Одначе політична реальність була такою, що Джеф потребував благословення свого шефа. Джон Мід був прокурором району, а Джеф Буслік — його правицею. І принаймні до дня виборів вони були нерозривно пов'язані один з одним і залежали один від одного.

Якщо до виборів нового прокурора Джон Мід ускочить у халепу, то Джеф неминуче згорить разом із ним.

Я не сумнівалася, що Джеф розуміє це не гірше за мене. На його обличчі з'явився вираз, наче він щойно з’їв лимон. Дуже кислий та гіркий лимон. Нарешті він перевів на мене свій похмурий погляд.

— Це — свідчення, — повторила я. — Ти його бачив. І я його бачила. Слухай, Джефе, я не маю нічого проти тебе особисто. Я прекрасно розумію, що справа проти мене стала б тобі у великій пригоді. Ти відразу б перетворився на всеамериканську знаменитість, про тебе б писали газети й розповідали телекоментатори. Добре, коли хтось є амбітним і прагне досягти успіхів на кар'єрній ниві. Але якщо ти виступиш проти мене, то, присягаюся Богом, наступного разу ти побачиш цей цікавий фільм на телеканалі «Фокс Ньюз».

Джеф задумливо мовчав.

— Це ти вбила Скотта? — нарешті спитав він. — Ти й справді убила Скотта Тайєра?

— Ні, — відказала я. — Ти що, газет не читаєш? Його вбив Віктор Ордонес. І взагалі, я збираюся звільнитися з поліції. З мене вже досить усього цього ідіотизму. І найліпше піти на високій ноті. Як, до речі, і твоєму босові. Це було б найкращим варіантом, еге ж? Як ти гадаєш?

Я підвелась і висмикнула диск із програвача.

— Ну як, домовились? — спитала я. — Ми дуже добре та приязно поговорили, правда ж, Джефе?

Джеф просидів мовчки ще приблизно хвилину. Потім повернувся, і шредер біля його столу двічі злісно верескнув, розгризаючи на дрібні шматки телефонні роздруківки та штрафну квитанцію Скотта.

— Так, Лорін, домовились, — тихо сказав Джеф, утупившись у стіну. У його голосі чулося розчарування. Коли я виходила, він не обернувся й не попрощався.

— Я не вбивала його, — нарешті сказала я, але тільки тоді, коли вийшла з будівлі суду й рушила до свого авта.

— Вам долити газованої води, сеньйоро? А вам, сеньйоре, долити к'янті?

— Сі, — відповіли ми з Полом в унісон. Гуляти — так гуляти.

Кремезний коротко стрижений офіціант, доливаючи наші келихи, світився від піднесення й радості так, наче ми виконали його найзаповітніше бажання. Позаду нього, на блідо-сірі стіни «Монтічіано», найновішого й найдорожчого італійського ресторану в Ґрінріджі, штат Коннектикут, падали золотаво-жовті промені призахідногоо сонця.

Поїздка на північ, до округу Літчфілд, улаштована Полом як приємний сюрприз, який включав у себе відвідини чотиризіркового італійського ресторану, стала дуже доречною компенсацією за те, що мені довелося пережити того ранку в приміщенні суду.

«Після моєї перемоги над Джефом Бусліком, — подумала я, наминаючи фантастично смачну феттучіні з трюфелями, — мене можна було б не лише до італійського ресторану звозити, а й до самої Італії Бо я заслужила».

— Сеньйоро, сеньйор хоче запропонувати тост, — сказав Пол. — За майбутнє.

— Будьмо.

І ми дзенькнули келихами.

«За те, що ми тепер у безпеці й назавжди разом», — подумала я, зробивши ковток холодної чистої «Сан-Пелеґріно».

Пол допив вино, відхилився на спинку крісла й посміхнувся. Він наче інтуїтивно відчував, що все погане тепер позаду, що лихе шаленство скінчилось, і попереду в нас — нове життя.

У мерехтливому світлі свічок я дивилася на Пола так, наче бачила його вперше. Його рудувате волосся, його проникливі блакитні очі, його сильні руки — руки, що захистили мене від Скотта.

— Що це? Ти тільки послухай, люба моя! — раптом сказав Пол, нахиляючись до мене через стіл. — Просто неймовірно!

З гучномовців линув голос Френка Сінатри. То була пісня «Ти прекрасна сьогодні вночі».

Пісня, яку грали на нашому весіллі.

