Вона підійшла до тата й обійняла.

— Дякую тобі.

Весь той ранок вони проговорили про Бенедикта. Дівчина розказувала про їхні пригоди, про їхні зустрічі, про посиденьки в бібліотеках. Про вчорашній випадок з мерцем вона, щоб не насторожувати тата, промовчала. Її вже покинув той вчорашній містичний настрій.

Та на відміну від неї Бенедикта такий настрій не покинув. Він сидів на лавочці біля прохолодних фонтанів і дивився на їхні енергійні танці. Шуміла їхня вода, та він її не чув. У вухах у нього були два навушники, з яких звучала колискова, яку своїм хрипким голосом наспівував «НікелбекNickelback — канадський рок-гурт, що грає в стилях пост-ґранж, альтернатива та хеві-метал.]».

Вчорашній випадок з Яроном показав хлопцю, наскільки швидко може все закінчитись. Він не хотів гаяти часу, а ще більше не хотів бути причетним до того, щоб хтось його гаяв.

Годину тому він стояв на автобусній зупинці і чекав на маршрутку, яка відвезе його в інший куточок міста. Там він мав знайти потрібне відділення почти і відіслати чотири конверти, які дав Любомир, на адресу його сина. Та він не зміг, а коли потрібна маршрутка приїхала, просто заціпеніло стояв і дивився, як вона від’їжджає.

Тепер він сидів на лавочці біля фонтанів, слухав хорошу рок-музику і тримав у руці блокнот і ручку, а чотири конверти лежали збоку. Він не писав вірш. Він писав лист… п’ятий лист, який він мав намір відправити на адресу Любомирового сина. І він адресувався саме йому, синові.

В ньому він, вісімнадцятирічний хлопчак, пробував пояснити дорослому чоловікові, наскільки безглузда ситуація у них з батьком. Так, хлопець знав, що це не його справа і він не має ніякого права втручатися, але, на його думку, чоловіки просто гаяли час, і він не міг хоча б не спробувати відкрити їм очі. В Бенедиктовій голові весь час крутилися слова пані Ярини: «У нашому з ним віці ми вже не маємо права витрачати свій час на образи». Бенедикт був з ними абсолютно згідний. Ба більше, він думав, що в ніякому віці люди не мають права витрачати час на образи. Це безглузда трата життя.

Він писав листа абсолютно простими словами. Пробував переконати сина забути всі незгоди. Пробував, щоб усі його слова здавалися простими, такими, після яких чоловік справді зрозуміє абсурдність ситуації. Він писав, що його батько — абсолютно хороша людина, яка заслуговує на ще один шанс… Яка заслуговує на те, щоб спілкуватися з внуками…

У цьому листі Бенедикт також пробував виправдати Любомира, навіть не знаючи сенсу їхніх з сином негараздів. Він писав, що чоловік хоч і прикидається ображеним, та коли побачить щирий крок до спілкування, теж ступить назустріч.

Закінчував Бенедикт листа адресою пансіонату. А коли поставив крапку, якось випадково задумався над своїми стосунками з батьками. Він же так само, як і Любомир, пішов і не сказав куди. Хіба вони заслуговують на це? Звісно, ні. Але Бенедикт був упевнений, що вони зрозуміли його вчинок. Вони розуміли, що хлопець захотів свободи, якої разом з ними, через їхню ж турботу, він би не мав.

Потім Бенедикт піднявся, взяв у руки вже п’ять конвертів і пішов у найближче відділення почти. Він відчував якусь двоякість — ніби робив усе абсолютно зухвало і неправильно, а в той самий час розумів, що його вчинок хоч і ризикований, та шляхетний.

Коли Бенедикт втік з дому, він поклявся не думати про наслідки своїх вчинків. І це, хай йому грець, вдавалося прекрасно. Він відправив листи Любомировому сину, й аж тоді з його душі зник тягар, містичний і сумний настрій. І він навіть на секунду не задумався про наслідки свого вчинку.

Яна Крех довго сумнівалась, чи варто їй це робити. Та все-таки, стиснувши сміливість у кулаку, вона зайшла у храм. Він був порожній, лише збоку на лавочці сидів безпритульний, який, здається, вже просто дрімав.

Вона несміливо підійшла і поставила свічку за свого сина.

Бог… Тільки Бог міг попіклуватись про нього. Тепер вона це розуміла. Вона дивилась у розп’яття і мало не плакала. Жінка почувалася негідною щось просити у Бога, бо ніколи в своєму житті не приділяла йому уваги, як належить справжньому християнину.

