Бунтувала душа моя і не мала відповіді на це настирливе питання. А над Києвом рвалися московські гранати й орали нашу святу землю… І здавалося, що кожний тріск, кожний гук московської гранати громом промовляє до сумління синів землі нашої грізним: збудися!.. Збудися і бий московську наволоч, що твою землю руйнує, безчестить твої святині, соромить твоїх матерів і сестер твоїх, грабує добро твоє, топче те, що найсвятіше в тебе, з лиця землі стерти тебе хоче!..

Збудися і бий, чим можеш, чим маєш, скільки сили в тебе, рви, кусай, – бо знай, що ніхто, ніхто не поможе тобі, ніхто не стане за тебе, ніхто не скривиться із жалю за тобою…

І вчувалися в отому тріскоті пострілів гірка іронія, насміх гіркий над всіма тими сподіваннями, надіями нашими на братерське революційне єднання, самовизначення народів, апель до культури, поклик на право до життя, відклик до думки культурного світу!..

Ми йшли далі Володимирською й наближалися до Софійського майдану, де коло Старокиївської дільниці стояла наша стійка зі скорострілом.

Була, може, четверта година пополудні, та зимою день короткий і скоро сутеніє. Щораз важче було йти, бо вже поодинокі крісові кулі дзижчали понад вулицею – хто й звідки стріляв, не можна було розпізнати.

Ми підходили до Старокиївської дільниці. Тут довідався я, що вже перед полуднем місцева босячня, радіючи з того, що наближаються большевики, намагалася здобути дільницю, та скоростріл відбив наступ.

– Так, хлопці, – сказав я до стрільців, – звідсіля важко буде видобутися. Треба буде поодиноко, в певних відступах пробиватися попід доми, та якось дамо собі раду.

Залишалося ще простежити, що діється на Бібіковському бульварі. Це завдання треба було виконати самому.

Отже, стійки зі скорострілом я вирішив відправити, нехай бічними вуличками відступають на Кадетське шосе, а потім ще з яку годину прослідити по Бібіковському бульварі та його поперечницях, а відтак десь на опівніч встигнути до Жулян, де мала бути збірка всіх, якщо доведеться щасливо видістатись звідсіля!

– Слухайте, Балагурак, – звернувся я до десятника, – заберіть хлопців та скоростріл і відступайте до Кадетського шосе. Я обійду ще Бібіковський бульвар та наздогоню вас. За мене не бійтеся, буду берегтися. А уважайте! Не йти гурмою, а держатися здебільше мурів, тепер пройти можна. А гранати напоготові. На передмістях уважайте! Поодиноко перескакувати. Хай вас Бог береже!

– Приказ, пане поручнику! Видобудемось, коби тільки перейти головні вулиці, на передмістях ніхто не чіпатиме. Це тільки тут жидівня така відважна!

– Йдіть з Богом, хлопці! – сказав я і довгу хвилину дивився услід, як вони пробігали гусаком Софійський майдан і один за одним зникали в бічній вуличці, що вела на захід.

Я залишився сам.

Ніяково було, та що ж – приказ! В думках укладав собі плян, як мені пробратись на Бібіковський бульвар, і почав іти, стараючись якомога скоріше видобутися з майдану. Проти мене маєстатично знімався Собор святої Софії та пам’ятник гетьмана Хмельницького. У вечірньому сутінку гордо рисувався на фоні неба профіль софійської дзвіниці, довгі тіні лягли від церковних бань по білому снігу, що вкривав майдан.

Свята Софія!.. Віки цілі проходили біля неї, радощі й смутки землі нашої ділила вона, все найкраще, найзнатніше, що видала земля наша, горнулося під її омофором…

Може, ще тремтять в закалубинах її мурів тремтливі слова молитов та зітхань, що заносили їх перед її престолом князі наші та воїни, в похід вибираючись, може, ще відгомін пісень переможних та гомін литаврів, що ним стрічали після походу Великого Богдана, блукає по аркадах її каплиць, відбиваючись об «стіну нерушиму»…

Може, ще часом у ніч глуху, як темінь вкриє землю і сон на вії зможені налягає, стрясає мурами її виття Джінґіс-ханових орд, а в золоті бань її майне відблиском сяєво палаючих теремів прадідів наших – майне і згасне…

І мимохіть, несвідомо, спрямувалися мої кроки у той бік, де розхилені ворота дзвіниці давали перехід на церковну ограду. А так! Треба вступити до святої Софії, майнуло в моїх думках. Може, ніколи в життю не доведеться вже тут побувати, може, це востаннє вже мої очі любуються її красою. І схоронитись треба було, бо саме в ту хвилину розірвалася над софійський майданом шрапнеля, а кулі заторохтіли по даху митрополичої палати.

А далі друга й третя. Я прискорив ходу.

