– Що ти за чоловік?

І він відповідав:

– Ну, що я за чоловік?… Я чоловік…

І вони казали:

– В тебе єврейський стрій, і нема ні пейсів, ні бороди.

І він мовчав. І вони й далі казали:

– Ти, мабуть, дурисвіт?

І злякався злотник, сказав:

– Який я дурисвіт! Я такий же чоловік, як і ви.

І відчепилися від злотника ті люди, і пішли собі далі, і щезли. І коли щезли вони, злотник подумки сказав собі:

– Ой-вей! Вони казали правду, бо мій одяг видасть мене… І мене схоплять, і знайдуть хрест, і скажуть, що я злодій.

І побачив злотник шляхтича з убранням у руках, і зупинив його, і запитав:

– Чи не продасть вельможний пан своє вбрання?

І згодився шляхтич, і продав. І купив злотник убрання гоя, і зняв свій чудовий єврейський стрій, і вдягнувся в стрій гоя, і поїхав, і радів, бо вже був близько до повного затьмарення розуму. І через невеликий відтинок часу в’їхав злотник до якогось дивного містечка, і зустрів людей, що поверталися з костьолу. І дивилися люди на злотника, і оглядали його, і сказали йому:

– Хто ти? Чи не дурисвіт часом, бо в тебе нема ні бороди, ні пейсів, ні довгого капота, ні пантофлів, ні хутряної шапки, і є єврейське обличчя… Хто ти? Чи не дурисвіт часом? А може, злодій і вбивця?…

І сказав їм злотник:

– Ні, не дурисвіт…

І запитали його:

– Чим доведеш слова свої?

І відповідав їм злотник:

– Чим доведу я?

І вони казали:

– Ось костьол, і двері його відчинені, і йде в ньому служба свята…

І сказав злотник:

– Ну-у, що із цього?

І вони казали:

– Ходи з нами, і умочи свої пальці в святу воду…

І затьмарився розум у злотника, і зліз він на землю, і йшов за людьми… Звісна річ, пропадала єврейська душа… І ви гадаєте: пропадала? Оце так!.. Хіба може пропасти наша душа? Не може, бо кількість душ наших визначена, і охороняє нас зоря народу нашого… Не може загинути жодна із душ народу нашого! Ні… І ви скажете мені: «Гинуть, бо стають гоями по вірі своїй». І знову кажу вам: не гинуть, бо в глибині душ своїх вони наші, і вони зберігають любов до нас, і в кінці свого життя розкаюються в помилках своїх, і знов стають нашими, і покриваються гріхи їх стражданнями їх і таємними заслугами на користь нашого… І не загинула душа злотника того. І був йому голос: «Шая!» І обернувся злотник, і побачив: якийсь дивний єврей стояв, і дивився, і кивав головою. І це був найсвятіший реб Лейб-Сурес. І підійшов він до Шая, і подивився на нього. І згадав Шая школу, тору, сім’ю свою і матір свою, чесну Фрейду, і прояснів розум його, і взявся молити Шая найсвятішого цадика. І зруйнував реб чари, і той хрест упав на землю, і був він не золотий з камінням, а мідний, пощерблений. І врятував реб злотника Шая, і була велика радість. І осоромилися вороги наші, і розсіялися, як дим, і та дорога була порожня, і було всього: в повітрі, з шумом і виттям, у присмерку щезали біси. І рознеслася слава про великого цадика, між усіма злотниками та іншими, котрі руками своїми працюють. І потім було нове чудо, велике й славне.

У нашому чудовому місті Бердичеві був великий ярмарок. І з’їхалися на нього купці з усіх «міст» і «містечок», і зайняли лавиці, і почали «вести ґендель». І зайняв одну «крамницю» якийсь дивний купець, і сидів він у ній, не маючи ніякого товару, і через якийсь час виходив із неї, і ставав посеред дороги і ніби говорив із кимось невидимим. І це було дивно всім нашим купцям, великим і малим, славним і простим, і навіть факторам і носіям. І почали всі вони говорити про дивного купця: або це «мішіґінер», або це щось дивне. І у всіх того року були гарні ґешефти і великі зиски, і лишень в одного нього не було ніяких справ. І пойняло всіх зворушення, і всі почали запитувати один одного:

– Що воно таке?

І коли не могли розплутати, пішли до рабина і сказали йому. І був на той час у Бердичеві знаменитий рабин, і знав він багато, і довго обміркував кожну справу. І почав рабин думати, що воно таке, і шукати відповіді в талмуді, і нічого не придумав, і нічого не знайшов. І підвівся рабин з місця свого, і позвав прислужників своїх, і пішов до «крамниць». І прийшов рабин до того дивного купця, і сказав йому:

– Шолом-алейхем!

