Лицар хитнувся, вирвав дику зі свого тіла й, притискаючи рану, з жахом на обличчі схиливсь до Марії.

– За що ж? За що ти вбила мене? – спитав він слабим голосом.

Марія мовчки подивилась на нього довгим поглядом, в якому було написано таку безмірну ненависть, що старий аж відкинувся на свій фотель.

Він напружив останні сили й безтямно промовив:

– І це ти, що колись так жаліла мене, чужого, як рідного батька жалує донька?… За що ж?… – питав знову, гублячи розум.

Марія випросталась, як стріла, й голос її задзвенів метальово по всіх кутках салі прадідів:

– Не знаєш? Так слухай! Ти, чорний гаде! Ти забрав у мене все, а я беру тільки твоє, нікому вже не потрібне життя. – Їй забракло духу. Вона зітхнула й промовила: – Не тільки рідного краю, не тільки батька, не тільки милого ти відібрав у мене, ти хотів украсти й мою душу. Ти ж навіть Бога, свого Бога, котрому я вдячна своїм одужанням й котрого почала любити, украв у мене. Нехай прокляне тебе й твій рід Свята Мадонна… – й вона нахилилась, щоб знову піднести свою дику. Але її вже вхопили за руки.

Старий відіпхнув від себе лікарів, безсило махнув рукою й конаючим голосом промовив:

– З твоїм серцем тобі нема місця між нами. – Повернувся до дворових: – Дайте їй повіз, коней, проводатирів, злота… все, що вона захоче… виведіть її на те місце, де її зайняли… Нехай робить по своїй волі… Куди звелить, туди й відведіть…

Він тяжко зітхнув і замовк.

І раптом все зникло з моїх очей. Тільки серце моє розривалось невимовним болем, гнівом, злістю. Зуби так стислись, що хрущали суглоби щелепів, нігті видушили з долонів кров. Перед очима в мене була повна пітьма.

Чиясь ніжна рука легко діткнулась мого плеча. Я затремтіла, мов від дотику розпеченого заліза, відскочила вбік і розтулила очі. Далекі гори, сяючі сонми Джинів і глибокий погляд Синього Шейха Ель-Азрака впала в них. Він дивився кудись в далечінь, немов крізь мене. Його лице було спокійне, але ж таке безмежно сумне. Ще дужче заклекотіла кров у моєму серці, як в казані окріп; і чорний жах охопив мою душу чавунною огорткою.

– Так я знов мушу до людей? Так я мушу?… – закричала я щосили в лице Джину-Падишаху, що усміхався на мене сумним, ледве помітним усміхом.

І я чула, як цілком чужий мені голос розпуки кричав і рвався з моїх уст. Дикий зойк, без слів, як виття шакала, луною відбивався в передвічних горах. Я впала й качалась в нестямі по траві, по каміннях, як на смерть поранений звір. Чужі руки поставили мене на ноги й тихий, але прозорий і певний голос ішов мені в саму душу.

– Бачиш, дитино людська! – говорив Джин-Падишах. – Навіть століття, цілі століття!.. Навіть кілька разів пережите тобою земне життя не змінило твого серця. Поміркуй же сама: як же смієш ти хотіти бути з нами? Як же зможеш ти жити межи нас, котрі не знають злости, ненависти, пімсти… Затям собі – на світі нема зла. Є лише непорозуміння. Вертай до людей. Іди й навчись зрозуміти те, чого нині ти ще збагнути не можеш, І тоді знов, може, через століття ти з иншою душею прийдеш до нас…

Я мовчала. Поміж мерехтячих вогненних постав духів, просто крізь все моє єство проходив синій промінь погляду Ель-Азрака. Нарешті я опанувала собою й моя відповідь була суха, як зубний скрегіт:

– Ні, могутній і мудрий Духу! Ми й через століття ще не побачимось вдруге. Бо ти помилився: за ту, раз страчену, правдиву радість життя я ще не поквиталась. Дякую тобі. Ти показав мені більш, як хотів. І я тепер радо вертаю до людей, але ж моя толєдська дика буде певнішою в моїй руці…

Сліпуче світло різнуло мене по очах, – і раптом все стихло навкруги. Минули хвилини, – скільки? – не знаю, але ж моє ухо почало вловляти звуки.

