Говорив, а його голос ставав таким дзвінким і мельодійним, так не йшов у парі з його старечою статтю, що я мимохіть з деяким збентеженням слухав його мови.

…І бачив багато! Ах! Багато дечого такого, чого нічиє око не бачило ще й не бачитиме ніколи! Так! Так!.. Те, що буде колись, і те, що колись було, давно вже. Так! Так! Це Бог йому дав таку силу, таку міць в його очі заклав!..

Можливо, що я всміхнувся недовірливо, а може, кинув яку заувагу, бо нараз в очах старого з’явився якийсь дивний блеск й він відозвався доволі різко:

«Не вірите, паночку? Були й такі, були! Та й на них таке прийшло, що повірили! Хочете, старий Ілаш вам шос такого покаже, що ймете віру старому! Ає, паночку!..»

Я старався заспокоїти його і впевняв, що в мене й думки не має сумніватися в його словах.

«Ви, паночку, й не кажіть! А пани не ’мут віри старому Ілашеви! А як приходьи, то тільки щоб насміятися зі старого. Ає! Знаю це, знаю! Бувавсми всюди – і в Кутах, і в Коломиї, і в Косові! Знаю панів добре! Душьи в них нема, ни панцкої, ни люцкої. Й ви не вірите старому! Та щоб не марикували, шо даремно сфатиґувалися ажь гезди, старий Ілаш вам шос таке вівороже, шо довго кємуватимете, шо старий Ілаш не бреше! Ходіт-ко, паночку, це недалечько!»

Старий підвівся з місця.

«Підемо, паночку», – сказав, повертаючи на стежину, що вела край дебри угору.

Мені стало ніяково. Не те бентежило мене, що прийдеться мені йти самому серед ночі з незнаною людиною кудись в чужі мені гори! Ні! Страху в мене не було! Ти ж тямиш, Ромку, – звернувся Дашинич до Баковича, – як ми під Тульчином, вистрілявши останні набої, пішли майже голіруч до атаку на московські гармати? Мене так легко страхом не візьмеш! А все ж таки в той мент, як зробив я перший крок за Ілашем, огорнуло мене якесь дивне, незрозуміле мені почування, якась дрож стрясла цілим мною.

«Йдете, паночку?» – спитав Ілаш, обертаючись, а його очі спинилися на мені. І здавалося мені, що читаю в них якийсь скриваний глум чи насмішку над моєю нерішучістю, що пробивалася, може, в моїй нервозній ході та прискореному віддиху.

«Йду, Ілашу, чому ж не йти! А далеко вестимете мене?»

«Недалечко, паночку, недалечко! От гезди, за цими смерічками і вже! А варто йти, паночку, варто!..»

І знов, щось немов притаєна іронія задрижала в цих його словах, що силкувались приязними бути й ласкавими.

Я не відзивався більше та йшов мовчки, кілька кроків у віддалі за Ілашем, поринувши у думки та вдивляючись в ледве слідну стежину, що снувалася переді мною. Хвилинами був лютий на себе, що попав у таку пригоду, то знов брала верх цікавість, що з цього вийде!..

Як довго ми йшли й куди провадив мене мін дивний поводатор – не знаю. Ми спинилися край смерічок, що росли купкою праворуч плаю. За ними видніла, озарена блідим місяшним сяйвом, поляна, а ген за нею бовваніла темінь густого карпатського бору.

Ясна ніч вкривала гори, зоряна, літня ніч. Було тихо.

«От гезди, паночку, гезди, – сказав Ілаш, вказуючи мені прогалину між двома смерічками, звідки можна було обняти зором цілу поляну. – Тут си подивите на таке чудо й диво, йикого не бачили ше ніколи! А дивітси добре, шоб си добре закємили й не казали, шо вас старий Ілаш оциганив! Не бійтиси, паночку, ничього! Ви й не повірите в те, шо мете бачити!..»

І різкий глумливий сміх задзвенів із останніми Ілашевими словами, розсипуючись якимсь дивним гомоном довкола.

Здавалось, щось несамовите дрижало в тому сміхови й пронизувало цілого мене. А може, це лише в моїй уяві визвався цей сміх, – бо коли я повернувся в сторону Ілаша й глянув у його лице, – так здавалося воно мені таким добрячим, приязним, ласкавим…

«Не бійтеси, паночку!..» – ще раз озвався Ілаш.

Я повернувся й глянув крізь прогалину на поляну.

Та тут щось неймовірного розгорнулося поперед моїми очима. Поляна, яку я перед хвилиною оглядав і бачив оповиту серпанком блідавого місяшного світла, стала, мовби не та. Недалечко від тих смерічок, за якими я присівся на вистаючому камені, горіла ватра, а біля неї й оподалік поралися якісь люди.

