Але потім, тупцяючи вниз сходами слідом за нею, в заляпаній фарбою спецівці та в кардигані з протертими ліктями, з’явився Гобі. «Він підстриг волосся», — була моя перша думка. Воно здавалося коротшим і набагато білішим, аніж я пам’ятав. Вираз його обличчя був дещо роздратованим; одну тривожну мить мені здавалося, що він мене також не впізнав. А тоді…

— Святий Боже, — сказав він, несподівано відступивши назад.

— Це я, — швидко промовив я. Я боявся, щоб він не зачинив двері перед самим моїм обличчям. — Теодор Декер. Ви мене пам’ятаєте?

Піппа швидко подивилася на нього — вона явно пам’ятала моє ім’я, навіть якщо вона мене не впізнала, — і дружній подив на їхніх обличчях так мене здивував, що я заплакав.

— Тео.

Його обійми були сильними, батьківськими й такими поривчастими, що я заплакав ще дужче. Потім він поклав руку мені на плече, важку, наче якір, руку, яка ніби символізувала безпеку й авторитет; він повів мене досередини, у свою майстерню, тьмяно освітлену й наповнену багатими дерев’яними пахощами, про які я мріяв, потім нагору сходами в довгу, немов коридор, вітальню, з її оксамитами, урнами та бронзою.

— Це чудово — бачити тебе, — сказав він. — Ти, схоже, геть виснажений…

А далі: «Коли ти повернувся?», і «Ти голодний?», і «Боже, як ти виріс!», і «Оце так волосся! Ти схожий на Мауглі, хлопця з джунглів!», і (тепер стурбованим голосом): «Тобі не здається, що тут душно? Може, відчинити вікно?» А коли Поппер висунув голову з торби, він запитав: «А це хто такий?»

Піппа, сміючись, узяла його на руки. У мене запаморочилось у голові від лихоманки — я здавався собі червоним і розжареним, наче спіраль в електрокаміні, і так розслабився, що навіть не соромився своїх сліз. Я не відчував нічого, крім полегкості, що я тут, і болю у своєму переповненому серці.

На кухні мене нагодували грибним супом — їсти мені не дуже хотілося, але він був гарячий, а я замерзав до смерті, і поки я їв (Піппа сиділа зі схрещеними ногами на підлозі й гралася з Попчиком, хитаючи перед його мордою китицею зі свого великого шарфа, Поппер/Піппа, чому я ніколи не помічав спорідненості між їхніми іменами?), я коротко розповів йому про смерть батька й про все, що відбулося. Гобі, слухаючи мене зі схрещеними руками, мав надзвичайно стурбований вираз, його впертий лоб хмурився дедалі більше.

— Ти повинен зателефонувати їй, — сказав він, — дружині твого батька.

— Але вона йому не дружина! Вона лише його подруга! Їй байдужісінько до мене.

Він твердо похитав головою.

— Це не має значення. Ти повинен зателефонувати їй і сказати, що з тобою все гаразд. Так, так, ти повинен, — мовив він, урвавши мене, коли я спробував заперечити. — Ніяких «але». Дзвони негайно. У цю ж таки хвилину. Піппо, — на кухні був старовинний настінний телефон, — вийди звідси на хвилину.

Хоча Ксандра була останньою людиною на світі, з якою я хотів би поговорити — а надто після того, як обчистив її кімнату й украв чайові, — я відчував надто велику полегкість від того, що перебуваю тут, і готовий був зробити все, про що Гобі мене попросить. Набравши номер, я спробував переконати себе в тому, що вона не візьме слухавку (нам часто телефонували то адвокати, то кредитори, й вона рідко відповідала на дзвінки, які були їй незнайомі). Тому я був здивований, що вона відповіла мені вже після першого гудка.

— Ти залишив двері відчиненими, — сказала вона майже відразу обвинувачувальним голосом.

— Що?

— Ти випустив собаку. Він утік — і я ніде не можу його знайти. Він, мабуть, загинув під колесами машини абощо.

— Ні. — Я дивився невідривним поглядом на чорноту цегляного подвір’я. Ішов дощ, краплі важко падали на шибки, це був перший справжній дощ, який я бачив за останні два роки. — Він зі мною.

— Он як. — Вона зітхнула з полегкістю. Потім гострим голосом запитала: — Де ти? Десь із Борисом?

— Ні.

— Я розмовляла з ним — схоже, він накурився по саму зав’язку. Не захотів сказати мені, де ти. Я знаю, що він знає. — Хоч там було ще дуже рано, її голос звучав так, ніби вона щойно пила або плакала. — Я мусила б нацькувати на тебе копів, Тео. Я знаю, це ти вкрав мої гроші та речі.