І почув у відповідь:

– Алейхем-шолом!

І запитав рабин у дивного купця:

– Ви торгуєте?

І відказує йому дивний купець:

– Торгую.

– І я не бачу вашого товару, – каже рабин. І підвівся тоді реб Лейб-Сурес, бо це був він в образі дивного купця, і мовив:

– Ось мій товар.

І бачить рабин: мимо ребе біжить якийсь єврейчик… І сказав реб Лейб-Сурес рабину:

– Дивіться!

І рабин дивився. І зупинив реб єврейчика, і запитував у нього:

– Куди ти біжиш?

– Біжу робити ґендель, – відповідав єврейчик.

І підійшов тоді реб до єврейчика, і взяв поли його капота, і розгорнув їх, і сказав рабину:

– Дивіться.

І подивився рабин, і побачив під капотом саван, і зрозумів, хто перед ним, і злякався, і хотів було закричати, але, почувши грізне «ша!», злякався і змовк. І сказав тоді реб тому єврейчику:

– Ти мрець! Іди на спочинок!..

І був прийнятий мрець на місце вічного спочинку.

І знаєте ви, що це було? Чимало з народу нашого вдаються в марноту, і не дбають про духовне життя, і забувають про добрі справи, виконання найсвятіших велінь божественної книги – талмуда, і не виконують сабашів, бо проводять празники поза своїми домівками, в розлуці з жонами своїми, і дізнають вони за це великих мук: не знаходять місця вічного спочинку після смерті своєї.

І вболівав за них реб Лейб-Сурес, і просив за них Бога Вишнього, Бога Ізраїлевого, і ублагав його. І дана була найсвятішому цадику велика сила – давати мертвим спокій. І заспокоїв він у той час усіх нещасних синів народу нашого.

І було: рознеслася по всьому прекрасному місту Бердичеву чутка про ребе Лейб-Суреса, і всі, багаті й бідні, знатні й прості, сходилися до нього, і приносили йому дари. І не брав нічого найсвятіший реб Лейб-Сурес. І це було дивне й незрозуміле. І був поголос такий в народі нашому.

Реб Лейб-Сурес володів усіма ангелами, і кожен із них, по своєму роду, достачав усе преславному цадику. І вам це не дивно: ви знаєте, що й тепер є такі цадики, які володіють ангелами. І це так: володіють. І що з того виходить, що володіють? І реб Мотиле володів ангелами, і бажав скористатися послугами ангелів. І заглибився реб Мотиле в думки, і почав думати над книгою книг, найсвятішим талмудом, і думав довго, і захотів пити. І покликав реб Мотиле ангела, і помилився в його імені. І з’явився той ангел, який завідує вогнем, і приніс його до ребе Мотиле у великій кількості. І була в містечку велика пожежа, і страшне нещастя, бо згоріли будинки і «крамниці», постелі й «бебехи», речі й гроші, і збідніло все «місто», і не збільшилася того року кількість народу нашого, бо в тому «місті» не було потім дітородінь і зачать. І бояться тепер цадики, і тремтять, і не кличуть для послуг ангелів, і обходяться послугами «габоїм», прислужників своїх, і приносинами наших єдиновірців, що приходять до цадиків. І ці цадики, і реб Лейб-Сурес!.. Вай-вай!.. Вони – злоті, він – червінець!.. Теперішнім цадикам несуть гроші і хліб, масло і яйця, курей і рибу, і всяку живність. Реб Лейб-Сурес сам роздавав гроші бідним єдиновірцям нашим… І багато грошей було у ребе Лейб-Суреса: злоті і гроші, червінці, карбованці і копійки, дукати і пфеніги, луїдори і сантими… І їх приносили ангели, ніхто інший! І велика слава була про ребе Лейб-Суреса! І поширилась слава із Бердичева по всіх містах і містечках, селах, по нашій землі і чужій… І всі йшли до дивного цадика, найсвятішого ребе Лейб-Суреса, і йшли поодинці, і йшли кагалом. І реб усім допомагав і творив великі чудеса.

І був тоді великий розбрат у нашому краї: пани воювали самі з собою. І було безвладдя велике й безлад страшний. І прийшли війська московські і стали в нашому краї, і зайняли міста і містечка, села і селища. І одне військо стало в містечку, а воно було суспіль єврейське. І тяжко було нашим тримати москалів у домівках своїх. І заплакав кагал містечка того до ребе Лейб-Суреса, і благав його врятувати від московського постою. І зглянувся реб на плач і стогін, зойки і сльози, і сказав: