Лише одна стара Яхненчиха, мати господаря, пам’ятала ще таємницю, що її звірив колись великий мандрівник. Але нікому з молодих не зрадила її. Сама лише часом задумливо оглядала дивовижну зброю.
Аж одної зими, коли від голови родини, полковника Яхненка, не було вістей з далекої Манджурії, Великий Лук прокинувся зі сну. Того вечора на дворі крутила заметіль, якої давно не зазнала околиця. Вона несамовито гула й висвистувала біля дому, вдираючись своїми голосами в кожну щілину вікон, дверей і коминів. Хльостала по шибках вітами вишень, термосила віконницями й зривала з даху спорохнявілі ґонтини. А коли досягла апогею й зломила перед домом столітню ялину, яка нізащо не хотіла схилитися перед нею, – тоді озвався й Великий Лук.
До реву й посвисту бурі вступила нараз рівна й грізна нута. Вона покрила всі голоси, що висвистували надворі. Ні, була їхнім звуковим тлом, широким і глибоким, як далеке море. Зібрана в кімнаті родина замовкла, збентежено вслухуючись у незнаний тон. А він наближався й відпалювався, міцнішав і затихав, підносився й падав, як гудіння далекого велетенського органу. І не можна було пізнати, звідки він об’являється й куди зникає.
– Лук, лук!.. – закричав восьмилітній син полковника, показуючи вгору. І всі обернулися до стіни над ватраном. Один з цвяшків, на яких висіла зброя, мабуть, обірвався. Тепер у нестійкій рівновазі гойдався Великий Лук на одному гвіздку. Мовчки слідкували очі присутніх, як вихитувався він до темпу таємничого тону. Амплітуда розкиву зростала, як міцнішала й наближалася грізна нута. І раптом спадала, як спадав тон. Ніби чийсь могутній подув хитав по стіні дивовижним вагалом до модуляцій дивовижного звуку.
І вже здавалося, що це сам Великий Лук бренить згаданим знов тоном, розхитується в такт до власного бриніння. Мов зачаровані гляділи всі на цю гру звуку й руху. Аж поволі тон, загасаючи, стих. Лук хитнувся й безвладно повис.
Усі сиділи мовчки, немов боячись порушити зніяковілу тишу. Дружина полковника поблідлими устами порушила її перша:
– Де він? Де він?… Чом не пише?…
Вона почала вставати, але похитнулась і зойкнула. Свекруха підхопила її. Обидві жінки – мати й дружина – обнялися в тривозі за життя сина й чоловіка. Полковниці було зле… А за хвилинку гнав до міста крізь бурю й заметіль очайдушний верхівець. Поспішав за лікарем помагати прийти на світ новому воякові…
Тієї ночі мало хто спав на хуторі Яхненків. До висвисту бурі мішалися зойки родільниці. А в покої з ватраном стара Яхненчиха похапцем оповіла полковниковому братові, своєму другому сину, легенду Великого Лука.
Молодик лише знизував плечима. Це було поза його світоглядом. Він зняв зі стіни зброю, обтер порохно, натягнув з великим зусиллям суху жильну тятиву й пустив її. Лук видав лише ясний струнний тон, цілком не подібний до того, що звучав тут раніше… Дурниці!.. Галюцинації!.. Бабські казки!.. А в відчинених дверях стояла радісна, сяюча мати й сповіщала:
– Онуки!.. Другий онука!.. Як же врадується батько! Як врадується!..
– Бачите, мамо, що цей лук віщував цілком інше, ніж ви казали. Він мені віщував небожа, вам онука, а братові сина!..
І знов до покою вступило полковникове ім’я і придатність небезпеки, з якою він був там, далеко в манджурських снігах.
Так з бринінням папуанського лука ввійшов у життя Марко Яхненко.
