Вони заходять до аптеки, і над дверима дзеленькає дзвіночок. Дівчина за стійкою відриває погляд від журналу. Двадцять хвилин на четверту. Цього пізнього вересневого дня в аптеці немає нікого, окрім їх трьох і містера Діллера за рецептурним прилавком.

— Привіт, Піте, — каже дівчина.

— Йо, Кеті, як воно?

— Та так, потроху. — Вона дивиться на брюнетку. — Вибачте, мем, я всюди подивилася ще раз і не знайшла їх.

— Нічого, — мляво всміхається Тріш. — Цей джентльмен погодився відвезти мене на зустріч.

— Піт, звичайно, хлопець гарний, — каже Кеті, — але я б не заходила аж так далеко, аби називати його джентльменом .

— Стеж за язичком, дорогенька, — говорить їй із посмішкою Піт. — Бо, в разі чого, у Нейплсі на шосе 302 є чудова аптека «Рексолл»[5].

Він кидає погляд на годинник. Для нього час теж прискорився. Це добре, приємна різноманітність. Піт знову переводить погляд на Тріш.

— Спочатку ви зайшли сюди. По аспірин.

— Правильно. Купила упаковку анацину. Потім у мене був вільний час, тому…

— Знаю, випили кави в «Крісті». Потім пішли через дорогу до магазину «Ренні».

— Так.

— Сподіваюся, ви не запивали аспірин гарячою кавою?

— Ні, я взяла з машини пляшку мінералки «Поланд». — Вона вказує у вікно на зелений «таурус». — Нею й запила. Але сидіння я теж перевірила, містере… Піте. І в запалюванні подивилася.

Вона обпікає його нетерплячим поглядом, який говорить: «Я знаю, про що ви думаєте: “Тупа баба”».

— Ще одне запитання, — говорить він. — Якщо я знайду ключі, ви погодитеся пообідати зі мною? Я міг би зустріти вас біля «Західної верфі». Це на дорозі звідси до…

— Я знаю, де «Західна верф», — говорить вона, всміхаючись крізь сльози. Кеті за стійкою навіть не намагається вдавати, що читає журнал. Звичайно, ця розмова набагато цікавіша за «Редбук»[6]. — Але звідки ви знаєте, що я незаміжня і взагалі вільна?

— Обручки немає, — без роздумів каже він, хоча ще навіть не дивився на її руки, принаймні уважно. — До того ж я говорив лише про смажені мідії, салат із капусти й полуничні тістечка, а не про союз на все життя.

Вона дивиться на годинник.

— Піте… Містере Мур… На жаль, зараз мені зовсім не до флірту. Якщо хочете підвезти мене, я із задоволенням з вами пообідаю. Але…

— Мені цього досить, — перебиває він. — Гадаю, ви будете самі вести свою машину, тому я вас зустріну. О пів на шосту влаштує?

— Так, влаштує, але…

— Чудово.

Піт радіє. Це добре. Радість — це добре. За останні років два він жодного разу не відчував у собі поклику радості, і він не знає чому. Забагато блукань вологими пізніми вечорами по барах уздовж шосе 302 між цим містом і Норт-Конвеєм? Так, але чи в цьому причина? Можливо, ні, але зараз не час про це замислюватися. Дама повинна встигнути на ділову зустріч. Якщо вона не запізниться й успішно продасть будинок, хто знає, яке щастя випаде Пітові Муру? І навіть якщо йому не пощастить, він однаково зможе їй допомогти. Він це відчуває.

— Зараз я зроблю щось незвичайне, — каже він, — але не турбуйтеся, гаразд? Це всього лише маленька хитрість, ну, як люди прикладають до ніздрів палець, коли збираються чхнути, або ляскають себе по лобі, коли намагаються пригадати чиєсь ім’я. Домовились?

— Мабуть, — відповідає вона, не знаючи, що й думати.

Піт заплющує очі, піднімає до обличчя не дуже сильно стиснутий кулак, потім виставляє вказівний палець і починає рухати ним уперед-назад.

Тріш дивиться на Кеті за прилавком. Кеті знизує плечима, мовляв, хто його знає.

— Містере Мур? — Голос Тріш уже звучить дещо схвильовано. — Містере Мур, можливо, мені варто…

Піт розплющує очі, робить глибокий вдих і опускає руку. Він дивиться повз неї, на двері.

— Ага, — каже він. — Отже, ви увійшли… — Його очі рухаються, ніби він спостерігає, як вона входить. — І підійшли до прилавка… — Очі дивляться туди. — Імовірно, ви запитали: «Де у вас аспірин?» Або щось подібне.

