Я здивовано витріщилася на нього.

— Жодного стосунку?

— Ну, — відповів Майк, — може, й має, але трохи-трохи, ось стілечки. — І для наочності він наблизив перший і великий пальці так, що між ними залишився малесенький проміжок. — Та я пробачаю тобі, Лорін. Бо ми ж напарники. Ти опинилась у лажовій та небезпечній ситуації. Тобі довелося рятувати чоловіка від тюрми. А хто я такий, щоб засуджувати тебе? Я не маю на це права. Більше не маю. Саме тому я й полишаю цю роботу. Одного мені тільки шкода.

— Чого саме? — спитала я.

— Що я не бачив, як з розумно-нахабного обличчя Джефа Бусліка вмить щезла ота його сліпуча й самовпевнена посмішка на мільйон ват, коли ти приперла його до стінки тим записом. Я завжди знав, що ти нікого не боїшся, але щоб так! Умієш дати по сраці, коли на тебе наїжджають!

— Або по яйцях, — сказала я, витираючи почервонілі очі. — Залежно від ситуації.

Майк підняв пляшку з кетчупом і перехрестив мене нею, наче священик.

— Відпускаю тобі гріхи твої, дитя моє. Іди собі з миром і більше не гріши, — сказав Майк, устаючи з-за столу. — Я цілком серйозно, Лорін. Ти — добра людина. Маєш завжди про це пам'ятати.

— Постараюся, Майку.

Майк підвівся й поцілував мене в лоб.

— А якщо коли-небудь опинишся в Сан-Хуані, то неодмінно знайди мене. Колишні напарники, особливо ті, кому довелося пережити таку катавасію, як тобі сьогодні, можуть дозволити собі всю ніч поспіль просидіти за чарчиною текіли. Як ти гадаєш?

Наступного тижня в понеділок, виходячи з душу, я побачила, що Пол уже чекає на мене. В одній руці він тримав філіжанку з кавою, а в другій — мій пухнастий халат.

— Який сервіс! — сказала я йому, радісно всміхаючись. — Тримайте мене, бо впаду.

— Мінімум, що я можу зробити такої знаменної днини, як сьогодні, — зазначив мій чоловік, цілуючи мене в мокрий ніс.

«Дійсно, сьогодні — знаменний день», — подумала я, коли Пол царствено допомагав мені вдягти халат. Я відсьорбнула кави, витерла рукавом запітніле дзеркало та знавецьки поглянула на себе.

Сьогодні — мій перший день на роботі після відпустки.

І останній у моїй кар’єрі копа.

Я вирішила взяти приклад зі свого напарника Майка. Сьогодні подам заяву про відставку та звільнюся. Я знала, що ця крута зміна в моєму житті буде нелегкою. Що мені неймовірно довго й важко доведеться звикати до того, що я вже не коп.

Однак зважаючи на все те, що трапилося протягом останніх трьох тижнів, я мусила визнати, що настав час зробити рішучий крок.

За двадцять хвилин, коли я вже «намалювала» обличчя й відполірувала свій жетон, Пол іще раз поцілував мене, цього разу — біля гаража.

Він теж одягся на роботу й виглядав прекрасно, як завжди — дуже привабливо. Слава Богу, його струс виявися не таким уже й небезпечним, як припускали лікарі. За винятком двадцяти швів на маківці, він виглядав наче нова копійка.

Пол теж збирався здати справи на роботі. Уже про все було домовлено з його керівництвом. Минулої п’ятниці ми підписали угоду з фірмою-перевізником. До переїзду все було готово. Нова робота Пола в Коннектикуті й наше нове життя в новому будинку мали розпочатися за шість тижнів.

Якщо нам удасться успішно пережити наступні вісім годин.

У цьому я була не зовсім упевнена, враховуючи нещодавню халепу.

Цокаючись із Полом своїм кухлем-термосом, я потайки схрестила пальці.

— Чоловік та дружина, які разом кидають нудну невдячну роботу… — почала я.

— Назавжди залишаться разом, — закінчив Пол і дзенькіт нержавіючої сталі відлунив від стін нашого гаража.

Зайшовши до нашого відділка, я застала лейтенанта Кіна на робочому місці. Він відірвався від кросворда тільки тоді, коли я з грюкотом зачинила за собою двері його кабінету.

Його уважні сині очі пильно придивилися до мого обличчя. Раптом Кін кинув газету й олівець на стіл — він усе зрозумів.

— Благаю тебе, Лорін, — почав він. — Тільки не це. Тільки не кажи мені, що теж звільняєшся. Ти просто не можеш звільнитися. Це безглуздо! Спочатку ми втрачаємо одного копа, а потім звільняються ще двоє?

— Тут зовсім інше, лейтенанте. Ви хибно потрактували ситуацію.

— Припини. Я що, схожий на ідіота? Якщо це через отих бовдурів з адмінвідділка, то можеш не турбуватися, я маю добрі зв'язки й можу…

— Я вагітна, Піте, — сказала я.

Кін глянув на мене так, наче я щойно вистрелила в стелю. Потім здивовано потер очі кінчиками пальців. І, нарешті, неохоче посміхнувся. Уставши з-за столу, він підійшов до мене й по-батьківськи обійняв. Мабуть, уперше за ввесь час моєї роботи. І, напевне, востаннє.

— Ну що ж, панійко, хоч я й не пам'ятаю, що давав вам дозвіл на вагітність, але все одно — мої вітання вам та Полові. Радий за вас обох.

— Я рада, що ви раді, мій дорогий начальнику.

— Ага, я пам'ятаю, що в тебе з цим були проблеми. У нас з Анною — теж, але потім народилась аж двійня. Тому я прекрасно розумію, яке піднесення ви відчуваєте! Таке не кожного дня буває! Звісно, я обламаний з того, що ти звільняєшся, але то нічого, якось звикну. Проте все одно скучатиму за тобою. Шкода, що нема часу кудись сходити й належним чином відзначити цю подію. Але якось відсвяткувати все ж треба. Може, поснідаємо просто тут, на робочому місці?

Шеф замовив харчі в місцевому поліційному кафе, і ми ледь не до обіду просиділи, згадуючи старі часи, наминаючи яєчню з гарніром та попиваючи каву.

— Слухай, якби я знала, що ти мене так по-царськи почастуєш, то спеціально звільнилася б іще кілька років тому, — сказала я, витираючи серветкою рота.

Коли ми допивали каву, на робочому столі Кіна задзеленчав телефон.

— Слухаю! — гукнув він. — Дивно. Дуже дивно. Ну, гаразд, пришліть її до мене.

— Кого прислати? — спитала я, і голос мій зрадницьки затремтів.

— Та це свідок у справі про вбивство Скотта. Як там її звати? Ну, оту старезну колишню училку?

У грудях у мене похололо, а серце тьохнуло.

Вочевидь це Амелія Фелпс!

Чому вона припхалася сюди?

— А що їй потрібно? — спитала я.

Кін повернув своє гостре обличчя до вхідних дверей відділка, де вже стояла Амелія Фелпс.

— От і почни свої останні два робочі тижні з того, що довідаєшся, чому вона прийшла.

Я підвелася з-за столу та вийшла з кабінету начальника зустріти вчительку.

— Добридень, місіс… е… міс Фелпс, — сказала я, проводячи стареньку до себе. — Чим можу вам прислужитися?

— Я очікувала, що мені зателефонують і запросять на розпізнання потенційного вбивці, — відповіла колишня вчителька, сідаючи та знімаючи білі рукавички. — Але мені так ніхто й не зателефонував, тому я вирішила принагідно заїхати сама.

Я полегшено зітхнула. Мабуть, Майк забув повідомити їй, що її послуги нам більше не знадобляться.

— Даруйте, міс Фелпс, я забула вам зателефонувати. Вийшло так, що ми самі знайшли та затримали підозрюваного, тому ваша допомога нам більше не потрібна. Утім, дуже люб’язно з вашого боку, що ви прийшли. Може, вас кудись підвезти? Наприклад, додому? Мені це буде неважко.

Навзагал я не мала звички розвозити свідків по домівках, але міс Фелпс була старою жінкою. Окрім того, вона була останньою потенційною ниточкою, котра вела до того лиха, яке мені довелося пережити. І чим швидше я цю ниточку перерву, тим краще буде для мене.

— Дякую, детективе, — відповіла старенька. — Це було б пречудово. До того ж мені ще жодного разу в житті не доводилося їздити в поліційному автомобілі. Дякую ще раз.

— Та ну що ви, — сказала я, проводжаючи її до виходу. — Це мені зовсім не важко.

Решту дня я тільки й робила, що розмовляла по телефону зі службовцями, що займалися кадровими питаннями. Провисіла на телефоні — отак було б доречніше. Бо намагалася вивідати в них усі бюрократичні подробиці щодо звільнення з роботи.