А нині?…

Іще раз почути той сухітничий віддих, іще раз відчути, як його теплі струї відлітають із слабої груди, розпливаються в повітрі, сідають на його устах, цілують їх, пестяться з ними… іще раз…

Дарма. Тепер він цілує холодну землю, мертву… і сам завмирає на ній. Зморозить вона його крила, зітне кров бліду…

Нараз починає щось ворушитися в пітьмі. Чи далекий клекіт гірського потока, чи шум столітніх смерек?… Німий зразу гамір росте, побільшується, набирає сили, строїться у голос – Ганни?

Так, так… се її… її голос… Чому ж він такий милий, такий приємний, такий ніжний?…

– Чи дожиємо, тату, тої хвилі, аби зажити спокійно, безжурно, випочити по трудах?…

– Чому ж би ні, Ганю?… При дітях склонимо свою стару, збідовану голову…

Мав він право говорити їй так? Крізь горло продерлися глухі беззвучні слова:

– Ні, ні…

Він потішав її лише.

Стрепенувся цілим тілом.

Із рогу кімнати виринула знов жіноча постать у чорній сукні, з блідим, мертвим виразом лиця. Пізнав її відразу.

– Ганю, Ганусю…

А коли привид щез, здавлений плач залунав по кімнаті, плач, що виривався хвилями розсатанілої гірської ріки з його серця і, як хвилі до побережної скелі, розбивався на піну в устах старця, летів на крилах піни крізь пітьму ночі аж там за місто, на гріб його Ганни, на свіжу могилу…

Утихло в хаті, починає втихати і в душі Юстишина.

Спокій розливається в його серці. Біблійний спокій, який родиться під впливом віри у вищу власть, у тайну руку, що править людською судьбою.

І в мізку панує спокій. Лиш одна-одніська гадка заблукалася у тайні комірки, пронизується з одної в одну, ворушить, непокоїть усі нерви:

Чи довго ще?… Чи довго ще жити йому без неї?…

А серце старече, що ледве вже б’ється, все шепче та шепче:

Не довго… не довго…

4.02.1879 р., с. Ладан на Прилуччині (Чернігівщина) – 11.12.1943 р., м. Мельник, Чехія.

Справжнє прізвище – Королів. Закінчив Полтавську духовну семінарію, де навчався із Симоном Петлюрою, та 1902 р. Харківський ветеринарний інститут. Виступав як публіцист. 1906 р. був арештований царською владою. Один з організаторів київського видавництва «Час». 1919 р. виїхав до Чехословаччини, пізніше викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах під Прагою. Друкував статті і нариси на громадсько-культурні теми в газетах «Хлібороб» (1905), «Рада» (1907–1914), «Засів» (1911–1912) та ін. Видав для дітей та юнацтва роман «Чмелик» (1920) – про мандри юнака з Полтавщини по світу, про любов до рідної землі, а також дві збірки казок. Залишив серію малюнків природи й побуту Закарпаття.

Оповідання опубліковане під псевдонімом В.Диканський у календарі-альманасі «Дніпро» на 1927 рік.

Загін гучної слави отамана Сокола закінчував свою останню працю.

Червоні оточили ватагу одчайдушних повстанців, що так щасливо раз-по-раз вив’язувались з найскрутніших обставин й були рішучо невловимі. Але ж численний ворог, виведений з рівноваги дивовижною сміливістю маленької купки «бандитів», вирішив знищити їх за всяку ціну й пішов на Сокола великою збройною силою. І на цей раз Сокіл зі своїми «соколятами» вскочив у пастку, як миша. Правда, призвела до того не ворогова хитрість, бо Сокіл напевне знав і його велику силу й росполіг залоги. Але ж така вже наша вдача, що не маємо здібности на обрахунки. Тому незмінний успіх, що ходив за Соколом у всіх попередніх його наскоках, сп’янив самого отамана і його невелику ватагу.

– Бували і не в такій каші, то не посоромимо й тепер отаманової слави! – одноголосно ухвалили на раді «соколята» й пішли в божевільний напад просто в чоло ворогові.

Пішли – помилились: було вищим за людські зусилля прорвати вогненне коло.

Ще на початку, з раннього вечора, як тільки посутенів осінній день, щастя не цуралось «соколят», бо ворог не міг припустити, щоб миша сама кинулась на кота. В тім і полягав тактичний маневр повстанців. Ворог здригнувся й дорого заплатив за своє здивовання. Але вже через годину становище змінилось.