Але про його батька не було відомостей. Аж занадто довго… Нарешті страшну звістку довідався першим брат: полковник загинув у кінному рейді до японського запілля. І сталося це, здається, тієї ночі, коли озвався Великий Лук…
Як не скривали все від жінки й матері, але нарешті й вони мусіли дізнатися… Козацькі родини довго не бідкаються. Найбільше боліло, що зотліє десь дороге тіло без чесного похорону…
Але вже весною прийшло на хутір велике листування в англійській мові з урядовими перекладами. Прийшли й особисті речі полковника, дбайливо складені в малий пакунок і його шабля. І з болем та гордістю читала родина переклад японської реляції про смерть Маркового батька. Чесний ворог з пошаною й подивом висловлювався про хоробрість полковника, що сам один, покинутий вояками, боронився до останнього. Він упав між кількома зарубаними самураями. Вороги поховали його як героя з військовими почестями і засвідчували родині своє співчуття й подив… Над незнаною їм ще козацькою честю…
Усе це сталося тієї таки ночі, коли бринів Великий Лук. Він не зрадив своєї слави…
А потім знов прийшли спокійні часи. Полковників брат зайняв його місце на чолі родової традиції, ставши теж вояком. До неї ж готувався й старший полковника син. Обидва мужчини рідко бували вдома на хуторі. Один, коли дозволяла військова служба. Другий – коли дозволяла школа. А так хутір Яхненків, віддаль від великого міста, залишався королівством малого Марка.
Під доглядом двох жінок ріс Марко спершу одиноко. Як не близькі були йому мати й баба, але найкращим товаришем був він собі сам. Сам вигадуючи виграшки й пригоди, він не тужив за великою компанією приятелів. Між сусідніми хлопцями не мав їх. Але опісля справжній друг появився. І була ним книжка.
Ледь навчившись читати, залізав він з книгою пригод до глибини саду й не чув, бувало, як збентежено гляділи й кликали його по всіх усюдах. Він мандрував по далеких краях, брав участь у войовничих пригодах, звойовував народи й підбивав землі. Це його, Колумба, вітали бронзові люди Нового Світу; це він, Кортес, полонив Монтесуму; це над ним, капітаном Куком, справляли дикуни канібальську перемогу…
А вернувшись до хати, він з острахом здіймав зі стіни папуанський лук, стирав з нього порох і даремне намагався натягти жильну тятиву. Могутня зброя для могутніх рук. І безвислідно натрудивши дитячі м’язи, обережно вішав Марко зброю на старе місце. Він, зітхаючи, дивився на неї, і ніколи йому так міцно не бажалося бути вже дорослим і міцним, як у той мент. Він бо бачив себе струнким і сильним мужем, що, притиснувши ногою один кінець лука, влучає міцною стрілою в ворожу ціль.
Велика родинна бібліотека, занедбана й запорошена, наскрізь пролізла шашлями, таїла ще в собі безліч інших покладів. Їх усі відкривав Марко. Стягаючи з полиць якісь стародавні книжки, сіро-жовті від пороху й віку, подивляв спочатку хлопець чудернацькі літери, дивовижні вінієти, орнаменти й дереворити. З них гляділи на нього часом суворі гетьманські обличчя, часом митрополичі лиця або веселі й лукаві козацькі Мамаї чи київські спудеї.
Здивовано розглядав ці старі, незнані йому речі Марко й ніс запитатися матері чи баби.
– Звідки ти це взяв? – була їхня здивована відповідь. – Лиши, поклади на місце, бо запорошишся!
Ось були їхні висвітлення на всі причаєні дитячі запити. Сам, не так розумом, як непомильною дитячою інтуїцією, доходив хлопець до розуміння тієї старовини. Це були свідки забутої батьківщини. Свідки українського роду, що колись був зрікся сам себе. Свідки, що століття ховалися в невиді забуття, не об’являючись нікому. І нарешті дозволили діткнутися себе малій дитині. І ожили.
Читаючи першу сторінку півзотлілої книжки «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана…», відчувала дитина легкий тремт. Але не жалю. Це був тремт несвідомої радости над ще далеким, але вже певним воскресінням «зацного рицера» – України.
На початку саме цього таємного процесу відродження української душі прийшла війна. І дядько і брат відійшли на фронт. Ішли з радістю. Те, що відроджувалося в Марковій душі, було для них назавжди мертве. Знов тая ж родова вояцька честь заслоняла їм причини й наслідки їхньої вірности. За кого й за що йдуть класти свої голови – не думали. Бо не лише самі не знали, але вже від кількох поколінь була обірвана з їхньої душі листва українських традицій.
На хуторі стало ще порожніше й тихіше. Мати й баба жили лише в очікуванні листів від синів. На Марка менше звертали уваги. А він, мов сп’янілий, пив безперестанку із таємного джерела відродження. Тієї зими він переглянув усі старі книжки, і коли б хто міг подивитися до Маркової душі – здивувався б: у дитяче тіло повернула вже родова душа, хоч ще підсвідомо-дрімотна перед цілковитим пробудженням.