А поки що – не знав, і співала душа. Та нараз у музику душі моєї вірвалися ще звуки – але ж які могутні, які всесильні!.. Що за інструмент? І що за звуки? Інструмент тільки рояль. А звуки – то «Marche funebre» Бетховена, того генія, що вмів з людських інструментів викликати небесні звуки. В величних акордах, що брали силу свою безпосередньо з тайників природи, з абсолютних її можливостей, співався гімн землі. «Земля єси і в землю відійдеш»…

Мов від сну я прокинувся. Певно, давно вже скінчилася музика, бо всюди було тихо. Я підвівся з колін.

Я підвівся з колін і побачив.

Я побачив Білу на низенькому бальконі. Мов божество, стояла вона біля самого краю й дивилася в небо, а я, я раб щасливий, підійшов і цілував, цілував край білого плаття, цілував білі ніжки… і щось шепотів я в екстазі, і тремтів увесь у сльозах.

І сталося тут щось страшне й безумне.

Мов тур із засідки, вискочив дядько з-за дверей і з диким криком божевільного кинувся до Білої.

– А-а-а!.. Нічні рандеву?! – і вдарив з цілою силою Білу в скроню.

Без звуку, як зірка, упала вона і… все упало… провалилося.

Коли я опритомнів, то побачив себе у своїй кімнатці на своїм ліжку. Наді мною схилилася чорна постать Агамемнона – він давав мені щось нюхати.

Першим моїм рухом було схопитися й бігти до Білої. Я рвонувся, але залізною рукою придавив мене негр до ліжка, аж я застогнав. Я знав, що скільки б я не борюкався, Агамемнон мене не пустить, раз він дістав такий наказ.

Поволі те, що сталося, пригадувалося мені, але – не вміщалося в мізку.

Що з нею? Що з нею?

Але я знав, що надаремне буду питати цього проклятого негра – він буде німий, як залізні двері. І я лежав придавлений до ліжка й хотів, щоб стеля упала на мене, а будинок увесь розвалився. В гарячій голові відбувалися дикі танці обривків гадок, а пальці судомно кривилися.

Потім я заспокоївся. Властиво, силою змусив себе заспокоїтися, щоб швидше кинув мене цей кам’яний негр і дав мені волю.

– Пусти, – сказав я йому, – я хочу умитися.

Агамемнон похитав головою, але все ж відступився від мене і став біля дверей. Я підвівся, посидів на ліжку, а потім, як п’яний, хитаючися, пішов умиватися.

Холодна вода відсвіжила мене. Я сів біля столу і спустив голову на руки. Але це я зробив тільки вид, що задумався; в дійсності ж єдиною моєю думкою було, щоб геть пішов цей істукан. Але він стояв, мов чорна статуя, і не рухався ні одним мускулом.

Тоді я підвів голову й якомога спокійнішим голосом сказав:

– Іди собі, я ляжу спати, – й спустив чорні завіси на своїх вікнах.

Негр вийшов. Але я добре знав, що він стоїть біля моїх дверей. Я замкнув їх на ключ, а сам ліг, не роздягаючися і, як то не дивно, заснув важким сном, Уже був ранок. У замку чулася незвичайна якась метушня. Я свобідно вийшов зі своєї кімнати.

Повні кімнати були якихось незнайомих мені людей. У всіх були затурбовані обличчя, всі вони спішили кудись, і так дивно було бачити в цих спокійних кімнатах оцю суєту.

І ще одно: всі двері були поодчинювані, тоді як цього ніколи не бувало. Словом, ясно було, що тут щось сталося незвичайне, але що? Зрештою – не все хіба одно? Я вже нічому не дивувався, ніщо не могло мене зрушити: все в мені якось омертвіло, байдужість охопила серце – було все одно.

Флюїду я знайшов у її спальні. Вона, певно, була роздягнена й укрита білим простиралом. Голову закинула назад, лице воскове.

Коли я ввійшов до спальні, там було троє: мій дядько, якийсь поліцейський чин і якась ще вертлява чорна фіґурка. Всі вони, видно, щойно закінчили балачку, бо, коли я ввійшов, наступила павза.

Перервав її поліціянт.

– Ну! Так, значить, медичний огляд закінчений, можна приступити до складення протоколу.

Третя фіґура (певне, лікар) відповідала кивком голови.

– Так, так… Що ж час гаять?… Покличте свідків та й… А я візьмусь за свій акт. Ах, ах… Така молода жінка…

– І так умерти, – додав поліціянт. – І як же це ви, панове вчені, не вигадали досі ніякої… машини чи що проти чаду?

– Проти чаду є одна тільки «машина» – обережність, – посміхнувшися, сказав лікар. Потім він з поклоном звернувся до дядька й ласкавим голосом запитав: – Де я міг би присісти для складання акту?