І завтра злочинна рука московського большевика сягне по те золото, яке віками цілими прадіди наші складали в пошані Богові землі нашої, погасить вогонь цей, що його запалили предки наші на Його хвалу…

І може, завтра сколихне цим храмом зойк мордованих слуг Його, може, замість фіміяму закуриться ватра наїзника, що сушитиме біля неї свої смердючі валянки…

Я почував, як серце моє здавив біль… Саме тоді десь недалеко від церкви, на протилежній вулиці, пролунав вибух гранати, а за ним наступні. Голосний гомін відбився об церковні мури і довгу хвилину стрясав ними.

«Мабуть, перекинули обстріл на Софійський майдан, – думалось мені. – І як тепер видістатися відсіля?»

Та в цю мить – якась тінь майнула по церковній долівці… Від правої стіни, що поринала у сутінку, відділилася якась постать та попрямувала повільно до мене. Я здивовано вдивився у неї. То був монах у клобуці з довгою, сивою бородою. Якось дивно, маєстатично ступала ця постать і по хвилі спинилася біля мене. Я побачив лагідне, привітне лице, що якось не гармоніювало з сивою бородою, і чорні очі, що вдивлялися в мене. Довга ряса вкривала струнку стать, що дивно відрізнялася чимсь від звичайних постатей православних монахів та батюшок. Коли б не борода, то сміло могла б його постать скидатися на якогось єзуїтського патера, чи якогось іншого західно-європейського священика.

Хвилину вдивлявся він у мене, а відтак озвався тихо:

– Встань та ходи за мною!

І я, мов у сні, не надумуючись, пішов. Саме в цій хвилині знову пролунали вибухи стрілів. Я мав вражіння, що ворог б’є як попало, більш на те, щоб ширити паніку й дезорієнтувати противника, аніж аби влучити намічену ціль.

– Чуєш? – озвався монах. – Та я проведу тебе, не лякайся!

Я мовчки йшов, ступаючи тихо за ним, а він крізь бокові двері в іконостасі повів мене за вівтар до нерушимої стіни. Дивно мерехтіла у слабкому світлі лямпади мозаїкова постать Богоматері. Йшов якийсь блиск від неї, сумовито вдивлялися її очі у сутінь просторого храму. Може, так само колись, сотні літ тому, дивилися ці очі, як татарська орда, зруйнувавши заборола, ввірвалася до храму й мордувала галицьких лицарів короля Данила, воєводи Дмитра, оборонців нашої столиці й цього храму.

Мій поводатар повернувся до заглиблення у правій стіні за вівтарем, взяв зі столика лямпу, наповнену олією, засвітив та підійшов до непорушної стіни. Тут підняв лямпу високо вгору так, що світло її огортало велику частину мозаїки й почав пильно приглядатися мерехтливим камінчикам. Відтак правицею натиснув один із них. Я стежив за ним мовчки. Та нараз тихо, без шелесту, усунулась частина стіни, а за нею показався коридор чи якась велика прогалина.

– Ходи за мною, – кинув мені монах і ввійшов у коридор, вузький та доволі високий. Кілька сходів вело вниз, а далі була вже гладка дошка. – Не лякайся нічого. Я виведу тебе. Крізь двері на вулицю не виберешся, там стріляють тепер!

Ми пішли. Напереді монах з лямпою в руці, а я за ним. Минаючи останній схід, я оглянувся. Тихо, без шелесту засувалася за нами стіна так, що за хвилину не можна було розпізнати, чи був у ній який перехід. Ми знаходилися у вузькому, підземному коридорі, що губився у теміні, куди не проникало світло лямпи. Я мав вражіння, що ми то спускаємося, то піднімаємося. Часами коридор завертав убік, а то здавалося, що ідемо у протилежному напрямку. У сірому, почорнілому від старості мурі були місцями доволі великі заглибини, щось як у катакомбах в Зальцбурзі.

Як довго йшли ми – не знаю. Я втратив відчуття часу чи, може, одноманітність цього підземелля спричинила, що я не в силі сказати, чи був це ще вечір, чи ніч уже вгорнула землю. Час до часу коридор вривався, перед нами виринала сіра стіна. Тоді мій поводатар знову підносив лямпу і натискав якесь місце в мурі, й стіна, мов зачарована, без шелесту усувалася набік, пропускаючи нас у коридор, що далі провадив у підземелля. Коли ми раз підходили до одної такої поперечної стіни, в мене забилося серце і дрож стрясла цілим тілом. Бо в слабому світлі лямпи, що на кілька кроків ледве прояснювала темінь, яка виринала проти нас, запримітив я постать, що, спершись плечима о стіну, загороджувала нам дорогу. Ступивши кілька кроків ближче, побачив я, що це кістяк, який із сатанинською посмішкою на вищирених зубах вдивлявся у нас порожніми ямами, в яких колись були очі.