До того як це почалося, Маккарті взяв ложку; тепер же він упустив її в незайманий суп і притиснув долоню до правої, заплямованої щоки майже дівочо-збентеженим рухом.

— Ой, вибачте мені, — промимрив він.

— Нічого, хай краще смердить, ніж розпирає, — сказав Бобер, але його устами говорили інстинкт і звички, що виробилися за все життя. Джонсі бачив, що він приголомшений запахом не менше. Це був не сірчаний сморід гнилих яєць, від якого ви регочете, закочуєте очі і махаєте рукою перед обличчям з криком: «Слухайте, хто тут ріже сир?» Це не був і болотний метановий сморід. Це був запах, який Джонсі доти відчував у диханні Маккарті, тільки сильніший, — поєднання ефіру і перестиглих бананів, як пускова рідина, яку заливаєш у карбюратор морозного ранку.

— Ох, це огидно, — сказав Маккарті. — Мені так незручно.

— Та все гаразд, — заспокоїв Джонсі, але його шлунок стиснувся в маленьку кульку, ніби захищаючись від нападу. Свою страву він не доїдатиме; чорт забирай, та він просто не зможе нічого з’їсти. Зазвичай зіпсоване повітря не викликало в нього огиди, але цей сморід був реально жахливий.

Бобер підвівся з дивана і відчинив вікно, впустивши в кімнату сніговий вихор і рятівне свіже повітря.

— Не хвилюйся про це, приятелю… Але аж надто їдкий дух. Що ти їв, чорт забирай? Послід бабака?

— Ягоди, мох, усяке різне, не знаю, — відповів Маккарті. — Просто я був такий голодний. Мені потрібно було хоч щось з’їсти, але я погано розбираюся в таких речах, ніколи не читав книжок Юелла Ґіббонса[25]… Та й темно там було. — Останню фразу він мовив так, ніби тільки-но це вигадав, і Джонсі подивився на Бобра: перевірити, чи розуміє він те, що розумів сам Джонсі, — Маккарті брехав. Маккарті не знав, чим харчувався в лісі й чи їв що-небудь узагалі. Він просто намагався пояснити це моторошне несподіване жаб’яче скрекотання і сморід, який був потім.

Знову налетів вітер, сильний гучний порив шпурнув свіжу порцію снігу у відчинене вікно, але це, на щастя, освіжило повітря.

Раптом Маккарті різко нахилився вперед, ніби в нього за спиною розпрямилась якась невидима пружина, і, коли його голова опустилася між колін, Джонсі зрозумів, що буде далі. Прощавай, килиме навахо, я тебе згадуватиму. Бобер, вочевидь, подумав те саме, тому що підтяг під себе ноги, щоб на них не потрапили бризки.

Але замість блювотних мас тіло Маккарті вивергнуло довге потужне гудіння — звук заводського верстата, що працює на межі можливостей. Очі Маккарті витріщились, як мармурові кульки, щоки так натяглися, що під куточками очей з’явилися маленькі півмісяці-тіні. Гуркітливий натужний звук, здавалося, ніколи не припиниться; коли ж він нарешті змовк, дзижчання генератора здалося надто гучним.

— Чув я у своєму житті потужні відрижки, але це явний чемпіон, — зі щирою повагою промовив Бобер.

Маккарті відкинувся на спинку дивана, очі заплющені, губи втягнуті, як здалося Джонсі, від сорому чи болю, а то й від обох відчуттів. І знову запах банана й ефіру, запах бродіння, ніби щось почало гнити.

— Ох, вибачте мені, — сказав Маккарті, не розплющуючи очей. — Зі мною це весь ранок, від самого світанку. І живіт знову болить.

Джонсі й Бобер мовчки перезирнулися.

— Знаєш, що я гадаю? — сказав Бобер. — Я гадаю, тобі потрібно полежати й поспати кілька годин. Ти ж, мабуть, усю ніч не спав, прислухався до цього свого ведмедя чи дідько знає до чого. Ти втомився, у тебе стрес та інша фігня. Тобі обов’язково потрібно гарненько виспатись, і ти встанеш, як, чорт забери, скельце.

Маккарті подивився на Бобра з такою змученою вдячністю, що Джонсі навіть відчув себе трохи ніяково. Шкіра Маккарті все ще залишалася свинцево-сірою, але на обличчі виступив піт. Великі краплі збиралися на лобі та скронях і скочувалися по щоках, як прозора олія. І це незважаючи на холодне повітря, яке тепер гуляло по кімнаті.

