Тиран деякий час дивився на неї, вочевидь уражений її зухвалістю. Він немов сторопів і не міг знайти слів, щоб якнайпереконливішим чином виявити своє обурення. Нарешті, не промовивши ні звуку, він з силою відштовхнув Тріпетту від себе і вихлюпнув повний по вінця келих просто їй в обличчя.

Бідна дівчина заледве підвелася і, не сміючи навіть зітхнути, повернулася на своє місце в кінці столу.

З півхвилини тривала така мертва тиша, що було б чути, як падає листочок або пір'їна. Тишу цю обірвав неголосний, але пронизливий скрегіт, який, здавалося, пролунав з усіх кутків водночас.

– Ти-ти-ти навіщо так? – запитав король, розлючено повернувшись до карлика.

Той, уже трохи оговтавшись від вина, пильно, хоча й сумирно подивився тиранові просто у вічі і вигукнув:

– Я? Хіба я можу таке зробити?

– Звук, здається, долітав іззовні, – зауважив хтось із придворних. – Гадаю, це папуга в клітці біля вікна треться дзьобом об пруття.

– Ай справді, – відповів монарх так, ніби той здогад заспокоїв його. – Але я міг би присягнути честю лицаря, що то скрипів зубами оцей волоцюга.

Тут карлик розсміявся (король був надто завзятим дотепником, щоб не дати людині посміятись) і виставив напоказ свої великі, міцні й дуже потворні зуби. Ба більше, він виявив бажання випити стільки вина, скільки йому можуть піднести. Тоді монарх утихомирився, а Жабка, вицідивши ще один келих без надто помітних лихих наслідків, одразу жваво почав ділитися своїми маскарадними планами.

– Не можу пояснити, як мені спало на думку, – зауважив він так спокійно, ніби ніколи в житті не куштував вина, – але одразу ж після того, коли ваша величність ударили дівчисько і хлюпнули їй в обличчя вином, – одразу ж після того, як ваша величність зволили це вчинити, і поки папуга так дивно скрипів дзьобом за вікном, я пригадав чудову розвагу – жарт ще з моєї батьківщини: у нас на маскарадах ми часто ним потішаємось, але тут він буде новиною. Лише, на жаль, потрібна компанія у вісім чоловік, отже...

– Так ось ми, – вигукнув король, радіючи з того, як миттю він зауважив такий збіг, – якраз вісім. Я і мої семеро міністрів. Викладай! Що ж то за розвага?

– У нас називалася вона, – відповів каліка, – «вісім скутих орангутангів». Якщо зробити все до ладу, то це справді чудова розвага.

– Ось ми й зробимо, – зауважив король, набундючившись і примруживши повіки.

– Привабливість цієї гри, – вів далі Жабка, – в тому, який переполох вона викликає серед жінок.

– Прекрасно! – хором проревіли монарх і його міністри.

– Я повбираю вас орангутангами, – вів далі карлик, – тут уже покладіться на мене. Схожість буде такою разючою, що всі маски вважатимуть вас за справжніх звірів, і, зрозуміло, переляк буде не меншим, ніж подив.

– Ох! Це буде славно! – вигукнув король. – Жабко! Я з тебе зроблю людину.

– Ланцюги потрібні для того, щоб посилити розгардіяш іще й брязкотом. Гадатимуть, ніби ви en masse* дременули від своїх сторожів. Ваша величність не може собі уявити, яке враження справить на маскараді вісімка скутих орангутангів, яких майже всі запрошені вважатимуть за справжніх, коли вони з диким лементом увірвуться в натовп вишукано й пишно вбраних кавалерів і дам. Контраст буде незрівнянний.

– Отож так і зробимо! – сказав король, і раду поспішно завершили (було вже поночі), щоб здійснити задум Жабки.

Спосіб, яким він перебирав товариство на орангутангів, був досить простий, але цілком придатний для його наміру. За тих часів, про які йдеться у моїй розповіді, орангутанги дуже рідко з'являлися в будь-якій частині цивілізованого світу, а оскільки костюми, вигадані карликом, робили переряджених цілком схожими на звірів і більш ніж огидними, то відповідність натурі, таким чином, вважалася забезпеченою.

