— А що я маю питати? — відрізала Єва. — Все і так зрозуміло. Твоя хвороба прогресує, для чого тикати у це носом зайвий раз?

— Просто я хочу, щоб ти почувалася вільною і не думала, що мені боляче про це говорити, — пояснив Бенедикт.

— Я так і не думала, — буркнула Єва.

— Вам чимось допомогти? — зайшла у вітальню Таня.

— Так, — мовила художниця. Вона ніби зраділа, що не продовжуватиме попередньої теми. — Потрібно зробити фон, пропоную завісити вікно якоюсь однотонною скатертиною, бо ваші штори в орнаментах, а потрібне чисте тло.

— Добре, зараз зроблю, — кивнула Таня.

— А де я можу набрати води?

— Ось там, на кухні.

Йшли приготування до ще одного творчого процесу. Бенедикт тільки спостерігав за всіма. Останнім часом усе, що він міг, — це спостерігати. Звісно, в його грудній клітці щось нило через те, що помаленьку він втрачає незалежність, та він щосили пробував ігнорувати це ниття.

— І що це буде за малюнок? — спитала Анна, коли ввійшла у кімнату. Дівчина питальним поглядом зиркнула на поки біле полотно і на завішене білою тканиною вікно.

— Це буде ваш портрет, — відповіла Єва. — Але я хочу, щоб ви роздягнулися.

— Що?

— Я хочу, щоб ви були оголені, — повторила художниця.

— Ну, мені, напевно, треба вийти, — засоромилась Таня і подріботіла з кімнати.

— Ти хочеш, щоб ми були голі? — не розумів Бенедикт. — Перед тобою?

— Мене можете не соромитися… І не до кінця голі… Ти, Бенедикте, можеш залишатися в трусах, а ось тобі, Анно, бюстгальтер все-таки доведеться зняти, — спокійно продовжувала Єва. — Просто я почитала твої вірші і думаю, що така картина підійде якнайкраще… Ваші молоді й інтимні тіла — такі ж, як і твої ніжні вірші.

— У цьому щось є, — прошепотіла Анна. — Я згодна.

Дівчина почала знімати із себе одяг. Ось так просто, ніби Єви тут взагалі не було. Бенедикта це здивувало. А коли дівчина з легкістю зняла ліфчик, в нього взагалі роззявився рот.

— Труси теж знімати? — спитала вона Єву.

— Ні, можеш бути в них, ти і так стоятимеш за Бенедиктом… А ти чому не роздягаєшся? — зиркнула вона на хлопця в кріслі. — Ти ж і так помираєш — невже ще чогось соромишся?

Анна спохмурніла, а Бенедикт усміхнувся.

— Що? — зловила обурений погляд Анни Єва. — Він хотів, щоб я вільно про це говорила… Я і говорю… Що йому соромитися? Він і так без п’яти хвилин мрець.

Бенедикт аж зареготав, так його смішила реакція оголеної Анни.

— Ну вас в баню, — махнула рукою вона і рушила до білої тканини. — Роздягайся, і будемо позувати цій найтолерантнішій у світі художниці.

Хлопець розслабився. Він почав роздягатись. Анна хотіла підійти і допомогти коханому, та він зупинив її. Поки він може це робити сам, він робитиме.

Потім під’їхав до білої тканини і став перед Анною, обличчям до мольберта і художниці. Вона кілька секунд дивилась оцінювальним поглядом.

— Анно, поклади руки на Бенедиктові плечі, — попросила вона. — Але спершу розпусти волосся.

Дівчина витягла шпильку, і волосся впало їй на плечі. Воно, до речі, ще досі мало синій відтінок. Бенедиктове теж. Потім вона делікатно поклала руки Бенедиктові на плечі, від чого у нього аж мурашки пішли по шкірі. Єва кілька секунд дивилась то на них, то на полотно. Хлопець із дівчиною — на неї. Всі мовчали.

— Прекрасно, ну тоді поїхали… дивіться на мене… — мовила художниця і зробила свій перший штрих.

Це був інтимний момент Бенедиктового й Анниного життя. По шкірі бігали мурашки, а серце тремтіло від романтики. Хлопець сидів у інвалідному кріслі, а позаду нього стояла Анна, тримаючи руки у нього на плечах. Єва геніальна. Це було саме те, що хотів бачити Бенедикт на палітурці своєї збірки. Силу людських стосунків. Інтимність.

Єва дивилась в очі своїм натурникам і відчувала їх. Їй теж бігали мурашки по шкірі. Від їхніх поглядів, від їхньої гусячої шкіри, від того, як ніжно Анина рука лежала на Бенедиктовому плечі. Від її тендітної талії і прекрасних грудей. Художниця хотіла нічого не пропустити і показати все таким, яким воно є насправді. Вона ретельно змальовувала подряпини на Бенедиктових колінах, синці від виснаження під Аниними очима. Ретельно змальовувала їхні, незважаючи ні на що, щасливі погляди.