Вона зі сльозами на очах перехрестилась і проговорила найщирішу у своєму житті молитву. Вона всім серцем молила у Господа турботи до свого сина.

— Знаю, я не найкраща християнка, — зізнавалась вона. — Але допоможи моєму сину. Він ні в чому не винен. Він просто бажає жити… І поки може — робить це. Зараз я не можу про нього піклуватись… та це можеш Ти… Господи, благаю Тебе, попіклуйся про нього… — вже плакала вона. — Він добра людина… Він надзвичайно світла людина… Господи, я ж ніколи Тобі не дякувала за нього… він найкраще, що є в моєму житті… Дякую.

Вона затулила рот рукою, щоб ридання не розносилось по цілій церкві. Вона була абсолютно щира. Потім вона проговорила молитву знову. І, хоч як дивно, відчула себе набагато краще. Усміхнулась. Їй стало спокійно на душі. Їй було потрібно таке полегшення.

— З ним усе буде добре, — мовила вона.

Вона не знала, скільки часу там пробула, та коли йшла до виходу, розуміла, що їй не хочеться покидати цього храму. Тут усі її переживання ніби зникали. Бо тут вона вірила. Бо тут з нею був Господь. Вона вірила, що Він допоможе її сину. Що Він завжди йому допомагав, навіть якщо вона нехтувала походами до церкви.

Коли вона йшла до дверей, їй в очі знову впав безпритульний. І, сама того не розуміючи, вона витягнула гаманець, дістала з нього всі гроші, які мала, пішла до нього і віддала йому.

— Візьміть, — усміхнулась вона зі сльозами на очах.

— Дякую вам… — затрусились руки безпритульного. — Нехай вас Господь береже… І всю вашу родину!

З Яниних очей, крізь усмішку, потекли сльози. Це були найкращі слова, які вона хотіла зараз чути. Вона обійняла безпритульного.

— Дякую вам… І вас нехай теж береже…

Її сльози були від якогось необґрунтованого щастя, яке вона відчувала. Вона всім серцем бажала, щоб її хлопчику теж хтось допоміг, коли він опиниться в біді.

Ні Володимир Кравчишин, ні Бенедикт, ні Анна навіть і не підозрювали, чим закінчиться сьогоднішнє знайомство. Володимир нервував, Бенедикт нервував іще дужче, але найсильніше нервувала Анна. Дівчина всім серцем бажала, щоб Бенедикт сподобався її татові. Щоб батько побачив і зрозумів, чим той юнак сподобався їй.

Вони приїхали на річку, щоб порибалити. Зупинились біля дерев’яного столика на зеленому березі річки. Бенедикт, одягнений в акуратно випрасувану сорочку, їх уже там чекав.

— Це він? — припарковуючи машину біля столика, спитав Володимир, зиркаючи на лавочку, на котрій сидів Бенедикт.

— Так, це він, — відповіла Анна. Вона теж помітила хлопця, який помітно нервував. Спробувала йому усміхнутись, щоб той розслабився.

Початок був вдалий. Володимир і Бенедикт познайомились і потиснули один одному руки. На мить Анна була переконана, що все пройде добре і їх чекає весела рибалка. Та все змінилось, коли вони витягли з багажника машини закуски і сіли обідати за стіл. Все настільки змінилось, що вудочки, які вони теж витягнули з машини, сьогодні так і не використовувались.

— І як ви познайомилися? — спитав Володимир.

— На вулиці, — відповів Бенедикт. — Ваша донька допомогла мені знайти дорогу до одного місця, яке я не знав, де розташоване.

— То ти приїжджий, так?

— Так… Зовсім недавно приїхав у це місто… Анна люб’язно мене знайомить з ним…

— А ти приїхав сюди на навчання? Чи на роботу?

— Ні те, ні інше, — відповів Бенедикт. — Я просто вирішив щось змінити в своєму житті і приїхав сюди.

— А батьки? Як вони ставляться до цього?

— Нормально… Вони мене підтримують… — промовив хлопець. Він цього, звісно, не знав, та дуже хотів, щоб це було правдою.

— Ну, зрозуміло, — продовжив Володимир. — Я-то думав, чого твої результати про вступ на ці курси поезії прийшли до нас додому. Вся справа в тому, що ти просто приїжджий і не маєш постійної адреси, так?

— Та чому, я винаймаю кімнату. Скромно, але мені подобається.