— Мабуть, ти правий, — сказав він. — Я втомився, от і все. Живіт крутить, але це від стресу. І я їв різні речі, ягоди і… Боже, не знаю… Різне. — Він почухав щоку. — Як ця погань у мене на обличчі? Зовсім погано? Кровоточить?

— Ні, — відповів Джонсі. — Лише червона.

— Це алергія, — сумно зізнався Маккарті. — У мене таке саме від арахісу. Я ляжу. Це допоможе.

Він підвівся з дивана й захитався. Бобер і Джонсі разом кинулися до нього, але Маккарті міцно став, перш ніж вони встигли до нього торкнутися. Джонсі з подивом побачив, що опуклість, яка здалася йому черевцем чоловіка середнього віку, зникла. Чи можливе таке? Чи здатна людина випустити з себе стільки газів? Він не знав. Він знав точно лише одне: це були мегапотужне випускання газів і ще потужніша відрижка, розповіддю про які ще років двадцять можна буде розважати друзів. «Раніше ми щоосені в перший тиждень мисливського сезону їздили до лісового табору Бобра Кларендона, і ось одного разу в листопаді — у дві тисячі першому справа була, коли трапилася велика снігова буря, — до нас у табір заходить один чувак…» — і так далі. Так, із цього вийде класна байка, люди будуть сміятися з пукання й відрижки, люди завжди сміються з історій про гази та відрижку. Він не розповідатиме ту частину, де від убивства Маккарті його відокремлювали якісь вісім унцій тиску на спусковий гачок «ґаранда». Ні, цю частину навряд чи захочеться розповідати.

Оскільки одну нижню спальню займали Піт і Генрі, Бобер повів Маккарті в другу, спальню Джонсі. По дорозі Бобер кинув короткий погляд, вибачаючись, і Джонсі знизав плечима. Зрештою, це логічно. Джонсі міг би сьогодні вночі поспати з Бобром, у дитинстві вони мільйон разів спали разом, та й він не був упевнений, що Маккарті зможе піднятися сходами нагору. Спітніла свинцево-сіра фізіономія чоловіка подобалася йому все менше й менше.

Джонсі був із тих людей, які, ледве застеливши ліжко, ховають його під книжками, папірцями, одягом, торбами та різним туалетним причандаллям. Він змів усе це добро на підлогу й відкинув ковдру.

— Гей, братане, тобі не треба відлити? — спитав Бобер.

Маккарті похитав головою. Чисте блакитне простирадло, яке відкрив Джонсі, ніби загіпнотизувало його. І Джонсі знову здивувався з того, якими скляними здавалися очі, немов в опудала тварини на стіні мисливця. Раптом ні з того ні з сього йому привиділася його вітальня в Бруклайні, цьому престижному передмісті Бостона. Килимки з китицями, ранні американські меблі… і голова Маккарті над каміном. «Цього я підстрелив у Мейні, — розповідав би він гостям на вечірках із коктейлями. — Здорова тварюка була, у шкурі — фунтів зі сто сімдесят[26]».

Він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що Бобер дивиться на нього з чимось схожим на переляк у погляді.

— Стегно розболілося, — сказав він. — Вибач. Містере Маккарті… Ріку… Вам краще зняти светр і штани. Черевики, зрозуміло, теж.

Маккарті озирнувся, як людина, яку зненацька вирвали зі сну, і промовив:

— Звичайно. Зараз.

— Допомога потрібна? — запитав Бобер.

— Ні, та ви що, ні! — Маккарті чи то стривожився, чи то здивувався, а може, все разом. — Я не в такому поганому стані.

— У такому разі залишаю тебе в руках Джонсі.

Бобер вислизнув зі спальні, а Маккарті взявся роздягатися, почавши з того, що стягнув светр через голову. Під ним виявилася мисливська сорочка в червоно-чорну клітину, а під нею — термомайка. І справді, черево під майкою випирало вже набагато менше, Джонсі в цьому не сумнівався.

Точніше, майже не сумнівався. Лише годину тому, нагадав собі Джонсі, він був упевнений, що куртка Маккарті — це голова оленя.

Маккарті сів у крісло біля вікна, щоб зняти черевики, і знову пукнув, звук був не таким довгим, як перше, але не менш гучним і грубим. Обидва промовчали, хоча маленька кімната наповнилася таким сильним запахом, що на очі Джонсі навернулися сльози.

Маккарті скинув черевики — вони з двома глухими ударами впали на дерев’яну підлогу, — потім підвівся й розстебнув ремінь. Коли він спустив блакитні джинси, відкривши нижню частину термобілизни, до кімнати з керамічним горщиком у руках повернувся Бобер.