— Так, я…

— Але ви ще щось узяли. — Він бачить щось на полиці з солодощами, яскравий жовтий знак, подібний до відбитка долоні. — «Снікерс»?

— «Маундс». — Вона широко розплющує карі очі. — Але як ви дізналися?

— Ви взяли батончик і після цього пішли по аспірин… — Тепер він дивиться на прохід номер два. — Після цього розплатились і вийшли… Вийдемо на хвилинку. Чао, Кеті.

Кеті мовчки киває, здивовано кліпаючи очима.

Піт виходить із аптеки, не звертаючи уваги на брязкання дзвіночка, не звертаючи уваги на дощ, уже справжній дощ. Жовтий знак видно на тротуарі, але він слабшає. Його змиває дощ. Однак Піт усе ще його бачить, і бачити його приємно. Це відчуття клацання . Приємно. Це лінія. Востаннє Піт бачив її так виразно вже давно.

— Назад до машини… — бурмоче він, думаючи вголос. — Щоб запити кілька таблеток аспірину водою…

Він повільно переходить тротуар до «тауруса». Жінка йде за ним, у погляді наростає тривога. Майже страх.

— Ви відчинили дверцята. Узяли сумочку… ключі… аспірин… батончик… усе це добро… перекладаючи з руки в руку… ось тоді…

Він нахиляється, занурює руку аж по зап’ясток у воду, яка біжить уздовж бордюру, і щось дістає з неї жестом фокусника. У тьмяному світлі сріблом поблискують ключі.

— …ви й випустили ключі.

Вона не відразу бере їх. Спочатку, роззявивши рота, дивиться на нього, ніби він тільки-но на її очах здійснив акт чаклунства (можливо, чорного чаклунства, в його випадку).

— Ну, беріть уже, — каже він. Його усмішка злегка тьмяніє. — Ніякої страшної магії. Переважно дедукція. У мене непогано виходить робити висновки. Слухайте, вам би не завадило возити мене з собою на випадок, якщо заблукаєте. Я чудово вмію розблуковувати.

Вона нарешті бере ключі. Швидко, акуратно, щоб не торкнутися його пальців, і він одразу розуміє, що вона не збирається зустрічатися з ним пізніше. Щоб здогадатися про це, не потрібен ніякий особливий дар, досить поглянути їй в очі, в яких більше страху, ніж подяки.

— Дякую… Дякую вам, — говорить вона й одразу ж поглядом вимірює відстань між ними, не бажаючи, щоб він підходив надто близько.

— Нема за що. Отже, не забудьте. «Західна верф», о пів на шосту. Обіцяю найкращі смажені мідії в цій частині штату.

Це він каже, щоб підтримати ілюзію. Іноді так необхідно робити, хоч як ти почуваєшся. І хоч день позбувся деякої частки радості, дещо приємне лишилося. Він бачив жовту лінію, а це завжди піднімає настрій. Не бозна-який талант, але втішно знати, що він не зник.

— О пів на шосту, — повторює Тріш, але, відчиняючи дверцята, дивиться на Піта так, як дивляться на собаку, котрий може вкусити, якщо зірветься з прив’язі. Вона страшенно радіє, що їй не доведеться їхати до Фрайбурґа з ним. І не потрібно вміти читати думки, щоб це зрозуміти.

Піт стоїть під дощем, спостерігаючи, як вона здає назад і скочується з розташованого трохи під нахилом паркувального місця, а коли машина проїжджає повз нього, життєрадісним жестом продавця автівок махає їй рукою. Вона у відповідь байдуже ворушить пальцями в повітрі, і, зрозуміло, коли він з’являється в «Західній верфі» (у п’ятнадцять на шосту, тільки щоб продемонструвати пунктуальність, про всяк випадок), її там немає. Минає година, а її все немає. Він іще якийсь час чекає, просто так, сидячи біля стійки, потягуючи пиво і дивлячись на машини на шосе 302. Десь близько сорока хвилин на шосту йому здається, що він бачить, як вона проїжджає повз, не зменшуючи швидкості, — зелений «таурус», який пробирається крізь густу завісу зливи, зелений «таурус», який, можливо (а може, й ні), тягне за собою примарний жовтий слід, що відразу ж розсіюється в сірому повітрі.

«День інший, лайно те саме», — думає він, але радість його покинула, смуток повернувся. Смуток, який чомусь лишає відчуття заслуженого, ніби то ціна за якусь не зовсім забуту зраду. Він закурює цигарку — раніше, в дитинстві, він, бувало, вдавав, що палить, але тепер йому не потрібно вдавати — і замовляє ще пива.