Даремно? Я здригнувся, наче від холоду. Все, що завгодно, тільки не бачити, як один хропе, відваливши щелепу, а другий говорить із затуленим ротом!

— Добрий мені слідопит! — пирхнув Стьопка. — Тремтиш, як цуценя.

— Ти сам чкурнув перший!

— Е, ні, брешеш. Я за тобою поповз. Та перестань тремтіти!

Я перестав. Кілька хвилин ми думали, мимоволі чухаючись.

— Ходімо, — промовив Стьопка. — Ходімо назад.

Я подивився на нього. Не розуміє він, чи що? Ці двоє нас приб’ють, якщо попадемося. А підкрадатися, не бачачи противника, — пропаще діло.

— Вони ж шпигуни, — сказав я. — Ми повинні повідомити про них, а ти на рожен пхаєшся. Чув — клички, паролі, “великий посередник”? А “коробки” — бомби, чи що? Треба в місто добиратися, Стьопко. Ти біжи, а я їх вистежу.

— У місто зачекаємо. Паролі… — пробурмотів Степан. — Навіщо вони сюди забралися? Припустімо, вся розмова була парольною. А місце що, теж парольне? Хто їм заважав обмінятися паролями в машині?

— Гаразд, — згодився я. — Основне, щоб не вислизнули.

— У нього, гада, ларингофон, — сказав Стьопка. — Розумієш? У кишені передавач, а на горлі така штука, як у льотчиків, щоб розмовляти. Мікрофон на горлі. Чортівня! Кому він міг доповідати? Отже, або вони клоунаду корчили, або шпигуни. Здорово! І ми їх виявили.

Я промовчав. По-моєму, шпигуни — гидота, і нічого путнього в них немає. Вистежили ми їх вдало, тільки я, хоч убийте, не розумів, чому так перемінився шофер біля того пенька… Був звичайним шофером і раптом став шпигуном! Цей — Кут третій — зранку викидав фортелі, а шофер був цілком нормальний… Може, і “Смоленська дорога”, яку він насвистував, теж пароль?

У Степана дуже тонкий слух. Він перший почув кроки і швидко зашепотів:

— Я причеплюся до них, а ти шквар у місто. До Сура. Там і зустрінемося.

Я заперечив:

— Ні, я причеплюся!

Та сперечатися було пізно. Затріщало гілля над самою дорогою. Першим з’явився Федя — розчервонілий, засапаний, він ніс щось важке на плечі. За ним потяглася колода — другий її кінець ніс шофер. Він пихтів й спотикався. Повільно, сильно натужачись, шофер і Федя перебралися через канаву. Оце так-так — вони цурпелили пень! Той самий, про який гітарист казав, що вчора його не було, з білою заглибиною від великої тріски, — знаєте, коли валять дерево, то не підпилюють до кінця, залишають краєчок, і на цьому місці відколюється шматок.

Шофер відчинив дверцята в задньому борту, й удвох вони засунули пень усередину — машина скрипнула й осіла. Надто вже він виявився важкий, слово честі…

Федя обтрусив сорочку. Гітара стриміла у нього за спиною. Вона була засунута грифом за пояс, а торочка кудись поділася. Федя зігнувся і висмикнув гітару з-за пояса, а шофер простяг йому вузлик, зв’язаний із носової хустки.

Мені здалося, що там мають бути цукерки, з півкілограма.

І Федя промовив:

— Цукерок купити, ось що. У папірцях. — Він обережно труснув вузликом, шофер кивнув. — Домовилися, Петю. Я сяду в кузов.

— Не треба, — сказав шофер. — Сідай у кабіну.

— Мені б треба бути з ними.

— Слухай, — заперечив шофер, — ці речі я знаю краще, я водій. Увімкну лічильник, поїдемо законно. Побачать, як ти вилазиш із порожнього кузова, будуть підозри. Поглядай у заднє віконце. Довеземо!

— Ну, гаразд. — Кисельов доторкнувся до чогось на грудях під сорочкою.

Нахилився, щоб стріпнути штани, і на шиї в нього майнула чорна смужка. Щось висіло в нього під сорочкою на торочці від гітари…

Вони полізли в кабіну.

Я знав, що нам слід вискочити не раніше, ніж машина рушить, бо водії озираються наліво, коли від’їжджають. Я притримав Стьопку — він відкинув мою руку. Федя в кабіні запитував:

— Гроші у тебе знайдуться внести до каси? Я порожній.

— Знайдуться, які тут гроші… Кілометрів тридцять — троячка… Навіщо вони тепер, ці гроші?!

Вони раптом засміялися. Заіржали так, що машину хитнуло. Заревів мотор, і прямо з місця машина рушила задом, із поворотом, наїжджаючи на наш ялівець. Ми розскочилися врізнобіч.

