком серйозно, Лорін, — сказав він і радісно потер долоні. — Зрозумій, це не жарт і не фантазія. Я нарешті добився свого. Ти готова мене слухати? Я знайшов нову фірму, яка здійснює ризикове інвестування. Її керівництво хоче ось таким чином переманити мене й до того ж пропонує більшу платню. Набагато більшу.

— Що? — спитала я, поглянувши спочатку на Пола, а потім на теку.

І тут мій погляд упав на заголовок на одному з аркушів у теці. Астор Корт — було написано на ньому. А нижче — готель «Сент-Реджис».

«Сент-Реджис»? Це там… там, де я вистежила Пола з отією білявкою! Що все це означає?!

Я витягла цей аркуш. На ньому акуратним жіночим почерком були написані якісь цифри.

— Що це таке, Поле? — спитала я. — Це не твій почерк, еге ж?

Я очікувала, що Пол різко занервує, але він глянув на аркуш цілком невимушено.

— Це початкова пропозиція від ризикового фонду «Бреннан Брейс». Віккі Свенсон, їхня віце-президент, котра вербує персонал, зробила мені цю пропозицію під час обіду в ресторані «Астор Корт» у готелі «Сент-Реджис» три або чотири тижні тому, — пояснив, усміхаючись, Пол.

Якийсь час я тільки й могла, що отетеріло кліпати очима.

Обід у «Сент-Реджис»?

— Віккі Свенсон? — спитала я, чітко пригадуючи жінку, з якою я бачила Пола. — А як вона виглядає?

— Блондинка, — відповів Пол. — Десь під тридцять, висока на зріст.

«О Боже», — подумала я.

Ні! Цього не може бути!

Іще один поворот у цьому кошмарі, якому, здається, не буде кінця!

Обід у готелі «Сент-Реджис»!

Пол не зраджував мене!

Я вхопила ротом повітря, щосили намагаючись опанувати себе.

Зрадила тільки я!

Я стояла й ошелешено мовчала.

Це не Пол усе зруйнував, а я.

Я все зруйнувала.

Я — така гидка й паскудна. Тільки я.

От халепа! Хотіла з'ясувати стосунки з Полом, поговорити про наші зради й розпочати нове життя — і ось тобі маєш!

Виявляється, зраджувала тільки я!

Я стояла ніби вкопана, з обличчям закляклим, наче завислий комп'ютер. Пол розсміявся та стиснув мою руку.

— Розумію, це немов вибух бомби, — сказав нарешті він. — Просто хотів тебе приємно здивувати. Бачиш, спочатку я подумав, що Віккі просто дурить мене. «Слухай, а ти не хочеш перейти до нас на вдвічі більшу зарплатню?» — спитала вона. А я візьми й бовкни навмання, що перейду до них, якщо мені дадуть утричі більше. Твій чоловік — просто геній, Лорін!.. А сьогодні вранці Віккі зателефонувала мені й повідомила гарну новину. Мене беруть на роботу, уже все погоджено, зосталося тільки відповідні папери підписати. Є лишень одна проблема: нам доведеться переїжджати. До Ґрінріджа, що в штаті Коннектикут! Та хіба ж то проблема — переїхати з Йонкерсу до елітної місцевості, до країни коней! Вони навіть самі готові нас туди перевезти. Ось так. Лишень уяви собі! Я буду працювати, а ти роститимеш дитину, тим паче в новому будинку для цього буде задосить місця. Ні більше, ні менше — втілення американської мрії! Це та переміна, якої ми з тобою так довго прагнули, Лорін!

Голова моя крутилася зі швидкістю ротора в міксері. Це було неймовірно. Пол не лише виявився невинуватим, він іще й щасливого лотерейного квитка витягнув!

Я важко опустилася на стілець, наче боксер після вкрай важкого раунду.

— Клас, Лорін, — я просто позбавив тебе дару слова, от бачиш! — засміявся Пол. — Слухай, — додав він, дістаючи з холодильника пляшку пива «Сем Адамс», — ти про щось хотіла поговорити чи то мені здалося?

Може, я й перебувала на грані психічного зриву та серцевого нападу, але я не була дурепою.

І вирішила, що мені слід навчитися жити зі своєю таємницею. Тим паче, що кілька хвилин тому з'ясувалося, що така таємниця була лише в мене.

— А, та я вже й забула, — ледве промимрила я. — Рис окремо готувати чи нафарширувати ним курку?

Тієї ночі ми з Полом кохалися вперше після того, як я завагітніла. Після останніх одкровень мого чоловіка мені, заради збереження душевної рівноваги, довелося переключитися на посилений режим домогосподарювання, і тому я енергійно взялася до підготовки генерального прання. Перебираючи речі, я випадково помітила коротку чорну нічну сорочку, у якій я намагалася спокусити Пола за ніч до того, як почалось оце безумство. Мить — і я вже стягувала з себе джинси, вбираючись у найкращі зразки продукції фірми «Вікторія Сікрет»[12], які я мала. Коли побачила себе у свічаді — сексуальну та привабливу, то в мене не виникло ані найменшого сумніву щодо подальших дій. Мої груди вже трохи збільшилися через вагітність — який клас!