Давно те було, ще Брацлавщина пусткою лежала: не було ані сіл веселих, ані міст галасливих: ліс та степ та високе небо. Ох, і давно це було – ще за Богдана Хмельницького, за козацьких війн. Прибули з України на Поділля двоє побратимів – такі вони зближені, що ближчі за рідних братів. Приїхали пан Жмайло і пан Громика; «осаду садити», «зайняти займанщину». Хоробрі були козарлюги: не злякалися й лихих сусідів. Осіли; почав біля них потроху й інший люд збиратися: при замкові вільготніше і страху поменше. Ось і веселий хутірець виник: забіліли хатки, зашуміли млини, повеселішало в степу! Тільки сумно чомусь панові Жмайлу: темні думки запосіли йому голову; очі палають недобрим вогнем: у пана Громики й людей більше, у пана Громики й займанщина краща, у пана Громики й дружина красуня порядкує в світлиці, і синочок-одноліток простягає пухленькі рученята… а в нього – і в світлиці похмуро, і люди не так селяться, і не так його поважають. Не спиться панові Жмайлу, нескінченно довгі темні ночі, а чорна заздрість плазом забирається в серце, й палить пана Жмайла побратимський хрест. А пан Громика зібрався в похід – татар полякати – і просить пана Жмайла:

– Пане Іване, побратиме любий! На тебе полишаю дружину й сина-однолітка; доглянь їх у цей неспокійний час, – батьком будь для них!

Ворухнулося щось в серці пана Жмайла, але стримався:

– Спокійний будь, побратиме, друже мій!

Попрощалися, й поїхав пан Громика.

Ой пане Громико, пане Громико! Якби ж то ти зазирнув у серце побратима, то й не кинув би на нього жінки й малого сина.

Минув місяць. Веселий повертається з походу пан Громика, пісні наспівує; ось уже й недалечко його осада: потішить він дружину й синочка, потішаться й люди…

Є чим потішити всіх: двоє нав’ючених коней з дорогоцінними подарунками. Вже й домівка близько, та дивина – не чути жодного голосу! Тиша, ніби вимерло все. Приострожив коня пан Громика: погорілі, порожні хати, вулицями блукають корови та виють голодні пси – і ні душі! Летить Громика до свого будинку: на подвір’ї розкидано усіляке манаття; комори й стайні порожні; вибиті вікна в будинку, а на порозі – спотворений труп сина…

Глянув Громика і вдарив головою об стіну. З напівзруйнованого льоху з’явилася сива голова, що тряслася.

– Пане!

Громика озирнувся на слабий голос. Боже! Хіба ж можна отак знущатися над сивиною? Вся спина старого – посічений, пошматований кусень м’яса: нещасний повз навкарачках, бо не міг розігнутися.

– Діду, що се з тобою? Хто се? Хто се?

Дід підвів згаслі олов’яні очі, в яких стояла смерть:

– Ми боронилися… Жмайло… і пані завіз… а ми боронилися… Жмайло, – старий якось страшно гикнув і навзнак припав до землі.

Зрозумів Громика, чиїх рук це лихо, і застугоніло в нього серце. Схопив він побратимського хреста, високо підняв і розтрощив на друзки.

– Як я ламаю цей хрест побратимський, так нехай буде зламана між нами дружба. Віднині між нами – сама помста і ворожнеча. Клянуся ні спочити, ні з’їсти, ні заснути, поки не помщуся тобі, враже, кривавою помстою! Нехай мої нащадки не знають і хвилини щасливої і спокою, якщо забудуть нашу помсту. Будь проклятий, ти, Каїне, на весь рід твій і потомство!

І знову скочив пан Громика на коня і з бойовою дружиною помчав до пана Жмайла.

Чимало води відтоді збігло, – не одна руса голівка посивіла, а пан Громика і пан Жмайло тільки й живі, що помстою. Настав час і смерть їх порівняла; але між нащадками палає люта ворожнеча. Вже стільки поколінь з тих пір перейшло землею, – перемінилися люди, перемінилися звичаї, та помста живуча, і живе вона й охоплює дружні колись роди все дужче й дужче.

Пишний замок у пана Данила, нащадка древнього Жмайла! Не такі собі майстри його будували, а німецькі, і виписував він їх із самісінького Львова. Міцні, білі стіни, високі вежі, дубові двері, залізом куті, вузькі вікна, а скло скрізь штучне в олов’яній оправі – красний замок; обнесений мурами з баштами по кутках, з гарматами і гаківницями. Стоїть на високій горі. Живи собі сміливо: татари й ті минають замок!

