Підігрітий таким гріховним звитяжництвом, вроджений мій темперамент розбуявся з подвійною силою, так що я, в сліпому шалі своїх п’яних учт, переступав навіть межі звичайної порядності. Але вдаватися в деталі моїх вибриків нема сенсу. Досить сказати, що в марнотратстві я переіродив Ірода[10] і що, вигадавши безліч нових витівок, вельми доповнив довгий список гріхів, звичайних на той час у найрозпуснішому університеті Європи.

Хоч і важко в таке повірити, але навіть у цьому я переступив усі правила джентльменства, бо завдяки одному професійному картяреві я навчився шахрувати і став ревним прихильником цієї негідної науки, всякчас удаючись до неї як до засобу поповнення, коштом простакуватих приятелів, своїх і так немаленьких прибутків. Так воно, на жаль, було. Я чинив неймовірний злочин супроти чоловічої честі й гідності, і, мабуть, тільки цією неймовірністю й можна було пояснити, чому він минався мені безкарно. Справді, найгірші пройдисвіти з нашого товариства швидше б не повірили власним очам, аніж мали запідозрити в чомусь веселого, щирого, щедрого Вільяма Вілсона ― найшляхетнішого, найліберальнішого з усіх оксфордських паничів: адже всі його вибрики (за словами його нахлібників) ― це тільки буяння молодості та нестримної фантазії, всі його блуди ― просто примхи, а найчорніші гріхи ― тільки плоди безоглядного парубоцького гультяйства!

Я вже років два отак промишляв, коли в університеті з’явився один юнак із знатних вискочнів на прізвище Ґлендінінґ, ― багатий, казали, як Ірод з Аттіки, ще й розбагатів так само легко, як той. Я дуже скоро виявив, що на розум він небагатий, і, звичайно, намітив його жертвою. Часто залучаючи Ґлендінінґа до гри, я з допомогою нескладних прийомів дозволяв йому вигравати значні суми, аби певніше затягти в свою пастку. Нарешті, коли план мій дозрів, я зустрівся з ним (ця зустріч мала бути останньою й вирішальною) в помешканні одного товариша, містера Престона, який приятелював з нами обома, але, слід зазначити, навіть близько не здогадувався про мої наміри. Аби прикрити їх, я влаштував усе так, що зібралося нас восьмеро чи десятеро ― ціла компанія, ― і дуже вважав на те, щоб карти на столі з’явилися ніби випадково, а пропозиція перекинутися ними виходила від моєї майбутньої жертви. Одне слово (це прикра для мене тема), я вдався до різних дрібних хитрощів, цілком звичайних у таких випадках ― настільки звичайних, аж просто диво, що дехто й досі на них ловиться.

Ми засиділись до глибокої ночі, і, нарешті, мені вдалося позбутися всіх суперників, крім Ґлендінінґа. Гра була моя улюблена ― екарте. Решта гравців покидали карти і, заінтриговані нашими ставками, з’юрмилися довкола. Вискочень, який ще на початку вечірки був піддався на мої спокуси і пив без міри, тепер, тасуючи чи роздаючи карти, робив це з такою рвучкою нервозністю, яка навряд чи пояснювалася самим сп’янінням. Незабаром він уже був мені винен чималу суму, і тут сталося те, на що я холоднокровно розраховував: хильнувши портвейну, він запропонував подвоїти наші вже й так завищені ставки. З виглядом щирої нехоті, і то не відразу ― лише коли на двічі сказане «ні» почув кілька дошкульних слів, які надавали моїй поступці відтінку ураженої гідності, ― я таки погодився. Результат, звісно, тільки потвердив те, що здобич моя вже в сильці: не минуло й години, як борг його зріс учетверо. Я вже давніше був помітив, що хмільний рум’янець поволі сповзає з його обличчя, але тепер воно зблідло так страшно, аж я здивувався. Так, здивувався. Скрізь мені говорили, що Ґлендінінґ ― бозна-який багач, тож ― гадав я собі ― навряд щоб він аж так переймався тим програшем (хоча сума була й немала). «Вино, мабуть, ударило в голову», ― тільки й подумав я і вже, було, зібрався остаточно покласти край цій грі ― насамперед тому, що боявся втратити повагу товаришів, а не з якихось некорисливих мотивів, ― як раптом з виразу деяких облич і з того, як розпачливо скрикнув Ґлендінінґ, збагнув, що довів його до цілковитої руїни і що однодушне співчуття, яке він здобув при цьому, здатне захистити його від будь-чиїх, навіть диявольських підступів.

