— Щиро кажучи, це більше стосується мене особисто, — пояснила я. — Одного мого знайомого ювеліра вдарили пістолетом по голові і пограбували. Це сталося минулого місяця в готелі в центрі Мангеттену. І я, займаючись цією справою, пригадала стислий звіт про пограбування в готелі «Шератон», яким займалися ви. У вас, часом, не лишилося копії реєстраційної книги того готелю?

— Я вкладав копію в теку зі справою. Але минуло вже, дай Боже пам'яті, п'ять років, чи не так? Хтозна, де зараз похована та тека.

— Розумію, що створюю вам зайві проблеми, — сказала я. — Але чи не могли б ви зробити кілька телефонних дзвінків і дізнатися, де можна цю теку знайти? З мене — пригощання. До того, як ви зателефонуєте. У вас тут поблизу є ресторан «Мортон»?

Зампелла скептично оглянув миршавеньке яблуко. І потягнувся за своєю курткою, що висіла на спинці його крісла.

— Якщо добре подумати, то є, — відповів він, устаючи з-за столу. — Зовсім поруч, в Арлінґтоні.

За дві години та дві порції філе з картоплею по-домашньому, ми із Зампеллою вже були в його кабінеті, і я зацікавлено вивчала копію реєстраційної книги, яку мені так кортіло побачити.

Якщо Зампелла гадав, що має якісь проблеми з серцем через високий рівень холестерину, то що тоді казати про мене? Коли я глянула на верхню частину другого аркуша, то відчула, що мені терміново потрібен дефібрилятор та укол адреностимулятора.

Он воно, ім'я, чорним по білому — Пол Стілвел.

Щось усередині мене небезпечно хитнулося. Навіть після всіх, здавалось би, невідпорних доказів, я все одно сподівалася на якийсь чудесний порятунок, що мав прийти в останню хвилину. Одначе сталося якраз навпаки. З'явився ще один доказ. Доказ чого? Безумства Пола? Чи його подвійного життя?

Я не вірила власним очам. Невже Пол і справді пограбував ділка-квиткаря на півмільйона доларів?

А я гадала, що то лише Скотт Тайєр такий. Що факт його співпраці з нарколділками є вбивчим і деморалізуючим. Що ж, у біса, коїться з чоловіками? Вони що, всі божевільні на легальних підставах?

«Ні, — відповіла я сама собі. — Не всі. Лише ті, хто мали нещастя зі мною познайомитись. Або навпаки».

Я пригадала чорний «рейндж-ровер», сумку від «Тіффані» й те, що у Вашингтоні Пол не носив окулярів.

Я повернулася до Зампелли, котрий уже встиг задрімати за своїм столом. Мабуть, тому, що за обідом випив склянку мартіні.

— Роджере, а ви не могли б зробити мені ще одну послугу? Іще одну — і мене нема.

— Валяйте, — сказав він.

— Я б хотіла переглянути список власників «рейндж-роверів» випуску 2007 року. З номерами, що починаються на дев'яносто дев'ять.

— Додатковий матеріал для книжки «Нерозгадані таємниці», еге? Гаразд, зробимо. Але, попри доконечність братньої поліціянтської допомоги, це має бути останнє прохання, бо незабаром повернеться з конференції мій бос. Вам би краще поки що-небудь почитати, а приблизно за годину побачимось, добре?

Минуло десь півгодини. Я сиділа перед полицею з журналами, гортаючи примірник «Веніті феар», коли до кімнати відвідувачів увійшов Зампелла й поплескав мене по плечу.

— Ви щось випустили, міс, — сказав він і підморгнув, подаючи мені конверт. Не встигла я подякувати йому, як він уже був у дверях.

Розірвавши конверт, я витягла з нього аркуш паперу. То був перелік власників двадцять одного авта. Я пробігла пальцем по рядках, шукаючи прізвище Стілвел.

Нема такого. Я перевірила ще раз — уважніше. І знову нічого не знайшла.

«Що за чорт? — потерла я свої втомлені очі. — Може, піти кави попити…»

Зайшовши до кафе, я сіла й витягла з сумки копію реєстраційної книги готелю. По одному, ретельно й не поспішаючи звірила я прізвища в реєстраційній книзі та списку власників авта. І тільки через півгодини, коли в мене вже отерпли ноги та сідниці, знайшла я однакове прізвище.

Вероніка Бойд, Ріґґз-плейс, 221.

«Вероніка? — подумала я, закипаючи від люті. — Я так і знала! Жінка! Поле, ну ти й сучий син!»

Зіскочивши з крісла, я кинулася до виходу. Мені треба було терміново орендувати автівку. І трохи за деким постежити.

Настав час достеменно дізнатися, що або ж кого зробив Пол у Вашингтоні.

Будинок являв собою оригінальну цегляну прибудову на тихій, але явно елітній вулиці в районі на північ від Дюпон-Серкл. Квітчасті прапори біля кафе та ресторанів, розташованих у солідних міцних спорудах, дуже нагадали мені Ґринвіч-Віллидж, принаймні ті його райони, де мешкали молоді нувориші.

Сидячи у «форді» моделі «таурус», я не зводила очей з чорних дверей будинку номер 221.

Швидко обвівши поглядом квартал, я ніде не побачила «рейдж-ровера» серед кількох інших дорогих автомобілів, припаркованих уздовж вузенької, обсадженої деревами вулиці.

«Що тут сказати, — подумала я, дивлячись на жалюзі в горішніх вікнах будинку. — Добре ж улаштувався Пол у своєму таємному житті!»

Але чи був це його будинок? Мені дуже б не хотілося. Ніколи в житті я так сильно не бажала помилитись, як зараз.

Поле, зроби так, щоб було хоч якесь пояснення. І щоб я могла його пережити.

Приблизно через годину, коли я вже була готова зірватися з місця й поїхати кудись перепочити й сходити в туалет, парадні двері нарешті розчинилися. На ґанку цегляного будинку з'явився ніхто інший, як Пол із блакитною сумкою від «Тіффані» в руці.

Він натиснув на брелок, і підфарники та фари дорогого світло-зеленого «ягуара» з відкидним верхом двічі блиснули.

«Яка несправедливість! — думала я, придушуючи природне бажання в’їхати своїм орендованим фордом у зелений бік люксового авта. — Чому ж у нашому гаражі немає такої дорогої цяцьки?»

Далі в програмі було стеження за Полом у не надто щільному полуденному транспортному потоці. Розвернувшись, ми виїхали на Чотирнадцяту вулицю та проїхали повз цілу купу поперечних вулиць, позначених літерами. За вулицями S і R я звернула слідом за Полом у вулицю Q, потім повернула праворуч на Тринадцяту й виїхала по кільцю на вулицю О. Трохи згодом я побачила, як Пол зупинився на стоянці біля зарослого плющем цегляного будинку.

Мідна дошка на стіні свідчила, що це школа імені Шамблі. Це не передвіщало нічого доброго. І не залишало жодного шансу на хепі-енд, на котрий я, попри все, сподівалася.

Зупинившись біля гідранта, я сиділа й наче в трансі спостерігала за Полом, що вийшов з «ягуара», несучи в руці блакитну сумочку.

Отже, Вероніка Бойд — учителька? Я навіть уявила її собі. Маленька білявка, вдягнена елегантно й водночас старомодно. Звісно, молода. Тут і казати нічого. І, звичайно ж, дуже-дуже вродлива.

«Так он воно як! — подумала я, поволі закипаючи. — Старе набридло, тепер шукаємо щось новеньке?»

Три хвилини потому я вже спостерігала, як Пол повертався до авта.

Що все це означає?!

Так, вона була молода. Дуже юна.

Дівчинка трьох-чотирьох років у картатому джемпері кинулася Полові на шию. Обіймаючи її, він заплющив очі, а потім розкрив блакитну сумку. Дівчинка дістала звідти біле плюшеве ведмежа зі срібним намистом і радісно поцілувала його.

Узявши дівчинку під руки, Пол підняв її й обережно посадовив разом із ведмедиком у машину.

Ошелешена, я сиділа нерухомо у своєму форді, а Пол тим часом об'їжджав «міні-вени», джипи та «гаммери», на яких батьки приїхали до школи забрати своїх дітей. Коли він зупинився на розі, я встигла добре розгледіти дівчинку крізь заднє вікно.

Моє серце зупинилося. Легені перестали працювати. Ні вдиху. Ні віддиху.

Я впізнала отой рівний як голка ніс, оті блакитні очі, оте рудувате волосся. Дівчинка була так само вродливою, як і Пол. Вона успадкувала всю його зовнішність.

Це не вкладалось у моїй голові. Я відмовлялася вірити баченому. Біль був такий, що його неможливо уявити, не переживши чогось подібного. То було як операція на відкритому серці без анестезії.