Ясний сонячний ранок, на сході ще не розчинився сизувато-рожевий туман, роса виблискує, свіжість… А на подвір’ї в пана Жмайла метушня: козаки щомиті вбігають і вибігають зі стайні, – жінки із згортками бігають з пекарні до покоїв, дим в’ється з димарів… І час від часу лунають короткі розпорядження: пан Данило підганяє челядь. Яка ж то причина тої шамотні? Та ж сьогодні Спаса, храмове свято в отця Андрія.

– Добридень, тату, – задзвеніло з ґанку.

Пан Жмайло повернувся і його суворе засмагле обличчя прибрало самозадоволеного виразу.

– А, це ти, Дарино! Уже прибралася? То підійди ближче, дай-но подивлюся, яка ти в мене?

Висока, тоненька постать обережно зійшла ґанком і, уважно вибираючи сухі місця, наблизилася до батька. Вуста її скривила дитяча гримаска.

– Росяно, – і вона поштиво поцілувала батькову руку.

– Ну і гарна ж: їй-богу, красуня. Чи є в кого дочка краща, ніж донька пана Жмайла! – самовдоволено вигукнув старий, відступивши трохи назад: – Добудемо й жениха, хай знають Жмайла!

А Дарина стояла перед ним, потупившись: на її русяву голівку падав цілий сніп сонячних променів, від цього чисте, високе чоло видавалося ще опуклішим, переломлені, тоненькі бровенята були зсунуті, між ними пролягла характерна складочка; великі, замріяні карі очі напівзатулилися довгими шовковими віями; личко було бліде, губи стиснуті. Зате ж як сяє вбрання: рожевий штофовий жупан у шви золотом та сріблом шитий із золотими німецькими ґудзиками, ясно-червоний оксамитовий спенсер, блаватова спідниця, а намисто, дукачі, а червоні сап’янці із срібними підківками, золотом та перлами шиті!

– Славно прибралася! А де ж мати?

– Ось вони.

На ґанку з’явилася пані Жмайлиха: висока й горда постать, соколині брови, орлиний ніс і глибокі очі, а з-під високого кораблика вибиваються пасма чорного, без жодної сивої нитки волосся. А стрій? Злотоглав, блават, золото, перли, коралі. Пишна пані!

– То що, пані, готові? – І пан Жмайло спритно поцілував жінчину руку: він часом любив пошикувати польською манерою. – А що, панове, рушаймо з Богом!

– Гей, хлопці! – З повітки, незграбно перевалюючись на високих колесах, викотився громіздкий ридван, запряжений цугом. Пані й панночка посідали, пан Данило хвацько скочив на коня; козаки поправили зброю, скинули шапки, перехрестилися…

– З Богом, – пролунав голос пана Данила.

Воротар спустив ворота; наперед поскакав пан Данило з козаками, за ними покотився ридван, за ним ще кілька козаків; знову піднялися ворота і маленький кортеж вирушив у дорогу. Щось незвичне коїться сьогодні з Дариною: і легко їй, і весело, і плакала б вона, і сміялася без краю. Нібито пташка зі спутаними крильцятами тріпоче в її серці. Чи раннє вставання, чи подорож отак схвилювали її, проте так весело, так світло, так просторо їй! Приїхали. Ось уже й стара церква дерев’яна, круг неї цвинтар… а скільки народу юрмиться: червоніють козацькі шапки, кораблики, виблискують на сонці дукачі, шаблі, пістолі, пістрявіють жупани, кунтуші, стрічки. Приємний для вуха невиразний шум, а від старенької дзвіниці линуть мирні звуки надтріснутого дзвону. Все залито яскравим світлом спекотного серпневого сонця.

Ридван зупинився. Всі вийшли. Попереду – пан і пані, за ними Дарина, тоді козаки.

– Пан Жмайло, пан Жмайло! – чулося навкруги. Натовп дає дорогу, скидають шапки, вклоняються… а Дарині і весело, й страшно відчувати на собі стільки пильних поглядів… Церква вже виповнилася… темна дерев’яна церква, почорнілі стіни, дубовий іконостас, темні лики святих… Стоїть тонкий, сизуватий дим ладану… пахне яблуками, сливами, медом… У церкві душно, напівтемрява, лише з бані широкими стовпами падають сонячні промені, виблискують в них дрібні порошинки, коливаються сиві хвилі диму, та ще біля ікон сяють вінки свічок. Натовп розсунувся, Дарину одразу захопило тихе урочисте почуття. Ось вона перед вівтарем. Ось отець Андрій у нових ризах ласкаво дивиться на неї; він її помітив; ось із клироса моргає чорноброва Олеся, донька отця Андрія, – яка вона гарненька в своєму вбранні. На клиросі зібралися поважні козаки в синіх жупанах, щоб підспівувати батюшці. «Благослови, Владико!» – загримів здоровенний диякон. Всі випросталися: почалася служба. Дарина старанно прочитала всі відомі їй молитви… аякже, молитися то молитися!