Напружуючи зір, побачив я недалеко ватри розтягненого на землі оленя, з якого якісь люди здіймали шкіру. Готувалися, мабуть, спекти його в огнищу ватри. Дещо далі, саме навпрост мене, лежала розвалена ялиця, а біля неї знаходилася громадка людей в дивних строях. Спершися об ялицю, сиділа молода жінка незвичайної краси, ясноволоса в короткому жупані, накиненому на раменах, підперезана блискучим пояском, з якого звисав малий ловецький кинджал та щось, що я в першій хвилині не вмів би назвати. Була це рогатина, яку наші предки вживали на ловах та в бою. А біля неї стояв, опершися о коротке ратище, стрункий мужчина з невеличкою русявою борідкою на усміхненому лиці, одягнений в блакитний жупан та в смушевому ковпаку на голові. Говорив щось, звертаючись до тієї красуні, то знову до гуртка, що стояв біля них. Виглядав цей гурток на ловців, одягнених у давню ношу, яку колись у нас носили.

Оподалік розсідлані коні скубли траву.

Я вдивлявся хвилину напруженим зором проти себе й на мент закрив очі. Сон, чи що!.. – думалось мені. Так ні! Відкривши очі, знову побачив я палахкотячу ватру, розвалену ялицю серед поляни й ловців біля неї. А там далі, ліворуч від ялиці, горіла друга ватра.

Аж роїлося там від гуцульських киптарів, закосичених дівочих голівок, старих бадіків і розсміяних молодиць. Десь збоку грали гуцульські музики, а легіні виводили аркана довкола ватри. То знову, як музика вривала й танок спинився, а мельодія аркана, тремтючи, розливалася по поляні, з гуртка гуцулів біля ватри зривалася громадка дівчат і, побравшись за руки, хороводовим танком плесаючи, підходила до ловців біля ялиці. З їх розсміяних уст неслася пісня, якої рефрен долітав аж до мене:

«Ой, Романе, Романочку, Романе…»

Я, мов прикований до каменя, на якому сидів, вдивлявся в ту картину.

І нараз якась думка, шалена, непогамована думка впала в мій мозок. Так це ж князь Роман Великий із Галича зі своїми боярами на ловах!.. А ця ясноволоса красуня – це ж ота чужоземна княгиня з-над далекого Рейну, його дружина… Це ж той незабутній князь, пан тієї землі, якого народ так дуже любив, серед своєї гуцулії!.. Так, це він!

Його стать ціла виринала переді мною, яку бачив колись на картинах у наших музеях, яка воскресала в моїй уяві, коли прочитував полинялі листки нашого літопису!

Так, це він!

Цей князь хоробрий, що думкою своєю у віки грядущі залітав і мечем своїм виковував долю свому народові. Це той князь, що широку землю нашу, враждою домашньою розбиту, скував і згорнув в одно, що послуху вчив своїй владі, що перший народові свому кинув великий заповіт: сильними будьте, бо із заходу гряде загибіль наша!..

Це князь той, якому галицьке плем’я завдячує те, що ще досі сидить на прадідній землі й не вгнулося перед наїзником, хоч той вогнем і мечем віки цілі йде невпинним походом проти нього.

Я вдивлявся у поляну, а в моїм мозку зривалися думки, одна шаленіша за другу.

Сон це – примара, кошмар незбагненний!..

Та мої очі бачили, як хоровід дівчат наблизився до ялиці, ритмічним танком обкрутився довкола князя й княгині, як ясноволоса красуня піднялася з місця і розсміяна заплескала в долоні, а до мене долітав тріскіт ватри й уривані слова дівочої пісні:

«Ой, Романе, Романочку…»

І знову на мент, недовіряючи собі, закрив я очі, в тій хвилині роздався довкола мене знайомий мені сміх, а серед нього вчувалися слова: «Не бійтеси, паночку!..»

Що далі було, не знаю. Як я розкрив свої очі, сонце стояло вже високо понад горами. Я лежав на краю скелі, що звисала високо над Черемошем, ген далеко в горах, з другого кінця Довгополя! Над самим краєчком скелі так, що сам дивувався, як я не злетів у розгорнену підо мною пропасть. Десь по другому боці Черемошу на зарінках грав пастушок на флоярі, а її звуки долітали аж до мене. Яким чудом я там опинився – не знаю.

Доходило до вечора, заки я, розпитуючи дорогу в стрічних гуцулів, добрів до Криворівні. Перебув я там ще день, нікому не розказуючи про свою прогульку, та й ніхто не допитувався мене про неї, а відтак розпрощався з моїми ґаздами й покинув гори.