Пекучі сльози текли по моїх щоках.

— Я була безплідна, а тобі кортіло мати дитину, так? «Вибач, Лорін, але ти стерильна. А я мушу розмножуватися — це мій чоловічий інстинкт — і плодити дітей з іншою жінкою в тебе за спиною». Ти це хочеш мені сказати?

— Ні, не це, — відповів Пол, подивившись на мене, а потім на свою доньку. — Це сталося випадково.

— І ти гадаєш, це тебе якось виправдовує? Хіба це має якесь значення?! — спитала я, відчуваючи, як червонію від гніву.

Пол отетеріло потер очі й глянув на мене.

— Дай мені кілька хвилин, — сказав він, підводячись. — І я скажу тобі. Я розповім тобі все.

— Як дбайливо з твого боку!

Пол покотив велосипед туди, де сиділа купка няньок із дітьми. Він поговорив з однією з них, а потім повернувся до мене — уже без велосипеда.

— Імельда ходить за сусідською дитиною. Вона забере Кароліну додому. Може, пройдімося й поговорімо? Я знав, що одного дня це все одно мало б статися.

— А я не знала, — похитала я головою.

— Це трапилося майже п'ять років тому, — почав Пол, коли ми пішли по доріжці, що огинала парк по периметру.

— Мені «поталанило» потрапити на оту довбану конференцію фінансових аналітиків у Вашинґгтоні, пам'ятаєш? Я був у поганому гуморі. У наших стосунках не все було добре, і… Ну, сиджу я собі в барі готелю, класний такий бар, зі штатним піаністом, сьорбаю собі коктейль і намагаюся викинути з голови оту ідіотську конференцію, аж раптом — вривається якийсь п'яний гамірливий мудак і починає вимагати, щоб увімкнули телевізор, бо там, бачите, показують гру за участі «Патріотів»…

— Поле, я хочу почути розповідь про твою другу сім'ю, а не про якийсь випадок у барі, — розлючено сказала я.

— А я якраз до цього підводжу, — відказав він. — Щоразу, коли відрив у рахунку зростав, цей тип пропускав порцію апельсинового бренді. У середині останньої чверті гри він пропускає восьмий чи дев'ятий шкалик і знову починає коники викидати. Він наче сказився! Коли власник бару виштовхав його за двері, я раптом побачив Вероніку, яка була з тим чуваком — і враз отетерів. Вона теж уставилася на мене широко розплющеними очима. «От і добре, що він не залишився, щоб хильнути ще з нагоди перемоги улюбленої команди», — сказав тоді я. Отак ми й познайомилися.

— Ой, як зворушливо! — пхикнула я. — І ви тієї ж ночі перепихнулися — я правильно вгадала?

— Лорін, або ми сваримося, або я пояснюю. Щось одне.

— Або я тобі просто зараз яйця відстрелю. Про такий варіант ти не подумав?

— Можна я розкажу далі, Лорін?

— Коли буде ваша ласка, — саркастично відповіла я. — Мені не терпеливиться почути решту твоєї захопливої оповідки.

— Ну, коротше, вона пропонує мені посидіти й випити. Спочатку все було цілком безневинно, кажу тобі. У мене й бажання ніякого не виникло, чесно. Ти не повіриш, але це правда. Ми посиділи, випили кілька шкаликів, теревенимо про те й се, як раптом до бару заходить отой огрядний тип. Вероніка уставилася на нього, а потім каже, що знає його. Як з'ясувалося, вона колись була танцівницею в групі підтримки команди «Тампа Бей Буканіерс».

— Американський футбол? — здивувалася я, іронічно схиливши голову набік. — Дивно. Судячи з величезних баскетбольних м'ячів у неї під сорочкою, мені здалося, що йдеться, радше, про НБА.

— Колись Вероніка зустрічалась із заступником тренера «Тампа Бей», — вів далі Пол, — і сказала мені, що пам'ятає, як отой тип, що зайшов у бар, колись купував у її кавалера квитки на фінальні матчі Суперкубка. Ще сказала, що той огрядний чувак є чимось типу великого цабе серед тіньових розповсюджувачів квитків. Потім Вероніка показала на валізку, яку той квиткар тримав у руках, і зазначила, що в ній, мабуть, до біса стодоларових купюр. Ми випили ще й почали фантазувати, що б зробили, якби мали такі гроші. Зрештою, Вероніка підвелася, щоб піти.

Тут Пол зупинився й подивився на мене.

— Ти впевнена, що хочеш це почути?

