Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.

– Щось недобре вона віщує! – сказав, зітхнувши, старий.

А Іван так само, як і Оксеня, всю ніч не спав, і всю ніч зозуля над ним кувала.

Настала осінь: всі люди вже обробились, обжались та, позасівавши поле, тільки просили милосердного Бога, щоб їм послав хороший урожай. Наступила та пора, що старії люди віддихають від літніх трудів, а молодії женяться. У хаті Прокопенка й Настенка тільки й думали об весіллі.

– Ти, Іване, – казав батько свойому сину, – у п’ятницю підеш на базар, бо треба скупить дещо к весіллю, а у суботу пошлемо до молодої старостів.

Тут почули вони, що у їхній церкві дзвонять.

– Для чого се дзвонять? Сьогодні понеділок і празника нема ніякого… Се, може, дзвонять за упокій. Ну, вічний йому поклін, царство небесне!

Аж ось у хату увійшла шинкарка Перепелиха. Бачте, почула, що тут думають справляти весілля, так оце вона прийшла сказать, щоб ні в кого не брали горілки, опріч неї. От вони погомоніли трохи об тім, а далі старий Настенко й пита:

– А що, чи не чула ти – де то вже тобі не чуть: к тобі кожний день ходять люди із усього села – дак чи не чула ти від кого, хто у нашому селі вмер?

– Батечки святі! Я й забула вам сказать, що вмерла ваша родичка Степанида. Да як – нехай Біг сохранить! – вона страшно вмерла! У мене уранці була одна жінка, котра се бачила. Сказано, ледащо!

– А як же вона вмирала?

– Як!.. Сяя ж жінка була там до самісенької її кончини і розказала мені усе. Отже, перед самою кончиною Степанида кріпко не своїм голосом закричала: «Ох, лишенько мені! Порятуйте ж мою душечку! Дайте хоч мені вмерти! Ох, болить моє серце!.. А ви що за люди стоїте в головах і в ногах? Се ви прийшли за моєю душею: беріть її, тільки глядіть, щоб мені було тепло у вас у пеклі. Ай! Душно! Жарко!» А опісля вона зиркнула на людей і сказала: «Люди добрі! Порятуйте мене!» Тут усі догадались, що вона відьма, а як відьма коли вмирає, то завсіди треба зняти стелю, а без сього вона не може вмерти. Ну, тут були старі люди, котрі знали се, і зараз же взяли да й зірвали стелю. Тільки що зірвали, от Степанида і стала кончаться: заплющила очі, а далі знову їх відвела, зареготала на весь рот і духа спустила.

– Біг накаже погане сім’я, – сказав, перехрестившись, старий Настенко. – На тім світі вона відвітить за свої діла.

Наступив четвер. Іще звечора потолкували батько й мати, що треба завтра на базарі скупити синові дещо для весілля. Іван ліг скоро спати, щоб завтра раніше встати, бо до города було хоч і недалеко, а все-таки верстов з десяток набереться.

Ще тільки на світ бралося, як Іван, прихопивши рублів п’ятнадцять, пішов на базар. Ніч була темна й холодна. Незабаром пройшов Іван село і зійшов на кладовище, що за селом, недалеко від великої дороги. Не знаю чого, а тільки щось йому стало сумно, а то найбільш тоді, як порівнявся з могилою своєї тітки. Він перехрестився і прискорив кроку. Та, як уже йшов по дорозі, то здалося йому, наче хтось за ним крадеться. Озирнувся назад… Аж – Господи твоя воля! – на кладовищі на однім хресті щось біліє, як сніг, та вихається, мов на колисці. Циганський піт пройняв Івана.

«От тепер же я пропав! – подумав він, хрестячись. – Треба тікати. Може, де попереду зустріну людей, котрі ідуть на базар».

