— Як він міг не замерзнути? — Бобер перейшов на шепіт, імовірно, сам того не усвідомлюючи. — У нього хороша щільна куртка й тепла білизна, але після Гелловіну на північ від кордону округу ночами температура всюди трималася близько двадцяти п’яти градусів[27]. Скажи-но, як це він провів чотири ночі в лісі й не замерз? Схоже, навіть не відморозив собі нічого, якщо не вважати тієї гидоти на щоці.

— Дідько його знає. Але це ще не все, — сказав Джонсі. — Чому в нього не відросла борода?

— Що? — У Бобра відвисла щелепа. Зубочистка повисла на нижній губі. Потім дуже повільно він кивнув. — Точно. У нього тільки невелика щетина.

— Така за день виростає, не більше.

— Він там голився, чи що?

— Мабуть, — відповів Джонсі, уявляючи, як Маккарті, що заблукав у лісі, переляканий, холодний і голодний (хоча по ньому не скажеш, що він довго голодував), щоранку стає на коліна біля струмка, розбиває ногою лід, щоб дістатися до води, потім дістає вірний «Жиллет» із… Звідки? З кишені куртки?

— А потім сьогодні вранці він загубив свою бритву, ось чому в нього щетина, — закінчив Бобер. Він знову посміхався, але якось невесело.

— Ну так. Одночасно з рушницею. Ти бачив його зуби?

Бобер скривився: що ще?

— Чотирьох не вистачає. Двох зверху і двох знизу. Він точнісінько як отой шкет, який постійно на обкладинці «Mad»[28] красується.

— Це ні про що не говорить, приятелю. У мене самого парочка зубів гуляти пішла. — Бобер задер куточок рота, оголивши ясна з лівого боку в моторошнуватій усмішці. — Баиш? Тут у глиині.

Джонсі похитав головою. Це було зовсім інше.

— Цей тип — адвокат, Бобре. Він увесь час на людях. Зовнішній вигляд — частина його професії, а в нього щербини прямісінько спереду. І він не знав про це, можу заприсягтися.

— Ти ж не думаєш, що він десь опромінився радіацією? — неспокійно запитав Бобер. — Зуби випадають, коли ти отримуєш сильну дозу радіації, я бачив про це паскудство в одному фільмі. В одному з тих фільмів жахів, які ти все ніяк не надивишся. Гадаєш, у цьому причина? Може, він і свою червону пляму так отримав?

— Ага, він отримав дозу радіації, коли рвонув ядерний реактор у Марс-Хіллі, — сказав Джонсі, і спантеличений вираз Бобрового обличчя змусив його відразу ж пошкодувати про жарт. — Бобре, від радіаційного опромінення випадають не тільки зуби, а й волосся.

Бобер посвітлішав.

— Точно! Чоловік у тому фільмі в кінці залишився лисим, як Теллі — як там його? Ну, той, що грав копа в серіалі. — Бобер помовчав. — Потім він помер. Я маю на увазі, отой у фільмі, а не Теллі. Хоча тепер, коли я про це думаю…

— У нашого приятеля копиця волосся, — перервав Джонсі. Дай Боброві відволіктись, і про головну тему розмови можна забути. Він зауважив, що за відсутності чужака вони називали його не Рік і навіть не Маккарті, а просто «він», наче підсвідомо хотіли бачити в ньому якусь таку істоту… не зовсім людину… щось узагальнене, наче це трохи зменшило б значення, якщо… якщо…

— Так, копиця, — кивнув Бобер. — Це точно.

— Напевне, в нього амнезія.

— Можливо, але він пам’ятає, хто такий, із ким був і подібне лайно. Але яке він видав! Як у трубу перднув. А сморід! На ефір схоже.

— Так, — підхопив Джонсі. — А я весь час думав про рідини для пуску мотора. Від діабетиків починає пахнути під кінець, я читав про це, здається, в якомусь детективі.

— Пахне пусковою рідиною?

— Не пам’ятаю.

Якийсь час вони стояли, дивлячись один на одного і прислухаючись до вітру. Джонсі подумав, чи не розповісти Боброві про блискавку, яку чоловік нібито бачив, але навіщо? І без того достатньо.

— Я думав, його знудить, коли він так нахилився вперед, — сказав Бобер. — Ти помітив?

Джонсі кивнув.

- І в нього поганий вигляд. Дуже поганий.

— Так.

Бобер зітхнув, кинув зубочистку у відро для сміття й подивився у вікно, за яким сніг валив іще густіше і швидше, ніж раніше. Потім провів пальцями по волоссю.

— Дідько, як би мені хотілося, щоб Генрі й Піт зараз були тут. Особливо Генрі.

— Бобре, Генрі — психіатр.

