Фрагмент із мого нещодавнього життя.

— Що ж мені робити, татку? — прошепотіла я, і сльози покотилися по моїх щоках. — Я не знаю, як мені бути.

Утім, я знала, що маю вибір.

Можна викинути у воду подарунок Бонні й поїхати до Коннектикуту назустріч новому життю, у якому я стану щасливою матір'ю й домогосподаркою.

А можна ляснути себе по щоці, вийти зі стану, що його психоаналітики називають «заперечення дійсності» та нарешті розібратися зі своїм життям і своїм загадковим чоловіком.

Я простягла руку з конвертом над водою.

Так легко — взяти й викинути, еге ж?

Для цього треба тільки розтиснути пальці. І все враз скінчиться.

Я сяду на метро та поїду на північ міста, де чекає мене затишок, коханий чоловік і перспектива нового життя.

З води долетів порив вітру й тріпнув конверт у моїй руці.

«Кинь його, — подумала я. — Кинь, кинь, кинь!»

Але, зрештою, я вп'ялася нігтями в папір і притиснула конверт до грудей.

Не можу. Треба докопатись до істини, хоч би якою огидною вона була. Навіть після всього, що мені довелось пережити, після моєї брехні, замітання слідів і тієї шкоди, що її я завдала своїм друзям, мабуть, якась дещиця детектива й досі залишалася в мені. Можливо, навіть більше, ніж дещиця.

Я заплющила очі, міцно стуливши повіки. І відчула, як у темряві парку, позаду мене, розминається для прогулянки літній чоловік — мій батько. Швидко обернувшись, щоб спіймати таксі, я краєм ока помітила, як він кивнув мені та схвально всміхнувся на прощання.

Була восьма з хвостиком, коли наступного ранку барменка в «Старбаксі» здивовано вигнула на мене брови.

«От дідько, — подумала я. — Їй що, ніколи не доводилося бачити, як скуйовджена, емоційно спустошена жінка з'їдає всі кондвироби на верхній поличці бару?!»

Учора, після прозріння в Беттері-парк, я зателефонувала Полові й сказала, що залишуся на ніч у Бонні — потеревенити й позгадувати старі часи. А потім до півночі блукала по Бродвею, немов безпритульна (а я тепер справді нею була!).

Коли я добулась аж до Мідтауну, опинившись із південного боку театру імені Еда Саллівена, ноги мої відмовились іти далі.

У мене лишилося сил тільки на те, щоб залізти в маленький, як пенал, трьохсотдоларовий номер готелю й упасти на підозрілого вигляду поцяткований матрац у кутку. Дорогувато, але байдуже, у Пола вистачить грошей розрахуватися.

Прокинувшись о сьомій ранку, я вийшла з готелю, не прийнявши душу, піймала таксі на Сьомій авеню та поїхала до центру міста у фінансовий район.

Уперше за цілий місяць у мене був план дій. Я достеменно знала, що зроблю.

Я допитуватиму Пола.

І чхати мені на наслідки. Я буду по черзі і добрим, і злим копом. Я ледь не спокусилася прихопити з собою важку телефонну книгу з готелю, на випадок, коли мені доведеться вибивати з Пола зізнання. Одне я знала напевне. Йому доведеться про все мені розповісти. Він не відкрутиться, навіть якщо дуже захоче.

А судячи з того рішучого настрою, який я відчула в барі, саме так воно й мало статися.

— Ви ще щось хотіли? — спитала барменка, підштовхуючи до мене тацю зі сніданком, що містив цілу тону шкідливих для фігури кілокалорій.

— Хотіла б, але у вас уже нічого не лишилося, — відказала я.

Умостившись біля вікна у велетенський фотель із підголівником, я прочитала звіт ФБР від першої до останньої літери.

Я так довго втуплювалась у схожі на штрихкод радіоаутограми обох місць скоєння злочину, що мені почало двоїтися в очах.

Жодної помилки й жодного заперечення тут і бути не могло. Мені зовсім не обов'язково було знати, що таке тандем перемінного числа або розташування STR-послідовності, щоб пересвідчитися в цілковитій тотожності обох зразків.

Я відклала роздруківку й, одним оком позираючи на обертальні двері розташованого потойбіч вулиці офісного будинку, де працював Пол, узялася до побиття світового рекорду з поїдання ласощів. А що ви хотіли? Алкоголь та цигарки під забороною. Куди ж подітися нещасному вагітному копові?

