Але не все так сумно. Анна добре спілкується з матір’ю і зовсім на неї не злиться. Колись злилась, але не тепер. Час забирає все, навіть образи. Ти просто все приймаєш. Отож і Анна прийняла, і тепер з радістю Різдвяні канікули кожного року проводить з мамою, вітчимом і сестричкою в прекрасному Кракові.

Їй подобалось її життя. А ще подобалось підробляти у бабусиної подруги Ярини в пансіонаті, бо це було легкою для неї роботою. В її обов’язки входило нічого не робити. Просто сидіти за столиком на рецепції й дивитись маленький телевізор. Хоча були й ті рідкісні дні, коли хтось виїжджав з пансіонату, — тоді треба було впевнитись, що квартирант усе сплатив; забрати ключі і прибрати кімнату для наступного жильця. Лише наприкінці робочого дня треба було вимити підлогу в коридорах і прибрати на кухні. Але з цим Анна справлялась за якісь півгодинки, бо пансіонат не був таким уже й великим — мав тільки сім кімнат для жильців, вітальню, дві кімнати Ярини, дві ванні кімнати і кухню.

— Сьогодні повинен заселитись один хлопець… — заговорила до дівчини Ярина, та раптом зупинилась, бо зрозуміла: та її не чує.

Анна сиділа обличчям до маленького телевізора і пристрасно дивилась в екран; ноги поклала на стіл, а у вухах мала навушники, з яких навіть старій Ярині чувся шалений шум.

Жінка насупила брови і буцнула Анну сумочкою по нозі.

— Ай!

Дівчина підстрибнула, одразу забрала зі столу ноги і витягнула з вух навушники.

— Хто тебе навчив правил поведінки, дівчино? Ти на роботі! — прогарчала жінка в чорному.

— Вибачте, я не помітила вас, — засоромилась Анна.

— Так от, — почала Ярина. — Сьогодні повинен заселитись хлопець… Він до мене вчора дзвонив і казав, що сьогодні після обіду прибуде. Поселиш його в шосту кімнату, тільки глянь, чи там прибрано. Даси ключі, все поясниш і візьмеш платню за півроку. Все зрозуміла?

— Так.

— Тоді це все… Щоб все було добре, поки я не повернусь.

Жінка розвернулась і пошкандибала до виходу з пансіонату.

— «Щоб все було добре, поки я не повернусь», — перекривляючи стару, випалила Анна. Потім виставила в бік старенької два середні пальці й додала: — Гірше вже нікуди!

— Ти щось сказала чи мені почулось? — раптом, уже біля самих дверей, розвернулась Ярина.

— Ні… е-е… нічого… — розгубилась Анна. — До побачення, кажу.

— Ага, — буркнула стара і вийшла.

Рівно о 17:19 на одну з платформ залізничного вокзалу з електрички вийшов Бенедикт. З неба падав літній дощ, і люди чимшвидше бігли в підземний перехід. Бенедикта це вразило; вразив натовп самотніх людей, які для чогось приїхали в це місто. У кожного з них своя мета. За хвилину вони всі розійдуться хто куди, навіть не здогадуючись, що саме з них розпочалось нове Бенедиктове життя.

Саме ці слова звучали в Бенедиктових навушниках під час знайомства з новим містом. Він вмикав цю пісню знову і знову, бо вважав, що вона дуже добре відображає його внутрішній стан.

Вона звучала в його навушниках, коли він покидав залізничний вокзал; коли питав у незнайомки, як пройти до зупинки маршруток; коли ховався від дощу під дахом одного з кіосків; коли він вперше дивився на ці вулиці; коли вперше оцінював архітектуру будинків; коли вперше дихав повітрям цього великого міста; коли вперше гуляв бідними вулицями району, де розташований пансіонат, у якому він житиме; коли вперше до всього звикав.

Відтепер вона завжди йому асоціюватиметься з першими годинами нового життя.

Коли Бенедикт стояв перед приміщенням пансіонату, надворі вже вечоріло. Коли він побачив той район, одразу зрозумів, що тут живуть нещасні люди. Вулиці були засмічені; подекуди бродили бездомні пси (чи люди); стіни будинків були розмальовані вуличними хуліганами… та й самі хулігани групувались на лавочках біля під’їздів, тримаючи в руках по банці пива.