Зиркнув назад, аж привидіння вже недалеко від нього та так прямісінько до нього і йде. Побіг Іван так, що й землі під собою не чує. А мертвець за ним гониться. Іван зобачив збоку дерево й кинувся до нього. То була стара верба, розбита громом, уся середина була в неї пуста. Він у ту вербу заховався, присів і очі заплющив, щоб не бачити мертвеця. Одначе не витримав і таки визирнув. Вже мертвець не більш як кроків десять від Івана. Усе ближче… ближче… «Ти тут!» – крикнув він так голосно, що, може, верстов за десять було чутно…

Щойно засвітилося в хаті у Прокопенка, як щось під вікном як не зарегоче: «Ха! ха! ха!» – та так страшно, що староста і його жінка аж побіліли. А затим у відчинену кватирку просунулася синя-пресиня рука і киває якраз на піл, де лежала, укрившись постілкою, Оксеня.

Ні живі ні мертві були старі, як уздріли синю руку. «Кукуріку!» – півень, і де тобі ділась тая рука.

– Добре, що наша Оксеня ще спить, а то б і вона злякалась, – проказала, хрестячись, мати.

– Нехай собі спить з Богом, – мовив батько.

От розсвінуло, стара затопила хату, а Оксеня все спить.

– Збуди Оксеню, – сказала мати і вийшла до хліва.

Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся до її руки. «Чого се у неї такі холодні руки?» – подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей – а вона й не дише.

– Ой, Боже ж мій! – закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.

– Що тут таке? – сполохалася вона.

– Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню – вона вмерла!

Оксенина мати не тямила, що робить.

– А Боже ж мій! – гірко заплакала вона. – Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!

– Здрастуйте! – сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.

– Що за диковина? – здивувався парубок. – А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка. Там саме неподалік ночували чумаки, і вони говорили, що чули, як спершу хтось крикнув: «Ти тут!», а далі хтось несамовито так заверещав, наче його давили. Наші хлопці дивились на мертвого і говорили, що якраз як син Настенка – та не знаю.

– Син Настенка! – зойкнули в один голос старі і залилися гіркими сльозами, бо надіялися мати його своїм зятем, а тепер і він і їхня дочка на тім світі.

– Піду тепер до Настенка, – сказав парубок, – спитати, чи в господі його син.

Щойно він устиг зайти в хату до Настенків і розказати про все, як за дверима почулося: «Відчиніть!» Мати Іванова відчинила, а там… Пресвята Богородице! Два десятника держали на руках куски розірваного Іванового тіла. Вони внесли його в хату і положили на стіл. Бездиханні упали на землю батько й мати, як уздріли, що се їх син. Тут позбігалися сусіди, почали біля них панькаться, і їм стало лучче. Опісля, поплакавши, мати з другими жінками стали обмивать і убирать свого сина, а батько позвав чоловіків та став з ними труну робити.

На третій день поховали Івана й Оксеню в одній ямі, проклинаючи відьму. А скільки було народу на похоронах! Дак і Боже упаси! Зійшлися, бачся, із усього села, бо усякому в диковину була така смерть і усяк подумав собі: «Нехай наградить їх за се Біг милосердний і пошле на тім світі Царство Небесне! Коли тут їх розлучила зла недоля, дак нехай вони там ізійдуться укупі й будуть радуваться!»

– Чи бач, жінко? – питав, дивлячись у квартиру, Іванів батько. – Скільки йде пребагато людей! Чи не ховать кого? Дак ні ж бо: труни не видно, і у церкві не дзвонять. А піду спитаюсь у людей, що се означає.

А чого ж то справді зібралося стільки народу, і куди він іде?… Мало не зо всього села зійшлися люди, старі й молоді, щоб подивиться, як будуть пробивати прокляту відюгу. От відкопали, розкрили домовину – на відьмі була порвана вся одежа, і вона лежить не догори, а ниць. Тут уже всі здогадалися, що се неодмінно вона згубила зі світу Івана й Оксеню. Коли ж її перевернули, то побачили на її морді кров.

Два чоловіка, обернувшись постілками, стали пробивать відьму. Уставили кіл проти серця, один чоловік держав за кіл, а другий довбнею по колу стук!.. Кров аж свиснула! Пробивши, укинули в яму і ті постілки, котрими обертувались чоловіки, засипали яму землею, а могилу зрівняли, щоб і зовсім її не було знать.