— Ти плачеш? — побачила Анна.

— Вибачте, — шморгнула носом художниця, опанувала себе і продовжила малювати.

Це був дуже інтимний момент Бенедиктового й Анниного життя. Картина вийшла чудовою, живою і реалістичною.

— Ти снитимешся мені? — спитала кілька днів по тому Анна.

Був день, вони лежали у ліжку обличчями одне до одного. Бенедикт пестив її волосся.

— А ти хочеш?

— Так, — прошепотіла вона.

— Снитимусь.

Бенедиктова хвороба прогресувала. Але він не звертав уваги. Він насолоджувався прекрасними моментами цієї чарівної осені. Якось увечері до нього завітали Макс із Пилипом і взяли його з собою в місто. Це був хороший, хлопчачий вечір.

— Не переймайся, ми його привеземо цілим і неушкодженим! — говорив до стурбованої Анни Макс. — Ну, точно не більше ушкодженим, ніж він зараз є, — додав він, зиркаючи на хворого юнака в інвалідному кріслі.

— Відпочивайте, — усміхнулась Анна. — І телефонуйте, коли щось.

Вона відчинила двері, і хлопчаки викотили Бенедикта на вулицю. Анна всміхнулась і зачинила двері.

— Ти мусиш сьогодні напитися як свиня! — прошепотів Макс, щойно двері зачинилися. — Ми всі повинні сьогодні напитися.

— Добре, — не заперечував Бенедикт.

Макс віз Бенедикта у візку, а біля них ішов Пилип, на диво, одягнений не у звичну для нього спортивну кофту, а у молодіжну сорочку.

Спочатку хлопчаки намірились піти у стриптиз-бар, та грізні охоронці їх не пустили.

— Як ви можете не пускати людину з обмеженими можливостями?! — не здавався Макс. — Ви порушуєте кодекс толерантності до інвалідів!

— Іди звідси, маля! — незворушно буркнув м’язистий чоловік. — Бо зараз зателефоную до твоєї матусі і скажу, куди ти хочеш зайти!

— Та ну вас! — махнув рукою Макс і пригнічено взявся везти Бенедикта кудись в інше місце.

— Що це за такий кодекс толерантності? — збентежився Бенедикт.

— Не знаю, я щойно його вигадав.

Усі троє засміялись.

Їм, хоча і з четвертої спроби, все-таки вдалося потрапити в якесь місце, де був алкоголь, драйвова музика і танці. Того вечора Бенедикт вперше напився до безпам’яті. І, як це не гірко визнавати, востаннє.

Останнє, що він пам’ятав, — це те, що переконував Пилипа не соромитись свого тіла.

— Я ж не соромлюсь того, що за кілька місяців перетворюсь на дерево! Не соромлюсь свого крісла! — переконував Бенедикт. Так, звісно, він бачив на собі здивовані і перелякані погляди людей, але з легкістю їх сприймав, бо, може, частково розумів їх. — То ти тим більше не маєш нічого соромитись!

Закінчилось усе тим, що Пилип, надихнувшись словами друга, зіскочив з крісла і потяг дівчину, яка сиділа з подругами поряд, на танцювальний майданчик. А там почав «віджигати» шалені танці, під час яких скинув з себе сорочку і махав нею на всі боки.

— Бенедикте, поглянь! Заціни, що він робить! О, мамо рідна, подивись, він мацає ту дівку за цицьки! — давився сміхом і подивом Макс.

Це був один з тих вечорів, які ніби не пам’ятаєш, але не забудеш ніколи.

Рута Кулакова старалася, як могла. Її так запалила співпраця з Бенедиктом, що їй цього запалу вистачить на багато-багато років вперед. Майже всю осінь вона присвятила Бенедиктовим пісням і книзі. В неї не було часу ні на що — жінка хотіла організувати все якнайкраще, як тільки може.

Рута перейнялась історією Бенедикта, його хворобою. Крім пісень і книги вона хотіла донести до людей і те, що не потрібно здаватися, навіть якщо в тебе великі проблеми. Вона хотіла донести до людей історію цього хлопця. Жінка дивувалася, що люди, навіть які ніколи не чули про хворобу бічного склерозу, одразу переймалися цією проблемою і йшли їй на зустріч. Протягом осені за допомогою небайдужих людей їй вдалось організувати велику рекламну компанію. Їй вдалось організувати багато благодійних акцій для людей з подібною до Бенедиктової хворобою.