– Котрий лікар має нині надзір? – питаю підофіцера.

– Унтерарцт В.

– А де він зараз?

– В палаті число вісім один муж помирає, а він коло нього сидить уже близько трьох годин.

Я зайшов у згадану палату і уздрів’єм В. біля ліжка конаючого, якого я відразу впізнав. Називався він Семеном і був родом із буковинського села. То був чоловік без найменшої освіти, задубілий в бідах, та й розуму недалекого, що було видно й з його лиця, коли ще був здоровим. Але тепер його обличчя дивно преобразилося. Риси сяяли виразом шляхетним і піднесеним. Він розплющив очі й так само пізнав мене. За мить розтулив вуста і тремтячим голосом запитав:

– Чи вірите ви в припис долі? Скажіть мені… Чи вірите, що кожен наш крок розписано наперед і ми тільки іграшки в Його руках? Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще… як оце мене зараз… Чи вірите взагалі в що-небудь?

Дивні ці слова його викликали в мене розгублення. Ніколи не сподівався я від цього необтесаного селюка таких слів. Таким чином і при таких обставинах про це мене ще ніхто не запитував. Та, зрештою, і я сам себе ніколи… Багацько чого видів’єм у світі, але все моє життя було таке, що не подало мені ніколи приводу над собою самим подумати. Чи вірив я в щось? Цього не знав’єм, і про це не питав себе ніколи. Чи має моє життя якусь ціль? Я жив, аби ся жило, для звичаю, для котрого і деякі мої товариші жили… Але тепер ці питання почув я від умираючого.

Він помер, не дочекавшись моєї відповіді. Та, зрештою, чи й потрібна вона була йому?

Я встав і рушив додому. Прийшовши перед браму, застав’єм мого слугу на дворі.

– Пан поручник нині не будуть вдома спати, – сказав мені він. – Буде ось тепер чверть години, як стеля в кімнаті заломилася і впала на ліжко.

І тоді пригадав я слова вмираючого: «Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще…»

Виходить, на мене ще час не настав.

Нема то, як осіннії м’ясниці. Тоді-то душі небіжчиків митарства терплячих, у достатку пробувають, коли ми їх пирогами, книшами та паляницями поминаємо. Пробують десь за нашими молитвами, як молоді пташечки на яр [35], першого свого лету по світлиці небесній.

Буде тому літ кільканадесять, справляв поминки старший брат церкви Гаврило Пасічинський. Господар, кметь на весь Цапів, як горішній, так і долішній, наспрошував свояків, та кумів, та сватів, та урядників сільських повнісіньку хату. Там-то сидів поважний війт на оба села Микита Палочник, що не полишав ані на мить поливати своє горло густими ликами з куфлика, медом наповненого; а в короткім межичассі, наскільки йому отямлення дозволяло, тримався він хоч би поважним своїм органом нюху в атмосфері запахущого напитку, щоби по можливости і наркотичні пари його з вітром не пустити.

Коло війта скулився другий від церкви брательник Пантелеймон Цапович та бігав воколо очима, щоб кому що похлібного кинути. Попри нім вертівся пономар Тимко Чепіга, відомий на селі як Тимко Подригайло. Ім’я тоє завинив незрівнянній своїй зручности при дзвонінні, которе, крім рук обох, іще содійства обох його ніг і зубів домагалося, і принуджувало його всіма своїми членами мало не так вибрикувати, як то жаби роблять. Поминувши тоє, почитав’єм [36] в Тимкові дуже веселого, а мені до краю відданого колегу, з котрим було мені не раз немало потіхи.

За ним сиділи оба присяжні і з десять сватів; за тими же розправляли і гостилися наші чеснії супруги, межи котрими перше місце займала моя люба Хавроня.

Я обрав собі одно з нижчих місць, із котрого виділося мені найвигідніше, і міг без знаку верховодженя покотом бесіди поводити.

