Сторінки газети оголошень були розмальовані найбільш відповідними для хлопця варіантами праці. Він добре знав, що на щось пристойне його не візьмуть, тож відмічав тільки реальні вакансії, як «різноробочий на будівництві», «прибиральник», «працівник в автомийці» чи «промоутер листівок». Коли він помітив останню вакансію, то згадав того хлопця, який дав йому листівку про стрибки зі «Зміїного шляху». Бенедикту було цікаво, чи в нього теж була така безвихідна ситуація? А може, ще гірша? Бо Бенедикт хоча б мав впевненість, що на кілька наступних місяців в нього є дах над головою.

Біля розписаної газети лежала його старенька «Нокія». Зарядка акумулятора була майже виснажена, бо хлопець зробив безліч дзвінків до потенційних роботодавців. Та це було без сенсу, бо всі йому відмовили. Дехто через те, що «вакансія більше не актуальна», а дехто просто питав про вік хлопця і казав, що він іще занадто молодий для такої праці.

У Бенедикта мали б бути страх та безнадія, та хлопець не переймався. Він знав, що рано чи пізно все налагодиться. Від відмов у нього лише розболілась голова, але надія залишалась.

Коли хлопець тер скроні, щоб розслабитись і з новими силами повернутись до пошуків, у кухню зайшов старенький професор Любомир. У руках він мав чашку, тож Бенедикт здогадався, що чоловік прийшов заварити й собі чаю чи кави.

— Доброго дня, — привітався старий. — Вчишся? — зиркнув він на папери перед Бенедиктом.

— Та ні, — буркнув хлопець.

— Допомога потрібна? — Чоловік поставив на плитку чайник і, поки вода закипала, всівся за стіл.

— Дякую, та ви і так не зможете допомогти… — сказав Бенедикт. — Просто настав той час, коли мені пора шукати роботу, щоб мати якісь гроші, а я наївно думав, що запросто її знайду. Нічого, мабуть, треба продовжити завтра, бо аж голова розболілась.

Хлопець підвівся і почав збирати всі сторінки газети, яку так довго вивчав. А після того пошкандибав до виходу з кухні.

— Почекай, — зупинив старий. — Думаю, я таки зможу допомогти.

— Перепрошую? — розвернувся хлопець, у його очах пробігла іскра, а головний біль миттю кудись щез.

— Думаю, ти мені підходиш, — пробурмотів Любомир, але скоріш сам до себе, ніж до Бенедикта.

— Тобто — «я вам підходжу»? У вас є робота для мене?

— Так… Розумієш, скоро почнеться навчальний рік, а я повинен багато чого підготувати і не встигаю… Старість, сам розумієш… Ех, повернути би молодість… — відлітав у свої мрії чоловік.

— Ви б мені шалено допомогли! — не вірив своїм вухам Бенедикт. — Я згоден!

— Ти ж навіть не знаєш, що це за робота, — усміхнувся Любомир.

Хлопцю було начхати. Він не вірив своїм вухам. Для нього це було подарунком з небес, на який він навіть і не надіявся.

— Мені підійде будь-яка робота!

— Ну, значить, ми підходимо одне одному, — мовив чоловік. — Я буду давати тобі завдання, типу знайти якісь рідкісні книги, які потрібні мені для навчальної програми; чи відправити листи на пошті; чи кудись піти; чи щось інше; а ти повинен виконувати. За кожне виконане завдання платитиму тобі — підходить?

— Звісно! Дякую вам! Ви мені дуже допоможете!

— Насправді так само, як і ти мені, — прохрипів чоловік. — І я зможу довіряти тобі важливі папери, оскільки знаю, де ти живеш, — підморгнув він.

Бенедикт усміхнувся, ще раз подякував і, неймовірно підбадьорений, чкурнув у свою кімнату. Там одразу подзвонив до Анни, і вони почали ділитись своїми продуктивними днями, щоправда дівчина не зізнавалась у головній причині, чому її день теж вдався.

Ввечері в Бенедиктові двері постукав Любомир і дав хлопцю перше завдання — знайти рідкісні книги, записані в списку. Професор порадив кілька бібліотек, у яких вони ще можуть бути, бо сказав, що багато вже об’їздив і книг там не знайшов. Також професор сказав, що буде дуже вдячний, якщо Бенедикт їх знайде.

— Мої учні просто повинні познайомитися з тими творами, тож постарайся. Це буде хороший початок нашої співпраці.

І додав, що чимшвидше хлопець їх знайде, тим швидше отримає перший гонорар.