Бенедикт тримав у руках карту з завчасно розмальованим у ній маршрутом і дивився на будинок.

— Ну от і все, — мовив він сам до себе. — Це мій дім на майбутні півроку.

Заховавши карту в рюкзак, він піднявся по бетонних сходах до дерев’яних дверей. Видихнув і постукав.

Анна сиділа у своєму кріслі на рецепції, тримала якусь двотижневу газету і відчайдушно пробувала розгадати у ній кросворд. Дівчині не надто добре це виходило, бо зі ста слів, які вона повинна була вписати, вписано було лише одинадцять.

Раптом вона почула стукіт у двері і дуже здивувалась. За весь час, коли вона працювала в цьому пансіонаті, ніхто ні разу не стукав у двері, а одразу заходили.

— Що за?.. — пробурмотіла дівчина. Гість знову постукав. Дівчина поклала кросворд на стіл і крикнула: — Заходьте! Двері відчинені!

Старі двері невпевнено відчинились, і поріг переступив худорлявий хлопець із чорним чубом і маленькими голубими очима. Він дивився на Анну дивним загіпнотизованим поглядом, навіть не моргаючи. Був одягнений у клітчасту сорочку, джинси і кросівки «Nike».

Вона чомусь спочатку теж розгубилась, і молоді люди певний час ніяково стояли в тиші.

— Підходьте, не соромтесь, — нарешті підштовхнула дівчина гостя.

— Доброго вечора, — невпевнено промовив Бенедикт. — Це пансіонат пані Ярини?

— Доброго… Так, це він… Райський куточок у пекельному місті…

Бенедикт усміхнувся. На райський куточок цей пансіонат аж ніяк не змахував, але увагу одразу привернув старий сервант, у якому були поскладані десятки книжок.

— Любите книжки?

— Е-е… Так а хто ж їх не любить?

— Ну, той, хто не читає, — відповіла Анна.

Бенедикт знову усміхнувся.

Дівчина повела далі:

— Ви хочете зняти кімнату?

— Власне, так. Я дзвонив до пані Ярини і домовився з нею про оренду кімнати на півроку… Вона вас не попереджала?

— Так-так… Звісно, попереджала… — пробурмотіла Анна. Дівчина трохи розгубилась — почала шукати на столі порожній бланк для нового жильця. Вийшло трохи незграбно — на підлогу впав її кросворд.

— Я підніму, — зреагував Бенедикт. Коли хлопець підняв газету, йому в очі одразу кинулось запитання, на яке він знав відповідь. — Анна.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— Тридцять чотири по вертикалі — Анна, — промовив хлопець, простягаючи дівчині кросворд. — Ім’я головної героїні в другому романі Льва Толстого… Чотири літери… Анна… Власне, Анна Кареніна.

— Ох, ви про це, — мовила Анна. — Я подумала, що ви екстрасенс і відгадали моє ім’я.

Хлопець укотре усміхнувся.

— А я Бенедикт. Дуже приємно.

— Взаємно.

Кілька секунд вони обмінювались мовчазними усмішками.

Згодом про цю зустріч Анна розповідатиме: «У пансіонат, де я підробляла, прийшов дивний хлопчина», а Бенедикт розповідатиме: «Мені одразу запали в душу її красиві очі». Справді, вони видавались йому двома шматочками льоду, але не через те, що випромінювали холод, а через те, що були світлими, мов дві засніжені верхівки кам’янистих гір. Сірі, ледь не до білизни.

Безперечно, Анна була красивою дівчиною: довге чорне волосся; маленький милий носик; сяюча посмішка, яка безумовно схилить до себе кожного. Але Бенедикту чомусь одразу найбільше сподобались її очі.

Він нізащо б не насмілився підійти і познайомитися з такою дівчиною на вулиці.

Для них обох ця зустріч стане найособливішою.

— Ну що ж, Бенедикте… Ви маєте заплатити за шість місяців проживання?

— Так, звичайно.

Хлопець потягнувся до рюкзака. Почалася звична процедура заселення нового жильця. Анна віддала Бенедикту ключі від його кімнати і від вхідних дверей; показала, де туалет, де кухня; сказала, що у вітальні є ще одна полиця з книжками і телевізор — якими він може користуватися в будь-який час.