Голубий кузов просунувся в кущі — р-р-р! — машина рвонула вперед, і Стьопка стрибнув, як блоха, й учепився за задній борт. Я ледь відстав, і цього вистачило, щоб Стьопка відштовхнув мене ногами, збив на землю й перевалився в кузов. І от вони поїхали, а я лишився.

Я не забився, мені просто зробилося зле. Хвилин зо дві я валявся, де впав, а потім угледів перед носом Стьопчину авторучку, взяв її і підвівся. Пилюга на дорозі майже вляглася, лише вдалині ще клубочилася над деревами. Я постояв, подивився. Закувала зозуля — близько, надривно: “Ку-ку! Ку-ку!..”

Вона голосно прокррічала двадцять два чи двадцять три рази, замовкла, і тоді я побіг на ялинову галявину. Мені слід було поспішати у місто, бити тривогу, виручати Стьопку від цих людей — все я знав і розумів. Мене, як собачку на повідку, тягло на галявину, я мусив подивитися — той пень чи не той?

І я вилетів на це місце і ледве не закричав: пень зник.

Та якби тільки зник!

Він не лишив ніякого сліду, земля кругом не була розрита, ніякої ями, тільки втоптана, прим’ята трава.

Значить, Федя не збрехав, що вчора цього пня не було. Його притягли звідкись. Судячи по траві, недавно — вночі або вранці. Трава під ним не встигла зів’янути. А ось сліди шофера і Феді. Навіть на галявині, де земля добро просохла, вони відбилися, а в сирих алейках були дуже глибокі.

Пень важив центнер, не менше.

“От де справді чортівня, подумав я. — То тягнуть сюди цей нещасний пень, то відвозять… І надто він важкий для ялинового пня”.

Федя сказав так: “Узяти в машину “великий посередник” і відвезти у місто”.

“Великий посередник”… Посередники бувають на військових іграх, вони начебто судді на футболі й хокеї — бігають разом із гравцями.

Так, але люди, не пеньки ж… Ставлять, відвозять…

Зовсім заплутавшись, я заходився шукати сліди тих, хто приніс “посередник” сюди. Не міг він прилетіти на крилах і не міг поважчати, стоячи тут, правда? Так от, жодних слідів я не виявив, хоч облазив геть усі алейки. Хвилин п’ятнадцять нишпорив, власні сліди почав вважати за чужі, і так мені зробилось дивно, не можу передати. Коли поряд зі мною випурхнув птах, я зовсім перелякався і не оглядаючись помчав на велику дорогу.

Я вибіг на шосе, на свіжий степовий вітер. Він ураз висушив спину, мокру з переляку й бігу, і я здивувався, який чудовий сьогодні день. Сонце було яскраве, а не затуманене, як кілька ранків підряд. Синиці співали так дзвінко й густо, ніби над лісопарком висіла сітка із скляних голочок. Хоч було ще рано, асфальт уже вгинався під підборами, й кортіло викупатись. Я уявив собі, що скидаю важкі штани і лізу у воду. Купання!.. Про нього годі було й думати. Треба було мчати до Сура, бити тривогу.

Табличка автобусної зупинки жовтіла ліворуч від мене, високо на підйомі. Пробігши до неї, я збагнув, що треба було бігти в протилежний бік, не назустріч автобусу, а від нього, і не вгору, а вниз. Та вертатися було вже не варто, і, якщо нема коли скупатися, я хоч міг поглянути з пагорба на ставки.

І справді, від зупинки відкривалася панорама: прямо по шосе — будинки й водокачка Синього Каменя, лівіше — ліс і ставки з піщаними берегами, потім лісопарк і, нарешті, все наше містечко як на долоні. Три вулиці вздовж і п’ять упоперек, завод тракторного електрообладнання, елеватор, молокозавод — от і все. Мені, як завжди, стало прикро. Люди мешкають у справжніх містах, із справжніми заводами, а наше — тільки назва що місто. Це електрообладнання виготовляють у чотирьох цегляних сараях. Правда, молокозавод хороший.

Я повертався далі, ліворуч, обводячи поглядом довкола. По той бік шосе тяглися поля і радгоспні ставки, переліски, а далі пасмо горбів, що зникало за обрієм. Їх я навмисне приберіг наостанок, бо на найближчому пагорбі стояв радіотелескоп. Його було чудово видно — плоска чаша антени на наскрізній розчепіреній підставці. Антена теж наскрізна, вона тільки здавалася суцільною й маленькою, як блюдце. Насправді вона мала майже сто метрів у діаметрі, нам розповідали на екскурсії. Під телескопом біліли три коробочки: два службових корпуси і один житловий, для науковців. Паркан здавався білою ниточкою, що облямовує пагорб. Чудово! Дуже хотілося побачити, як телескоп повертається, але чаша нерухомо дивилася в небо, і її величезна тінь нерухомо лежала на схилі. Я задивився, а тим часом наближався автобус. Маленький, синій, із написом “службовий”. Не варто було й руку підіймати, цей автобусик був із радіотелескопа.