По війні оселяється в Празі, де виходить заміж за письменника Василя Короліва-Старого. Саме в Празі Наталена почала писати українською мовою і видала збірки оповідань та легенд «Во дні они» (1935), «Інакший світ» (1936), «Легенди старокиївські» (1943), повісті «1313» (1935), «Без коріння» (1936), «Предок» (1937), «Сон тіні» (1938), «Quid est veritas?» (1961).

…Я заснула на узбіччу Кунхуту.

Втомилася з радощів, що бачу знову цю улюблену країну. Втомилася, бо зрана, мов дитина, гасала по долинах, видиралась на скелі. Мусіла ж привітатися з квітами маку, що горів червоним жаром на узгір’ї, залитому немов праведною кров’ю. Треба ж було поздоровити й злотисті височенні деревії, в затінку яких перебігали гірські курчатка Треба ж було усміхнутись і кизиловим кущам, вкритим рубіновими китицями наївно-дрібних ягідок, і червоно фіялковим скелям. Треба ж було салютувати вільним орлам, таким спокійно-плавким у високостях безхмарного неба. Мусіла простягти руки й до білого Алагезу, привітати й бурхливий Арпачай, куди ледве-ледве не урвалася з стрімкої кручі. І два далекі, сивоголові Арарати так само чекали мого дружнього привітання. Треба було надихатись повітрям, що несе всі аромати Сходу сюди в цей його передсінок.

Все це втомило мене, як довга розмова з рідними, що повернулись з далекої подорожі.

Довірливо, мов до неньчиних грудей, притулилась я до теплої скелі Кунхуту й міцно заснула.

І приснилось мені: ось іду я долиною, порослою хащами й чагарником. Іду, іду, іду. Зайшла вже так далеко, що годі знайти якусь стежку, чи протоптати: перед мене простовісна скеля, що, здається, розмежовує дійсний світ від світу мрій і снів.

Тут я прокинулась. По уламках кручі обережно видирались нагору круторогі джайрани. Вони обертали до мене свої мудрі голови, підманювали мене, немов указуючи мені шлях. Я звелась на ноги й спробувала йти за ними. Дух забивало при погляді в безодню, всі м’язи напружувались, мов струни, а на ногах і руках неначе виросли цупкі пацури. Я чіплялась за червоні уламки стрімкої стіни й нарешті опинилась на полонині перед печерою.

Червоні кучеряві хмарки гасли на Заході. Останні проміні сонця гладили своїми рожевими пальцями затихлий світ.

Перед віяловим отвором в печеру палало багаття. Старий сивий дід схилився над вогнем, він варив вечерю. Я привіталась і сіла при вогні. Східнім звичаєм, дідусь не спитав гостя, звідкіль він приходить і чого шукає. Він чекав, щоб сказала сама: хто я, звідки, чого опинилася тут?

Я запитала шляху.

Старий подивився на мене довгим поглядом і усміхнувся. Усміхнувся приязно, ласкаво, але ж так, як усміхаються дитині, коли вона жадає, щоб їй дали погратись вечірньою зорею.

– Шлях?… Себто – шлях до людей? – промовив згодом і похитав срібною головою. – Це дуже, дуже далеко, дитино моя. Хто заблукає сюди, тому вже нелегко знайти знову той шлях. Тільки раз на рік можу я вивести звідси мого гостя. А ось, ну дивися ж, доню, саме сьогодні й був той день. Мусиш лишитись у мене на цілий рік. Будеш мені за доньку: варитимеш їсти, доїтимеш вівці. А мине рік, – я відведу тебе до людей.

Я залишилась, без суперечок, без вагань.

Цілий рік я пасла дідові вівці, пряла вовну, варила їсти, носила воду. Бігала, мов вітер, з вітром співаючи по горах. І так мені було добре, так весело та вільно, немовби не повітрям, а самою радістю дихала я. Не сонце, а саме щастя світило мені. І ніколи не спало на думку спитати дідуся: хто він, чого живе тут, як його звати?

Коли-не-коли з-за гір приходив до нього приятель, такий самий, як мій господар, сивий дідусь. Тоді я служила їм обом. А по вечері сідала недалеко біля них, грала на чунгурі й співала пісень. Хроматичні, ніжно-сумні трелі легкою парою злітали вгору й танули в сивій імлі, що клубилась з глибоких долин. Старі задоволено посміхались й поважно говорили про своє. Про що саме? – А хіба мені треба було те знати?…

Так я й незчулась, як минув рік. Але ж той, хто взяв мене тим часом в прийми, сам нагадав про це. Тоді і я згадала про світ, з якого прийшла. Про жахи, що гнали мене на відпочинок у первісну природу. Згадала борню і кров, лукавство й підступ, жорстокість і пімсту. Згадала – і гірко, вперше в цім році, заплакала. Бо ж в перебігу цих днів радощів я забула, що люди – лихі. І саме тому, що я про це забула, – саме тому й треба було вертати до людей. Так сказав мені дідусь.