Тепер тільки я почув, що в кімнаті, не дивлячись на одчинені вікна, було чадно. Вона, моя Біла, лежала тут безпомічно, а над нею знову творився ще один обман.

Що робити? Зараз же сказати, що це не так? Але вони не звернуть на мене уваги й складуть свій акт. А далі що? Суд? Експерти? Може, такі самі, як цей ескулап.

А зрештою – не все хіба одно, від чого вмерла Біла, чи від чаду, чи від дядькового кулака? І хіба я верну її, коли доб’юся правди? І зрештою, якось… ця правда не цікавить мене!.. Що в ній? Ну, взяли б дядька, ну заслали б його – але навіщо то мені? І що від того зміниться? Хіба Біла потребує цього?

І я мовчки вийшов геть.

В одній із сусідніх кімнат наздогнав мене дядько. Там коло мертвої він ні одним мускулом не видав своєї тайни – це була видержка. Він не глянув на мене, не зробив ні одного руху. Але тут, коли він мене наздогнав, – він увесь тремтів.

Грубо схопив мене за руку й перериваним голосом зашепотів:

– Але май на увазі, що при найменшій твоїй спробі я впечу тебе до дому божевільних.

Я тільки поглянув на нього, але нічого не сказав.

Прийшовши до себе, я кинувся на ліжко.

Як?… Прийде день – і я більше не вбачу Білої? І я більше не буду говорити з нею? Ні, цього не може бути!.. Ц-ь-о-г-о н-е м-о-ж-е б-у-т-и!

Ні – я не міг вірити тому. Вона ж не може щезнути. Не з самих же молекул складалася вона. Молекули зосталися, – он вони лежать під білим простиралом. А те, що було, властиво, нею? Де ж воно? Не могло ж щезнути й розсіятись, як дим? Вона тут, вона, може, біля мене, може, хоче дати мені про себе знати, але тільки я такий тупий, що не чую того? І що мені робити, щоб почути?

– Скажи мені… Скажи, о Біла! – взивав я гарячим шепотом в одиноцтві. – Скажи мені, що робити, щоб бачить тебе? Коли я умру зараз, чи побачу? Чи зможу ще раз припасти до стіп твоїх, як там на веранді?… О, скажи ж мені, скажи, о Біла, світе життя мого!

Але даремно я дивився в кутки своєї кімнати, даремно стогнав і кликав – і нічого не бачив, і ні звука не чув у відповідь. Я згадав ту науку наук, що заорала мою мисль і мої сили останніми часами, і взивав.

– Коли то правда, так чому ж я не бачу Білої? Чому не відчуваю її? Гей ви, ті, хто запевняв мене в існуванні иньших форм, ніж тілесні, – де ви? Коли ви певні в науці своїй, коли справді є дух, то нехай же хоч чим-небудь він проявить себе зараз. Дайте мені феномен! Я не багато прошу: нехай оцей олівець, що зараз лежить на столі, нехай він зворухнеться під поглядом моїм, і я повірю до кінця й буду ждати, скільки завгодно.

І я впився очима в олівець, а він не рухався з місця, мов то не олівець був, а скеля мільйоннопудова. І одчай западав мені в душу, і мисль про самогубство заволодівала мною. Але що значить моя смерть, коли вона умерла.

Самогубство… Це зовсім не така вже складна річ. Але от щось тримало мою руку, щось несвідомо говорило мені, що я буду, таки буду бачити Білу і буду навіть говорити з нею.

І так пройшов день.

І настала ніч.

Тихо зробилося в замку. Все заспокоїлося нарешті.

Там десь, у дальній горниці лежить білий труп зі складеними на грудях руками. Скільки темних кімнат треба перейти, аби дійти до трупа того! І в кожній кімнаті – страх.

А ще ж учора, ще тільки вчора грала вона Бетховена. Де ж ділись ті звуки? І вони ж не щезли, і вони ж летять ще десь, і якби знайти секрет – можна було б їх вернути назад. О, Біла!.. Прийди хоч на хвильку! Прийди!.. Прийди!

Я ввесь переповнився одним бажанням – бачити її. Коли існує воля, напруження волі, коли існує найбільше надлюдське напруження волі – то оце саме було воно.

В хаті було абсолютно темно. Я лежав з одкритими очима і нараз… якесь невідоме мені почуття почало заволодівати мною… Трепіт пройшов по всіх моїх членах. Спочатку менший, дрібний, далі дужче, і аж нарешті мене почало трусити, як в епілепсії. У вухах чувся якийсь шум, що теж ріс, ріс, потім розрішався в якийсь самотній акорд. Мить одну була тиша, потім знову розпочинався шум, знову ріс, знову розрішався. Мені стало холодно, мовби я підіймався бистро-бистро в повітря…