— Ага, ти тільки тепер вирішив пощадити мої почуття? — спитала я. — Звісно, що хочу. В основних деталях.

Пол кивнув і скривився, наче йому самому було боляче про це розповідати.

— «Можеш до мене зайти, — прошепотіла вона мені на вухо. — Я у двісті шостому». — І пішла… Ну, а я сиджу собі далі й попиваю віскі. Після трьох шкаликів бачу, як цей огрядний тип підводиться, бере свою валізу й виходить. Я не відразу пішов за ним. Але все ж за кілька секунд піднявся й рушив слідом. «Просто так, по приколу, — переконував я себе. — Нікого я не збираюся грабувати». Але все одно поперся за тим чуваком до його номера. Не знаю, що на мене найшло. Я почувався водночас і спустошеним, і пригніченим, і самотнім, і збудженим. За кілька хвилин я постукав до нього, а коли він відчинив, то я відразу ж зацідив йому просто в пику.

Пол і я відступили вбік, пропускаючи повз нас кур’єра-велосипедиста.

— Хвилиночку, — поцікавилась я. — У звіті сказано, що в тебе був пістолет.

Пол заперечливо похитав головою.

— Ні, не було. Ми просто билися навкулачки. Мабуть, цей квиткар усе вигадав для того, щоб виглядати більш гідно у власних очах. Він був дужий як бик. Розбив мені носа, але я був надто переляканий, щоб програти двобій. Тому накинувся на нього й почав лупцювати щосили, аж поки він не впав. Потім я вхопив валізку й побіг.

— До номера двісті шість?

— Так, до номера двісті шість, — похмуро кивнув Пол.

Отетеріло дибаючи по тротуару як єдина щасливиця, котрій поталанило пережити вибух бомби терориста-смертника, я пригадала, в який саме момент нашого подружнього життя трапилося те, про що розповів мені Пол. Момент був не надто приємний, правду кажучи. Щойно ми дізналися, що не зможемо мати дитину. І це після того як ми рік займалися сексом навмисне для того, щоб я завагітніла. Наче то був якийсь науковий експеримент. Полові доводилось раз-у-раз принижуватись і мастурбувати в туалетах усіляких фахівців, здаючи на аналіз сперму. І все — даремно.

Саме тоді між нами з'явилася якась прихована ворожість у ставленні одне до одного. Ми про це воліли мовчати, але саме так воно й було, тепер я збагнула це чітко та ясно. Ось що сталося тоді в наших узаєминах.

Раптом мені все стало абсолютно до лампочки.

Я різко зупинилась і ляснула Пола по пиці. З усієї сили!

— Мені розповідати? — спитав він, потираючи щелепу.

— А як ти гадав? — відповіла я.

— Прокидаюсь я наступного ранку й довго не можу второпати, де я та що трапилось минулого вечора. На столі лежать дві акуратно розділені пачки стодоларових купюр, а поруч сидить Вероніка й розливає по чашках каву. А через п'ятнадцять хвилин я виходжу з її номера зі спортивною сумкою, у якій лежать чотириста тисяч доларів.

Я похитала головою. Мабуть, я сплю. І все це мені сниться.

«Ні, не сниться», — збагнула я. Напевне, то в мене галюцинації. Не інакше, як у якийсь момент сьогоднішнього божевільного дня хтось підсипав мені наркотиків у каву. Я протерла очі. Невже таке може бути? Отак просто: поїхав мій чоловік у відрядження та знічев'я або просто здуру вчинив грабунок.

Тут я поставила наступне логічне запитання:

— А що ти зробив із тими грошима?

— Відправив їх в офшорну зону, на Кайманові острови, — відповів Пол. — Один мій корєш з управління торговими операціями якраз туди збирався у відрядження. І все мені гарненько влаштував. Саме тут і починається приємний аспект цієї історії: через чотири з гаком роки дуже активного інвестування починає вимальовуватись чималенька сума в мільйон двісті тисяч доларів.

Я зробила паузу, щоб умістити в голові цю цифру. І мені це заледве вдалося, щиро кажучи.

А Пол вів далі:

— Три місяці потому, як я поцупив ці гроші, лунає телефонний дзвінок, від якого в мене кров холоне в жилах. То телефонувала Вероніка. Вона сказала, що вагітна. Спочатку я оскаженів від люті. Кричав, що вимагаю перевірки на батьківство, що переговорю зі своїм адвокатом, але Вероніка просить мене вгамуватися, бо вона не збирається зчиняти ґвалт. Просто хотіла повідомити мені приємну новину, що невдовзі в мене буде донька. А що робити далі — то мені вирішувати.