Крім тих гостей, самої, як то кажуть, сметани села [37], глодали губою і очима, але мовчки, при другім столі прості гості, крізь напівотворені двері заглядали сільські діти й діди, а в курні воркотіло й гуділо від гамору бесідуючої посліднійшої із села голоти.

Наш чесний господар крутився з вибраною на той день господинею комори по хаті, доносячи нам гостинці.

Уже й стало смеркати, а їх преподобіє попрощалися уже були й пішли до себе; ожеш, мені прийшла пора за поводи бесіди щасливо хватати. Но оден гість, о котрім ще не споминав’єм, причиняв мені клопіт. Не раз бо уже при подібних випадках не хотів він мої слова беззаперечно приймати і перетрясав мої блискучі бесіди, котрими був би зі всією певністю у слухачів моїх якнайбільше подивлення мудрости моєї возбудив, і обтинав їм крила немилостивими своїми утинками.

Був то вислужений вояк Гарасим Сікун. Перед двадцяти літами пішовши в рекрути в світ заочі, волочився десь по французьких війнах, а тепер вернувся Бог знає звідки і осів на батьківщині. Хлоп високий, плечистий, ще здоровий як горіх, хоча уже немало сивого волосся, а літами десь коло п’ятдесяти сягав. Говорив мало, но що сказав, то, хоча не раз без голови, але голосом так твердим, же не стане тя що відповісти. А як стане клястися і визивати, то аж волосся дуба стає та лиш обзираєшся, де клямка.

– Гідна то душа, наш панотець, – сказав, попрощавшися з їх преподобієм і повернувшись на місце своє, другий брательник.

– Най же собі вік жиють здорові, – мовив паламар, – та за нас усіх ще парастаси співають. Здоров’я їм, куми!

Всі дружно підтримали паламаря, коли ще з-під печі озивається Гарасим:

– Мав би Господь Бог бути не дуже музикальний, якби такий голос много у нього добився.

Вжахнулисьмося всі тих неґречних слів.

– Ба! – озвався Подригайло. – І з найчистішого жита кинеся хоч стебло стоколоси. Ще ся той не вродив, аби всім догодив.

– Триста бись картачів випив з медом! Ви й мене вмовите ще, же не чув’єм доброго співу?!

– Ось не сердіться, куме, – наливав му господар випорожнений куфлик. – Знаєте, що у нас чоловік не ангел. Що иншого, може, де в чужій стороні.

– Та же знаєте, який я вояк! Скілько світа побачив!

– Ось не величайте-но так дуже вояків, – заїхав му паламар, – бо у нас був недавно Наум бородатий, котрий всі ворони і сови у всій околиці повиїдав. На війні Бог знає як много французів посік, а проклинати знав по-французьки, московськи й угорськи. А прийшлося під ніч, то провадив’єм його не раз коло цвинтаря, бо щось му не ставало відваги.

– Ба, ба, ба! – знову мішає Гарасим кукіль до пшениці. – З упирицями ліпше не зачіпатися.

– Щось ви також баландаєте, – встряв і я. – Такий, як ви, хлоп мав би труситися перед упирицями?

– Но, но, смійтеся здорові, доки охота, бо, борони Боже, якби прийшло на вас…

– Шкода, що не булисьте на поминках у Сварника, там я витолкував із френології [38], же то обман – тії страхи.

– То-то правда, – потакував Подригайло, – то якась дуже мудра книга, той фиролой.

– Га, га! Фиролой! Но, но – добре йому букви смаровати в білий день. Гей, кумо Хавроно! Пам’ятайте, щобисьте той фиролой ліпше взяли під колачі, а напекли на нім красних книшів на поминки.

– Цить-но, цить! – тихо мирив’єм його та узявся було сутність страхів із френології розтлумачити: – Бачите, куме, голова чоловіка состоїть…

– До сто полків вражих! Машируй до школи з такими мудрагельщинами! А я на власні очі – сорок тисяч бомб у печінку! – бачив…

– Що? Ви самі виділи нехриста? – запитав Цапович.