Тепер «соколята» ясно побачили скривлену посмішку смерти, та вже не було як тікати. Коли ж зненацька вимахнув у повітрі руками і сам Сокіл, а потім важко гупнуло його тіло на мокру стерню, – остання надія зникла.

– Брати!.. Не давайтеся в руки живцем, бо – все одно – живими не випустять. Вмирайте відразу, без зайвих мук! – з червоною піною на устах дав отаман свій останній наказ і випустив дух.

Козаки перехрестились і кинулись на кулемети, що клацали своїми сталевими зубами вже з трьох боків. На четвертому – була річка, на протилежному березі якої блиснули багнети в світлі прожектора…

Гарний, мов намальований, юнак Гнат Добривечір на мить оглянувся на сніп світла, що саме вирвався з прожектора. Немов той промінь одчинив у його голові вікно й освітив у пам’яти инший образ. Гнат побачив підзимок вдома, у рідному селі. Довга ніч втомлюється стерегти до ранку зелені озимини та золотий лист дерев, що під ранок місяць посипає срібним порохом свого білого сяйва. Ось блиснуло сонце, враз вимило місяшне бліде сяйво, почистило на ланах та пригорках довгі зелені килими, постелені поміж фіолетовими скибами зораної землі, на якій тремтить блакитне мережево, що спадає тінню з мосяжових та золотих листочків напів-оголених дерев.

Промінь прожектора мазнув юнака по пересохлих губах, немов глузуючи промовив:

– А от вже ти ніколи не побачиш сонця!..

– Андрію!.. Петре… – тихо гукнув Гнат. – Полізьмо ліворуч борозною до кулеметів… може, якось… – і впав на землю.

– Про мене! – відповів Андрій, – ще хоч одного харциза задавимо.

– Авжеж! – і собі притакнув Петро і разом з Андрієм впав біля Гната.

Волочучи в зубах обрізи, всі троє швидко поповзли на чотирьох борозною. Прожектор вишукував иншу групу, що рвалась у протилежний бік.

– Мерщій, в пітьму бігцем! – взяв на себе провід Гнат.

Юнаки звелись на ноги й, пригнувшись до землі, побігли вперед по бур’янищах. За кілька кроків до кулемета, що торохтів, стоючи на купині, всі знову впали на ріллю. Біля кулемета було також троє червоних.

– Не стріляй! – прошепотів Гнат. – Знімай руками.

Вони ще трохи проповзли повз кулемет, затримуючись, коли він на хвильку замовкав, і тоді раптом повернули назад. Бігцем підскочили до кулеметників: один тільки ойкнув під ударом рушниці, а два захарчали, уткнуті обличчями в мокру ріллю. Тимчасом Андрій вже цокотів з кулемета по сусідніх кулеметниках, розставлених в ланцюг. Потім швидко обернув самостріл до річки й полив залізним дощем гурток ворогів, що скупчились біля прожектора. В Андрія була досвідчена рука: сусідні кулемети замовкли, прожектор згас. За мить з протилежного боку смертельного кола озвалось «Слава!»: це кололи ворога ті повстанці, що саме тепер його доскочили. Гнат залився безжурним сміхом:

– «Мавра зробила своє діло, Мавра може піти»! – весело гукнув він. – Так, тікаймо!.. Вперед, братця, щосили, поки маємо «вікно»!..

Бігли зиґзаґами, аж поки доскочили до чагарників. Одсапались. Прислухались. Постріли майже стихли, але прожектор вже знову скородив поля білим гартом. Близько них, чавкаючи копитами, пролетіло двоє верхівців. Кортіло – «зняти», але пустили. Ще раз пристояли на узліссі: тільки поодинокі стріли.

– Упокой, Боже, померлих!..

Зняли шапки, перехрестились і подались далі лісом.

Пройшли з десяток верстов. Холодало. Земля тужавіла, а мокрі чоботи прилипали до ріллі, мов намащені густим клеєм. Голодне тіло дубіло, вкриваючись ожеледдю. З нього виходила остання сила.

– Таки спробуймо до школи, – умовляв Петро. – Кажу ж вам: і переспимо, і наїмося.

– Та вже – згода, – відповів Андрій. – Все одно й в лісі смерть неминуча: тільки сядемо – замерзнемо. А ти ж знаєш схованку?