В долині журливо гучав Арпачай. Ще десь далі – мекали вівці, бриніла саламурі…

Я знову обережно розплющила очі: узбіччя Кунхуту гладили червоні промені вечірнього сонця, що вже сховалося наполовину за порожевілим Алагезом. А над аулом, де я спинилась, рівними стовпами підносився до зеленавого неба легкий, синій димок.

Я прудко звелася на ноги й пішла… до людей.

27.09.1892 р., с. Миропілля на Сумщині – 21.09.1919 р., Київ.

Навчався у Харківській сільськогосподарській школі, але за революційну діяльність виключений. Продовжував навчання у Москві. Потрапивши на фронт, дезертирував і перебував на нелегальному становищі. У 1915 р. арештований за участь в організації лівих есерів і засуджений на каторгу в Сибіру. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну і став одним із керівників боротьбистів. Очолив редколегію журналу «Мистецтво». Розстріляний денікінцями.

Друкувати поезії почав 1911 р., у в’язниці став писати прозу. Імпресіоністичний стиль Г.Михайличенка викликав велику дискусію.

Оповідання подається за виданням: «Художні твори», Х., ДВУ, 1929 р.

Я постановив собі раз на завсіди: вивчиться свобідно ходити догори ногами. Труднощі мене мало обходили.

Коли ж все таки я побачив, що доскочити сього не зумію, я рішив спершу укріпити себе рухавкою. Але якою?

Потім я все це змінив і почав старанно щодня вчитися танцювати навприсядки гопака. А коли тюремник зазирав до мене в камеру крізь очко дверей і незадоволено щось мимрив, – мене це тільки підбивало ще завзятіше, ще дужче докучати йому гопаком.

Я не підупадав духом і про своє ув’язнення в тюрму міркував собі так: це те найкраще з усього, що мало мене спіткати.

Якось непомітно це почалося…

Коли я, стомлений гопаком, сідав на прибитий до стінки стільчик, і у мене в очах миготіли червоно-сині скалки, – тут з’являвся він.

Ми з ним, власне, щиро подружились.

Бісеня нагадувало маленького, сірого пухнато-волохатого ведмежатка на високих задніх ніжках. Воно задиркувато ходило по камері на передніх догори задніми ногами, а потім ще завзятіше, ніж я, невтомно танцювало навприсядки гопака. Я задоволено з нього реготався, аж сльози навертали мені на очі. Коли ж знову, почувши мій регіт, зазирав в очко дверей єхидний тюремник, бісеня зникало в куток за ящик параші.

Зрештою, мене це примусило замислитись.

Мені робилось чогось сумно.

Що це? Невже божевілля?

До того ж наше тюремне життя під той час зробилось жахливим, і я боявся, що повороту не можна сподіватись. Я почував, як безсило поплинув по хвилях невідомого.

Як це сталося – не пам’ятаю. Раніше я не тільки нічого не помічав, а, навпаки, кажу, був переконаний, що це те найкраще, що взагалі мало зі мною трапитися.

Але раз…

То був жахливий день, і звістка про нього луною пройшла по найзахисніших закутках і камерах. Переказували, що другий отруївся.

А може, й від чого иньшого помер? – Невідомо.

І чи взнає істину абихто, абиколи?

Всі оповідали, що обидва повісились. У них був маленький мотузок. Спершу повісився на ньому один, а коли другому здавалося, що той вже сконав, він зняв його і повис сам на тому ж самому місці, тим же самим зашморгом. В сей час опритомнів перший і, побачивши другого в зашморгу, дико закричав. Так голосно і дико, що вся тюрма здригнулася від цього.

Я не можу згадати спокійно про це оповідання. Зрештою, обох однесли в трупарню.

На мого сусіду в камері ліворуч це надзвичайно шкідливо повпливало – він перестав стукати до мене. Останній раз він позавчора проказав мені вранці й ввечері: «Мене тюремники хочуть отруїти, бороніть мене: дають отруєну їжу».

Боляче щемить мені серце в свідомости свого безсилля. Я годинами нерухомо сидів біля столу, знесилений гнітючими безформними думами.

Раптом я відчув, як серце мені злякано зупинилося, якось перехопило одразу дух.

– Вмираю… – шалено пролинула в голові мені дика думка. Несподівано я осів на долівку і не міг ворухнутися.