Як було слід повестись, я не знав. Жалюгідне становище моєї жертви пригнітило й збентежило всіх присутніх; запала глибока й довга мовчанка, протягом якої я добре відчував, як не один зневажливий чи докірливий погляд пече мені щоку. Признаюся навіть: на якусь мить мені аж від серця відлягло, коли сталося диво. Широкі, важкі двері розчахнулися раптом з такою силою, що всі свічки, мов зачаровані, згасли. Але ми ще встигли побачити, як до кімнати хтось увійшов, ― був він приблизно мого зросту, щільно закутаний у мантію. В суцільній темряві, однак, відчувалося, що він стоїть серед нас. Не встигли ми опам’ятатись, приголомшені цією брутальністю, як незнайомець озвався:

― Джентльмени, ― сказав він тихим, виразним незабутнім шепотом, від якого я стерп до нитки, ― прошу вибачення за таку поведінку, але, чинячи так, я сповняю обов’язок. Ви, безперечно, не знаєте справжньої натури того, хто виграв сьогодні в лорда Ґлендінінґа велику суму грошей. Я підкажу вам доцільний і певний шлях, яким можна про це дізнатися. Прошу принагідно глянути за вилогу його лівого рукава, а також на ті кілька колод, що їх знайдете в кишенях його вишитого халата.

Поки він говорив, у кімнаті було тихо-тихо ― муха не пролетить. А скінчив ― тут же зник, так само раптово як з’явився. Якими словами передати мої почуття? Та й чи потрібно? Чи потрібно говорити, як почуваються прокляті? Ще й часу обмаль. Дужі руки відразу вхопили мене, не забарилося й світло. Зробили обшук. За вилогою рукава знайшли всі великі карти, важливі в екарте, а в кишенях халата ― кілька колод, ― точнісінько таких, як та, що на столі, ― лише були вони, як то кажуть, мічені: старші карти трохи заокруглені зверху і знизу, решта заокруглені з боків. Отож недосвідчений гравець, здебільше знімаючи колоду вздовж сорочки, залишить супернику старші карти, тоді як шулер, знімаючи впоперек, нічого вартісного своїй жертві не підкине.

Найсильніший вибух обурення вразив би мене менше, ніж мовчазне презирство й саркастичний спокій, породжені отим відкриттям.

― Містере Вілсоне, ― мовив наш господар, нахиляючись, щоб підняти з підлоги розкішну дорогу хутряну мантію. ― Містере Вілсоне, ваші речі. (Було холодно, і я, йдучи сюди, накинув на себе якийсь одяг і скинув його, прибувши). Гадаю, буде зайвим вишукувати тут, ― він гірко всміхнувся, глянувши на мантію, ― ще якісь докази вашої майстерності. З нас уже досить. Сподіваюсь, ви розумієте, що вам слід покинути Оксфорд, ― принаймні моє помешкання, і то негайно.

Збезчещений, принижений до краю цими гострими словами, я, може б, ударив того господаря, але всю мою увагу в ту хвилину поглинула інша, невимовно разюча річ. Моя мантія була з дорогого хутра, з якого саме і якої казкової ціни ― сказати не беруся. Та й фасон був винаходом моєї фантазії: я-бо в таких франтівських справах був вибагливий до абсурду. Отже, коли містер Престон підняв з підлоги і простяг мені мантію, я вражено ― навіть злякано ― зауважив, що одна мантія вже висить у мене на руці (підхоплена цілком несвідомо) ― точнісінько така, як і та, що мені давали. Той, хто мене так знеславив, був, пригадується, закутаний у мантію, з решти ж ніхто, крім мене, мантії не мав. Отямившись трохи, я взяв її з господаревих рук, тихенько кинув зверху на свою і з виклично рішучим виглядом вийшов з кімнати, а на світанку наступного дня втік з Оксфорда на континент, мордований страхом і соромом.

Я тікав надаремне. Зла доля переслідувала мене, мов навіжена, показуючи, що її таємниче панування наді мною лише починається. Не встиг я ступити на паризьку землю, як той Вілсон знов устромив мерзенного носа в мої справи. Роки йшли, а рятунку від нього не було. Негідник! Отоді, в Римі, ― як же невчасно він, зі своєю примарною настирливістю, став межи мною й моїми честолюбними планами! А у Відні, в Берліні, а в Москві! Та й чи було таке місто, де б я не проклинав його всім серцем і душею? Від його незбагненної тиранії я панічно, мов від чуми, тікав світ за очі, ― але тікав надаремне.