— Господи, дякувати Богу і спасибі вам, — примовляв чоловік у помаранчевій шапці, і, коли Джонсі всміхнувся такій хвилі подяк, той нестямно розсміявся, ніби кажучи: так, знаю, це смішно, але нічого не можу з собою вдіяти. Потім він глибоко задихав і став схожим на одного з тих гуру-тренерів, яких показують по кабельних каналах. З кожним видихом він вимовляв: — Господи, я вчора дійсно думав, що не виживу… було так холодно… і вологе повітря, я це пам’ятаю… пам’ятаю, думав: о Боже, о Господи, ану як сніг усе ж таки піде… у мене почався кашель і не минав… щось підійшло, і я подумав: треба перестати кахикати, раптом це ведмідь або хтось і я… знаєте… спровокую його або… тільки я не міг утриматися, і воно… потім пішло саме…

— Ви вночі бачили ведмедя?

Розповідь вразила Джонсі. Він чув, що тут водяться ведмеді, старий Ґосселін та його друзі по чарці в крамниці любили розповідати історії про зустрічі з ведмедями, особливо людям з інших штатів; але уявити, як оця людина серед ночі опинилася сам на сам із ведмедем, було справді моторошно. Все одно що слухати розповідь моряка про зустріч із морським чудовиськом.

— Я не знаю, що то було, — промовив незнайомець і раптом кинув на Джонсі хитрий погляд, який Джонсі не сподобався, хоч він і не зрозумів його. — Не можу сказати точно, гроза до того моменту закінчилася.

— Ще й гроза! Ні чорта собі!

Якби не жалюгідний стан гостя, Джонсі подумав би, чи не пудрять йому мізки. Утім, подібна думка в нього таки промайнула.

— Мабуть, це була гроза без дощу, — сказав чоловік (Джонсі так і уявив, як він знизує плечима) і потер червону пляму на щоці, можливо, обмороження. — Якщо побачити таке взимку — це на бурю.

- І вчора ввечері ви це бачили?

— Здається, бачив. — Чоловік знову покосився на нього, але цього разу хитрості в його погляді Джонсі не побачив і вирішив, що й минулого разу здалося. Тепер він бачив тільки повне знесилення. — У мене в голові все перемішалося… Живіт крутить відтоді, як я заблукав… Він у мене завжди болить, коли я боягузю, з дитинства…

«Він і схожий на маленького хлопчика, — подумав Джонсі. — Витріщається навкруги з абсолютною безпосередністю». Джонсі повів нового знайомця до дивана перед каміном, і той слухняно дозволив себе вести. «Боягузю. Він навіть сказав «боягузю» замість «боюся», як дитина. Маленький хлопчик».

— Знімайте куртку, — звелів Джонсі і, поки гість спочатку розстібав ґудзики, а потім узявся за блискавку, знову згадав, як думав, що дивиться на оленя — на самця , Господи, — як сприйняв один із цих ґудзиків за око і як мало не всадив у нього кулю.

Чоловік розстебнув блискавку до середини, і тут вона застрягла. Золотий ротик вдавився краєчком тканини. Гість подивився на це — точніше, навіть вирячився, — ніби ніколи раніше не бачив нічого подібного, і, коли Джонсі потягнувся до застібки, просто опустив руки, дозволяючи Джонсі розібратись, як першокласник, який стоїть і чекає, поки вчитель наведе лад зі взутими не на ту ногу калошами або вдягненим навиворіт піджачком.

Джонсі звільнив золотий замочок і провів ним до кінця. За вікном-стіною Ущелина вже майже сховалася з очей, але в білій стіні снігопаду ще чорніли каракулі обгорілих дерев. Майже двадцять п’ять років друзі збиралися тут, щоб пополювати, майже двадцять п’ять років, без жодного пропуску, і за весь цей час тут сніг не йшов так сильно. Здавалося, що відтепер усе буде інакше, хоча хіба можна знати наперед? У наші дні синоптики на радіо й телебаченні чотири дюйми свіжої пудри на поверхні ґрунту подають мало не як початок нового льодовикового періоду.

Хвилину дядько просто стояв із розстебнутою курткою, поки навколо його черевиків на полірованій дерев’яній підлозі танув сніг, і дивився, роззявивши рота й задерши голову, на крокви під стелею. Він дійсно був схожий на великого шестирічного хлопчика… або на Даддітса. Доповнити його зовнішність так і напрошувалися рукавиці, що звисали з рукавів. Потім він скинув із себе куртку абсолютно впізнаваним дитячим рухом — просто стиснув плечі й дозволив їй зісковзнути. Якби Джонсі не стояв поруч і не підхопив її, вона б упала на підлогу, просто в калюжу розталого снігу.