Саме тієї миті, коли я облизувала вимазані шоколадом пальці, серед людської метушні на вході я помітила високого рудоволосого типа, схожого на Пола. Привабливий чоловік, ніде правди діти. Це було єдине, що я могла сказати про свого чоловіка напевне. Єдина, мовити б, константа, яку він мав.

Я прикінчила останнє шоколадне тістечко, неквапливо причепурилась і взяла заляпану кавою роздруківку ФБР.

«Виходь із піднятими вгору руками, Поле, — подумала я, перетинаючи ще затінений каньйон Перпл-стрит. — У твоєї сердитої вагітної дружини пістолет у сумці».

Але стоячи позаду кур'єра-поштовика в черзі до охоронця, що сидів на прохідній, я помітила дещо дивне.

У розчинених дверях одного з ліфтів показався Пол.

«А ось і ми власною персоною», — спало мені на гадку.

Тимчасом як армія фінансових працівників штурмувала будівлю, прагнучи не спізнитися на роботу, він намагався вийти, пливучи проти течії, як одинокий лосось.

«От і добре, — подумала я. — Це заощадить мені час на поїздку ліфтом».

Утім, підійшовши ближче, я помітила, що на плечі в нього висить дорожня сумка, а в руці — сумка для покупок.

Стильна сумка «Тіффані» для покупок.

Я зупинилася наче вкопана, мовчки спостерігаючи, як Пол направляється до виходу.

Дорожня сумка? Сумка для покупок? Куди це мій благовірний зібрався? Навіщо, чорт забирай? І чи так уже потрібно мені це знати?

«Так, потрібно! Я мушу дізнатися», — твердо вирішила я, дивлячись, як Пол зупиняє таксі.

Його таксі якраз від'їжджало, коли я й собі спіймала візника, котрий якраз збирався зупинитися неподалік.

— Хоч як це банально звучить, — звернулася я до водія-сикха в помаранчевому тюрбані, — але їдьте слідом за отією таксівкою.

Що ми й учинили. Спочатку ми їхали за ним до мангеттенського Мідтауну, а потім виїхали крізь тунель на автостраду Лонг-Айленд.

Щойно ми опинились на автостраді Бруклін-Квінс, я зателефонувала Полові на мобільний.

— Привіт, Поле! Як справи? — спитала я, коли він відповів через пару гудків.

— А, Лорін! Привіт, — озвався Пол. — Як переночувала?

Я прекрасно бачила його через заднє скло таксі, що їхало перед нами. Він сидів, притиснувши телефон до вуха.

— Пречудово! — відповіла я. — Слухай, Поле, я страшенно занудилась. Хочу зустрітися з тобою в обідню перерву. Що скажеш?

Ось і маєш, мій дорогий чоловічку. Маєш момент істини.

— Не можу, красунечко, — відповів Пол. — Ти ж знаєш, що понеділок — день важкий. Зараз бос принесе шість фінансових звітів. Я маю їх усі переглянути й переробити. Ага, он він іде. Заявився — не забарився! Тому повернуся сьогодні не раніше восьмої вечора, якщо поталанить. Вибач. Я колись надолужу, добре? За мною не заіржавіє. Як ти там?

Ми проскочили під зеленим дорожнім знаком, на якому було написано: «Аеропорт ЛаҐвардія». Щоб Пол не почув, як я розпачливо хлипнула, мені довелося хутенько прикрити рукою мікрофон.

— Нормально, Поле, — відповіла я після невеличкої паузи. — За мене не турбуйся. Увечері побачимось.

Якщо не раніше, красунчику!

Щоб швидко пройти повз контроль в аеропорті, мені довелося пред'явити свій жетон і посвідчення працівника нью-йоркської поліції. Потім я навмисне відстала від Пола, загубившись у потоці пасажирів, а він пішов до зали відбуття повз численні газетні кіоски, сувенірні крамнички та відкриті бари.

Раптом за сто футів поперед мене він зупинився біля проходу 32.

Тримаючи дистанцію, я спинилася біля кабінки з телефоном-автоматом — і раптом у моєму шлунку наче виразку прорвало: я побачила, куди відлітав Пол.

Вашингтон, округ Колумбія.

Я примудрилася в останню мить потрапити на рейс, яким вирушав Пол, і це коштувало мені 175 доларів. Радше, це коштувало 175 доларів Полові. От і прекрасно.