Король і його міністри спочатку одягнули сорочки і панталони, які щільно прилягали до тіла. Потім їх обмастили дьогтем. Тут хтось із учасників запропонував пташине пір'я, але карлик одразу ж відхилив таку пропозицію і швидко переконав усю вісімку, що волосся такого звіра, як орангутанг, набагато доцільніше імітувати лляним клоччям. Отже, грубий шар клоччя наліпили на дьоготь. Потім роздобули довгий ланцюг. Спочатку ним оперезали короля і зав'язали ланцюг на вузол, потім – одного з міністрів і також зробили вузол, а далі таким же чином – решту. Коли з цим упорались, учасники витівки утворили коло, ставши якомога далі один від одного, а щоб усе виглядало переконливіше, Жабка пропустив кінці ланцюга навхрест через середину кола, як це роблять у наші дні ловці шимпанзе та інших великих мавп на Борнео.

Маскарад мав відбутися у величезній круглій дуже високій залі, куди сонячне проміння потрапляло через єдине вікно посеред стелі. А вечорами (залою користувались тільки ввечері) її, головним чином, освітлювала велика люстра на ланцюгу, що звисав з середини вікна. Люстру опускали або підіймали, як звичайно, за допомогою противаги, прив'язаної до другого кінця ланцюга, виведеного назовні через купол і далі по зовнішній стіні, щоб не псувати вигляду приміщення.

Оздобленням зали мала опікуватись Тріпетта, яка однак у деяких дрібницях, здається, керувалася розважливішою думкою свого приятеля-карлика. Саме він запропонував на цей вечір прибрати люстру геть. Краплі воску з неї – а уникнути їх за такої теплої погоди було майже неможливо – завдали б значної шкоди пишним строям гостей, які в переповненій залі не могли всі триматися далі від середини, тобто не стояти під люстрою. По всіх закутках зали закріпили додаткові канделябри, а в праві руки п'яти чи шести десятків каріатид, що підпирали стіни, вклали смолоскипи, від яких розтікалися приємні пахощі.

На пропозицію Жабки вісімка орангутангів перед тим як з'явитися на люди, терпеливо чекала до півночі, поки в залу не зберуться всі запрошені на маскарад. І не встигло ще відлунати бамкання дзиґарів, як орангутанги увірвалися в залу, точніше, вкотилися клубком, адже ланцюги заважали, й майже всі перечіплялися і падали.

Переляк і збентеження гостей були такі неймовірні, що королеве серце сповнилося захватом. Як і сподівалися, чимало гостей вважали, що страхітливі на вигляд створіння – справжні звірі, нехай навіть і не достеменні орангутанги. Багато жінок від страху знепритомніли, і якби король передбачливо не заборонив мати при собі в залі зброю, то він і його міністри могли б розплатитися за свою витівку кров'ю. А так – усі метнулися до дверей, але король наперед звелів позамикати їх одразу ж після того, як він увійде, а ключі віддати карликові, що сам і підказав таке зробити.

Коли переполох став найдужчим, і кожен думав тільки про свою власну безпеку (хоча більшою була небезпека, що тебе задушить нажахане юрмище), можна було помітити, що ланцюг, на якому висіла люстра і який тепер підняли догори, поволі опускався донизу, аж поки кінець з гаком не зупинився за три фути над підлогою.

Незабаром король і семеро його друзяк, погасавши по залі в усіх напрямках, врешті опинилися в її центрі і, звісно, просто під ланцюгом. Поки вони так стояли, карлик, який нечутно ходив за ними по п'ятах і підбивав їх на ще більший гармидер, підхопив їхній ланцюг на перехресті двох кінців, що перетинали коло під прямим кутом. Із швидкістю, яка дорівнювала швидкості думки, він зачепив ланцюг за гак, на якому завжди висіла люстра. Якась невидима сила вмить підтягнула ланцюг від люстри якраз на таку висоту, щоб ніхто не міг дотягнутися до гака, і, як неминучий наслідок, орангутанги попритягалися докупи, впритул обличчям до обличчя.

Тим часом, коли гості трохи отямилися від переляку і зміркували, що увесь переполох – старанно задумана витівка, вони голосно розреготалися над скрутним становищем, у яке потрапили мавпи.

– А дайте-но їх мені – крикнув тут Жабка, перекриваючи шум різким і пронизливим голосом. – Залиште їх мені! Здається, я їх знаю! Дайте лишень мені гаразд до них придивитися, і я вам одразу скажу, хто це такі!