Ми пішли. Без стежки, кручами, чагарниками. Йшли довго. І, як вже печера лишилась далеко за нами, я впала навколішки перед старим:

– Вернімось, дідусю! Залишіть мене знову. Я не хочу до людей. Чи ж я недобре вам служила? Чи ж не догодила чимсь? Хіба ж я загубила бодай одну вівцю або дала недопечену їжу? Чи ж я була коли недбала, або заважала вам?…

Старий поставив мене на ноги. Погладив по голові і спокійно промовив:

– Не знаєш, дитино ти людська, про що благаєш. Навіть не знаєш, у кого хочеш залишитись.

Здивовано, але з повним довір’ям я подивилась на нього. Зрештою, навіщо мені знати, коли тут мені так добре?… Я ж ліпшого не хочу і не захочу!

– Доне моя! Ти зміниш свою думку, скоро я назову себе. Я – Джин-Падишах…

І тої ж миті замість старезного гірського пастуха, за якого я без роздумів його вважала, я вздріла перед собою могутнього володаря духів. Вінок з промінів засяяв над його чолом. Шати заблищали сліпучо, як сніг на Алагезі під променем сонця у південь. Замість пастушої ґирлиґи в його руці іскрилось білим жаром світляне берло. А очі – сині, сині, як сама блакить – виблискували всією синню неба й тіней.

Я відступила. Несамохіть подалася назад. Але ж страху не зродилося в моєму серці. Тільки стало відразу мені зрозуміло, що я благаю неможливого й неосяжного для людини. І це налило смутком моє серце. А Джин-Падишах говорив:

– Залишитися з нами ти зможеш тоді, коли станеш такою ж Дженією, як ми. Але ж ти не готова. Те, що довкола тебе, ти вважаєш за зло, несправедливість, жорстокість. Ще ти не збагнула єства нещасть, біди, страждань, горя. Іди до людей. Зрозумій правду.

– А тоді?

– А тоді? Тоді, як прийде твій час, – один з нас тебе повідомить.

– Як? Як я пізнаю його поклик?

– Він прийде в громовицю. Вогонь оточить твоє тіло й твою душу. Люди говоритимуть, що тебе вбило громом, а ти будеш з нами й довіку. Але ж за те, що цілий рік ти добре тримала іспит й ніколи не виявила дрібничої цікавости, я покажу тобі один фрагмент твого минулого. Минулого, що про нього ти не маєш навіть передчуття. Воно тобі висвітлить багато. Поглянь і на Джинів, щоб пізнати їх, як прийде твій час.

Він підніс своє берло й зробив ним у повітрі скілька рухів, немов писав таємні знаки. Смуги спалахнули зеленкувато й зникли, а натомість з’явились передо мною нові обрії. Це були долини і гори, що зачудували мене. Я відчула, що такими стоять вони спочатку світа. Жадна зморшка, жадна тінь не змінилась на них ще з тих одвічних діб. А з чотирьох сторін, мов казкові птахи, пливли до нас Джини.

Було їх без ліку. Бліді, прегарні їхні обличчя, – як уявні обличчя янголів. Темною хмаркою чорніло над чолом й спадало їм на шиї пухке, сухе волосся. Бурштинові іскри перебігали по ти кучерях. Здавалось, що вони легенько тріщать і тим викликають враження, що те волосся цілком сухе, ось-ось спалахне над прекрасною, прозорою постаттю. В надмірно великих очах була глибока мудрість і спокій. Це були очі тих, що бачили найбільшу кривду й зло світу, але зрозуміли все й все вибачили. Так, ці істоти знали правду й для них не було загадок у всесвіті, і той надлюдський погляд торкався душі, як дотик ніжної матерньої руки… Широкі зодяги спливали фалдами до ніг Джинів й у кожного леліяли ріжними барвами, але ж найбільше було синіх і зелених…

– Ель-Азрак! – покликав Джин-Падишах.

З гурту Джинів виплила наперед і вклонилася володареві цілком синя постать. І тільки мій погляд впав на нього, вся моя душа затріпотіла. Світляний вир підхопив мене й поніс у безмежне сяйво радости, в безкраю насолоду.