Я почувалася до непристойності щасливою. Чи можна було щось іще вимагати від життя? Моє серце пурхало у вишині, як бульбашки газованої води в моєму келихові. Ця пісня має зараз символічний сенс. «Вона — як підтвердження», — подумала я. Підтвердження того, що тепер ми з Полом — навіки разом. Нарешті ми щасливі. Щасливі — і вільні. І невдовзі в нас народиться дитина, на яку ми так довго чекали.

— Ну як тобі? Що скажеш? — спитав мій чоловік, коли пісня добігла кінця.

— Ти про феттучіні? — перепитала я. — Фантастика!

— Та ні, — сказав Пол. — Про наш новий район.

Ґрінрідж міг би зійти за типове містечко в Новій Англії, якби не коштовні мистецькі галереї, коштовні винні крамниці й так само коштовні готельчики на Мейн-стрит. Така собі суміш авангарду й Нормана Роквела. Сам же ресторан «Монтічіано» розташовувався в переобладнаній споруді дев'ятнадцятого століття, у якій колись містилася пожежна частина. У журналі «Нью-Йорк» я прочитала, що чимало нью-йоркських модельєрів та художників купили в Ґрінріджі заміські будинки. А чому б і ні, зважаючи на те, що тут — один з найнижчих показників злочинності?

— Це фантастика, що ми переїжджаємо взагалі, а ще фантастичніше — що ми переїжджаємо саме сюди, — зауважила я.

— А ти ж іще навіть будинку не бачила, — з ентузіазмом сказав Пол. — Подорож починається відразу після десерту.

«Наш новий будинок», — подумала я. З дахом, що не протікає? З дверима, що не розчиняються самі, після того як їх зачинили? Я захоплено й водночас дещо недовірливо похитала головою.

Коли хвилин через десять підійшов офіціант, мабуть, моя голова й досі паморочилася від щастя.

— Капучино, сеньйоро? Сьогодні на десерт — тістечка із сирною начинкою та вершками з цитриновим сиропом.

— Сі, — відповіла я й відкинулася на спинку, купаючись у своїй втісі, у мерехтінні свічок та в нашій неймовірній удачі. — Сі, сі, сі!

Півгодини потому ми мчали з Полом у його «тойоті-кемрі» — може, навіть швидше, аніж слід було. Мій ремінь безпеки та мій живіт напружились одночасно, коли Пол раптом загальмував, і ми нарешті з’їхали з неймовірно пасторальної дороги, що вилася долиною між пагорбів.

Зі свого боку я побачила знак на кам’яній огорожі, прикріплений, безперечно, якимись добрими пейзанами або ж самим поетом Робертом Фростом, котрого надихали на творчість сільські краєвиди Нової Англії. На знакові був напис — «Хвойні дерева».

Промені призахідного сонця падали на високі сосни, що тихо гойдалися від легенького вітерцю, і їхні тіні утворювали на асфальті химерний золотавий штрих-код.

— Ну, що скажеш? — спитав мене Пол, зупиняючи авто.

— Не знаю, як буде далі, а поки що — просто неймовірно та прекрасно, — зачудовано сказала я.

— Ти чуєш? — знову спитав Пол, опускаючи скло у дверях.

Я прислухалась. Але почула тільки шум вітру в кронах дерев.

— А що саме?

Пол посміхнувся.

— Ото ж бо й воно, — сказав він. — Саме так звучить тиша, коли не деренчать пневматичні молотки, не ревуть двигуни автобусів і не волають п'яні бомжі. Я би назвав це «мир та спокій».

— А що то за сірі стовпи із зеленими вершечками, що стоять уздовж дороги? — запитала я, примруживши очі й дивлячись у своє вікно.

— Їх зазвичай називають «деревами», люба моя, — пояснив Пол. — Про них ідеться в рекламному проспекті. Вони йдуть як безкоштовний додаток до будинку, в якому зараз, до речі, виконується ремонт.

Пол знову завів двигун і спрямував авто на вершечок пагорба, щоб показати мені сусідні будинки. Що я можу сказати? Вони були пречудові. Типові новоанглійські особняки в колоніальному стилі, десь шість чи сім. Гармонійно вписуючись у ландшафт, вони розташовувалися на великій відстані один від одного, спускаючись униз положистим схилом пагорба.

— Ну, гаразд, — промовила я. — А де ж родзинка нашої програми? Ми вже вийшли на посадочну пряму? Чи, може, ця родзинка має якісь вади?