— Що це? — раптом запитав чоловік.

На секунду Джонсі розгубився, але потім простежив за його поглядом і побачив конструкцію з переплетених ниток, що звисала з центральної балки. Різнобарвне (червоно-зелене з вкрапленнями канарково-жовтого) плетіння чимось нагадувало павутиння.

— Ловець снів, — відповів Джонсі. — Індіанський талісман. Потрібен, щоб, типу, оберігати від поганих снів.

— Це ваше?

Джонсі не зрозумів, має він на увазі весь будинок (можливо, чоловік досі не слухав його) чи ловця снів, але в обох випадках відповідь була одна:

— Ні, моїх друзів. Ми приїжджаємо сюди полювати щороку.

— Скільки вас?

Поки Джонсі вішав куртку на стоячий вішак біля дверей, чоловік спостерігав за ним, тремтячи й притискаючи до грудей переплетені руки.

— Четверо. Бобер — це його табір — зараз у лісі на полюванні. Не знаю, чи зажене його сніг назад. Мабуть, зажене. Піт і Генрі поїхали до крамниці.

— До Ґосселіна?

— Угу. Проходьте, сідайте на диван.

Джонсі підвів його до аж надто довгого секційного дивана. Такі штуки вийшли з моди кілька десятиліть тому, але надто поганого запаху диван наразі не видавав, ніякі істоти в ньому не завелися. А так у «Дірі в стіні» стиль і смак не відігравали великої ролі.

— Полежте, — сказав він і залишив незнайомця.

Той сидів, засунувши руки між колін, і тремтів. Його джинси були схожі на сосиски, як буває, коли під них піддіти кальсони, і все одно трусився всім тілом. Однак тепло викликало справжній приплив крові, і тепер незнайомець був більше схожий не на ходячого мерця, а на дифтерійного хворого.

Піт і Генрі вдвох займали більшу з двох спалень на першому поверсі. Джонсі пірнув туди, відчинив кедрову скриню ліворуч від дверей і дістав одну з двох складених ковдр. Повертаючись до вітальні, він раптом зрозумів, що не поставив найелементарнішого запитання. Запитання, яке ставлять навіть шестирічні діти, які не можуть самотужки розстебнути блискавку.

Накриваючи ковдрою незнайомця, який сидів на величезному дивані, він спитав:

— Як вас звати?

І одразу ж зрозумів, що відповідь уже крутиться в нього на язиці. Маккой? Маккан?

Чоловік, якого Джонсі мало не застрелив, підвів на нього погляд і закутався в ковдру до підборіддя. Коричневі мішки в нього під очима наливалися фіолетовим.

— Маккарті, — промовив він. — Річард Маккарті. — Його рука, на диво пухка і біла без рукавички, обережно висунулася з-під ковдри, як полохливий звір. — А ви?

- Ґері Джонс, — відповів Джонсі і взявся за його руку своєю рукою, тією самою, яка мало не спустила курок. — Народ переважно кличе мене Джонсі.

— Дякую, Джонсі. — Маккарті подивився на нього з вдячністю. — Схоже, ви врятували мені життя.

— Та ну, облиште, — сказав Джонсі і знову подивився на червону пляму. Це від холоду. Просто невелике обмороження. Напевне, від холоду.

— Ви ж розумієте, що я не зможу нікому зателефонувати? — сказав Джонсі. — Тут поблизу немає телефонів. У нас стоїть генератор для електрики, і це все.

Маккарті, закутаний у ковдру так, що стирчала лише голова, кивнув.

— Я чув генератор, але ви ж знаєте, як воно буває, коли ти заблукав, — зі звуками коїться казна-що. Іноді здається, що звук ліворуч, іноді — що праворуч, а іноді ти готовий заприсягтися, що ззаду, і хочеш розвернутися.

Джонсі кивнув, хоч і не знав, як воно буває. Якщо не рахувати приблизно тижня після нещасного випадку, часу, який він провів у блуканні туманом болю й наркозу, йому ніколи не доводилося губитись.

— Я тут намагаюся придумати, як краще вчинити, — сказав Джонсі. — Напевне, коли Піт і Генрі повернуться, ми вас відвеземо. Скільки людей у вашій групі?