Хлопець вирішив завтра ж вирушити на пошуки, бо йому самому подобалось і видалось цікавим це завдання і він, в принципі, не мав вибору — потрібні були гроші.

Руті Кулаковій насправді було набагато краще, ніж кілька тижнів тому, коли вона проводила сумні вечори в абсолютній самотності. Тепер у неї була Таня, якій можна було вилити душу в будь-який момент. З одного боку, вона раділа, що вирішила відпочити від Гектора (і йому дала змогу відпочити від неї), а з іншого — розуміла, що сумує за ним.

Вона не сумнівалась, що рано чи пізно вони помиряться і вона повернеться додому, та поки вона злилась на коханого і їй комфортно було залишатись у Тані.

Руту гріло якесь дивне відчуття; якась інтуїція, що скоро все зміниться; що скоро повинно відбутись щось грандіозне. Вона не могла пояснити свого передчуття, та тішила себе тим, що, можливо, це повертається її натхнення. Що це відчуття буде наростати і прийде такий момент, коли захочеться сісти і щось написати.

Того ранку Таня ввірвалась у кімнату, де гостювала Рута, з широкою усмішкою на обличчі. Було дуже рано, і Рута ще спала.

— Вставай! — весело крикнула Таня. — Зараз же!

— Що таке? — не хотіла й слухати Рута. — Ще трошечки…

— Ні, ти встанеш зараз!

Таня схопилася за краї ковдри й одним ривком зсунула її з подруги. Та зрозуміла, що боротись марно, сіла і потяглася.

— Слухаю тебе.

Таня у руках мала якийсь листок і мовчки простягнула його Руті. Та його мовчки вивчала десять хвилин. Звісно, вона зрозуміла все, що було там написано, але не могла усвідомити, до чого тут вона.

— І що це?

— Це твоє заняття! — засяяла Таня, ніби це було очевидно. — Вони спочатку запропонували мені цим займатись, але я тут подумала і зрозуміла, що тобі це більш потрібно… І ти не менш досвідчений філолог, ніж я… Я вже подзвонила до них і сказала, що ти цим займатимешся, і, скажу чесно, мені здалося, що вони навіть зраділи такому поворотові подій.

— Я не розумію… Моє заняття?

— Саме так! Тобі треба розвіятись! Тобі треба зайнятись чимсь іншим! — переконувала Таня. — Тобі сподобається!

— Я не знаю, чи зможу… — сумнівалась Рута, поглядаючи на запрошення.

— Звісно, зможеш! Ти прекрасний знавець цієї справи! Ти зможеш багатьох навчити такому, що їм і не снилось… і до того ж — у тебе є досвід! Повір, це потрібно тобі!

— Думаєш?

— Звісно! Чи ти думаєш до кінця життя валятись у ліжку і плакатись мені в сорочку?! Не знаю, як Гектор, а я такого тобі не дозволю! Ти будеш щось робити!.. І це прекрасний варіант! — говорила Таня. — Не дивись на це як на роботу, дивись на це як на цікаву справу, що буде приноситиме тобі задоволення!

Рута знову вдивилась у запрошення. Вона розуміла, що подруга має рацію. Їй потрібно чимсь зайнятись. Тієї хвилини жінка зрозуміла, що теж цього бажає. Тієї хвилини жінка вирішила, що більше ніколи в житті не дозволить собі жаліти себе і марнувати дорогоцінний час. Їй стало соромно за те, як вона безцільно його гаяла.

— Добре, — сказала вона. — Я згодна.

— Молодець.

Рута підсунулась до Тані й обійняла. Вона була надзвичайно рада, що має таку подругу, яка може вчасно вправити її мозок і направити на потрібний шлях.

— Що б я без тебе робила?.. — прошепотіла Рута. — Ти мені так допомагаєш… Ніби янгол-хоронитель.

— Не думай про альтернативи, — відповіла Таня. — І не думай про свої пісні. Забудь про них, добре? Віддавайся цій справі сповна!

— Добре.

— Тоді одягайся. Зараз поїдемо кудись і будемо тебе готувати до майбутньої роботи. Я ж не хочу, щоб замість мене туди з’явилась неграмотна панянка, яка не знає своєї справи. Трошки освіжимо твої знання, щоб усе було професійно.

— Думаєш, у мене вийде? — спитала Рута.

— Я в цьому не сумніваюсь. Але добре, що ти цим переймаєшся, — це доводить, що тобі цікаво і не байдуже. Бо, признаюсь, я думала, ти і далі будеш прикидатися рослиною… Все, одягайся і спускайся снідати… Ніл наготував омлетів… М-м-м, смакота!