— Знаю. Але іншого лікаря в нас однаково немає… А мені здається, цьому мужикові потрібен лікар.

Генрі дійсно був лікарем — інакше він не отримав би диплома психоаналітика, — але він ніколи не займався нічим, окрім психіатрії, наскільки було відомо Джонсі. Однак він розумів, про що говорить Бобер.

— Гадаєш, вони ще зможуть повернутися?

Бобер зітхнув.

— Півгодини тому я був у цьому впевнений, але починається серйозна буря. — Він кинув на Джонсі похмурий погляд. У цьому погляді мало що нагадувало безтурботного веселуна Бобра Кларендона. — Сподіваюся, зможуть, — додав він.

Вдивляючись у світло фар «скаута», що губилося в густій сніговій завісі, яка перетворила Просіку на справжній тунель, Генрі думав про те, як прорватися до «Діри в стіні».

Звичайно, можна було вдатися до «виходу Гемінґвея» — навчаючись у Гарварді, він написав курсову з такою назвою — «Вихід Гемінґвея», — отже, цілком імовірно, що він думав про це вже тоді, по-особистому, звісно, а не як про виконання чергового нецікавого завдання.

«Вихід Гемінґвея» передбачає наявність рушниці, а в Генрі тепер рушниця була… Хоча, звичайно, він не робив би цього тут, поруч із іншими. Їхня четвірка провела чимало славних днів у «Дірі», і було б несправедливо робити це тут. Такий учинок спаплюжив би це місце в очах Піта і Джонсі… В очах Бобра теж, можливо, навіть більше, ніж для інших, а так не годиться. І все ж це станеться, вже скоро, він відчував це, так само як відчувають бажання чхнути. Кумедне порівняння: закінчення життя і чих, — але, ймовірно, все до цього і зведеться. Яке-небудь апчхи , і привіт, темряво, моя стара подруго.

Застосовуючи «вихід Гемінґвея», потрібно зняти з однієї ноги взуття і шкарпетку, вперти рушницю прикладом у підлогу і вставити дуло собі в рот. Великий палець ноги розташовується на спусковому гачку. «Не забути, — подумав Генрі, вирівнюючи «скаут», який хитався на свіжому снігу, але все ж тримався завдяки колії на дорозі; та, власне, вся дорога й була двома коліями, залишеними трелювальними тракторами, які їздили по ній улітку. — Якщо робиш це в такий спосіб, прийми проносне і не починай справи, поки не скинеш останній вантаж. Навіщо завдавати зайвих клопотів тим, хто тебе знайде».

— Як на мене, варто трохи зменшити швидкість, — зауважив Піт. Між ніг у нього стояла банка пива, і вона була наполовину порожня, але цього було замало, щоб Піта розвезло, для цього не вистачило б навіть цілої банки. А ось іще чотири-п’ять пляшок, і Генрі міг би ганяти по цій дорозі хоч на шістдесяти милях за годину[29], а Піт сидів би собі на пасажирському місці й підспівував моторошним пісням довбаних «Пінк Флойд». А Генрі цілком міг вичавити шістдесят і навіть бампера не пом’яв би. Їхати коліями, навіть коли вони наповнені снігом, — це все одно що їхати по рейках. Якщо сніг не припиниться, ситуація може змінитись, але поки що все було добре.

— Не хвилюйся, Піте… Все чотко.

— Пива хочеш?

— Я за кермом пива не п’ю.

— Навіть тут, у цій глушині?

— Пізніше.

Піт замовк, лишивши Генрі сам на сам із нудним заняттям: стежити за світлом фар на білій дорозі, що петляє між деревами. Сам на сам із думками, де йому й хотілося перебувати. Це було як повертатися до ранки в роті, знову і знову торкатися її кінчиком язика, але саме цього й хотілося.

Є ще таблетки. Є трюк із надіванням пакета на голову у ванні. Утоплення. Стрибок із висоти. Пістолетом у вухо — спосіб ненадійний, надто великі шанси отямитися паралізованим. Як і розпорювання вен на зап’ясті — це для тих, хто тільки тренується. А ось те, як це роблять японці, дуже цікавило Генрі. Береться мотузка, одним кінцем прив’язується до шиї, другим до великого каменя. Камінь кладеться на сидіння стільця. Потім потрібно сісти на підлогу, притулитися до чого-небудь спиною, щоб не завалитися назад, і нахилити стілець. Камінь скочується. Виконавець може прожити від трьох до п’яти хвилин, від задухи провалюючись у все глибший сон. Сіре змінюється чорним; привіт, темряво, моя стара подруго. Про цей метод він, як не дивно, вичитав в одному з уподобаних Джонсі детективних романів Кінсі Мілхоуна. Детективні романи й фільми жахів — ось і всі головні радощі в житті Джонсі.