— Атож, як і ти вкрала сережки моєї матері.

— Що?

— Сережки зі смарагдами. Вони належали моїй бабусі.

— Я їх не крала. — Вона тепер розгнівалася. — Як ти смієш! Ларрі подарував мені їх, він подарував мені їх після…

— Атож. Після того як украв їх у моєї матері.

— Ти мені пробач, але твоя мати померла.

— Так, але вона була ще жива, коли він їх у неї вкрав. Це сталося десь за рік до її смерті. Вона звернулася до страхової компанії, — сказав я, намагаючись перекричати її, — і надіслала рапорт у поліцію.

Щоправда, я не знав, чи справді вона зверталася до поліції, але чом би їй було й не звернутися.

— Схоже, ти ніколи не чув про майно, нажите спільно у шлюбі.

— Авжеж. А ти, либонь, ніколи не чула про сімейну спадщину. Ти й мій батько навіть не були одружені. Він не мав ніякого права давати ці речі тобі.

Мовчанка. Я чув, як вона клацнула запальничкою на протилежному кінці дроту, потім глибоко затяглася.

— Послухай-но мене, хлопче. Чи можу я тобі щось сказати? Не про гроші, ти мені повір. І не про наркоту. Хоч можу тобі заприсягтися в тому, що у твоєму віці я ніколи нічого такого не робила. Ти вважаєш себе дуже розумним і все таке, і я згодна, що ти розумний, але ти звернув на хибну дорогу, ти і той другий, як пак його звуть. Так, так! — сказала вона, підвищивши голос так, щоб перекричати мій. — Мені він подобається, але він компанія погана.

— Тобі видніше.

Вона невесело засміялася.

— Знаєш що, хлопче? Я теж кілька разів збивалася з правильної дороги, і я знаю, як це буває. Він опиниться у в’язниці, щойно йому виповниться вісімнадцять років, і я ладна побитись об заклад, ти сядеш разом із ним. Я тебе, звісно, не звинувачую, — сказала вона, знову підвищуючи голос. — Я любила твого батька, але він був небагато вартий, і з того, що він мені розповів, твоя мати була варта не набагато більше.

— Гаразд. Я все зрозумів. Пішла ти на хер. — Я був такий розлючений, що тремтів. — Я вішаю слухавку.

— Ні, стривай. Пробач мені. Мені не слід було говорити таке про твою матір. Я не тому хотіла поговорити з тобою. Будь ласка. Ти можеш зачекати секунду?

— Я чекаю.

— По-перше — якщо це тобі не зовсім байдуже, — я вирішила кремувати твого батька. Не заперечуєш?

— Роби як знаєш.

— Ти ніколи не мав до нього ніякого діла, правда?

— Ти все сказала?

— Ще одне запитання. Мені байдужісінько, де ти тепер, ти мені повір. Але я повинна мати адресу, через яку могла б вийти з тобою на зв’язок.

— А навіщо?

— Не будь таким розумним ослом. Коли-небудь хтось зателефонує з твоєї школи абощо…

— Не думаю.

— І мені доведеться пояснювати, чому ти там, де ти є. Ти ж не хочеш, щоб копи почали ліпити твій портрет на пакети з молоком.

— Це дуже малоймовірно.

— Дуже малоймовірно, — повторила вона знущальним тоном, наслідуючи мій голос. — Можливо. Але адресу ти мені дай, і на цьому ми розійдемось. Я маю на увазі, — продовжила вона, коли я нічого не відповів, — що мені, власне, немає діла до того, де ти тепер перебуваєш. Я просто не хочу бути відповідальною, якщо тут виникне якась проблема, а я не зможу з тобою сконтактувати.

— Сконтактуй з адвокатом у Нью-Йорку. Його прізвище Брейсґьордл.

— Ти маєш його телефон?

— Знайди його в довіднику, — сказав я.

Піппа зайшла до кімнати з мискою води для Поппера, і я незграбно відвернувся до стіни, щоб не дивитися на неї.

— Брейс Ґьордл? — повторила Ксандра. — Як його написати? Що це, в біса, за прізвище?

— Я певен, ти зможеш його знайти.

Запала мовчанка. Потім Ксандра сказала:

— Знаєш що?

— Що?

— Помер твій батько. Твій рідний батько. А ти поводишся так, ніби йдеться невідомо про кого, про собаку абощо. Але навіть і не про собаку. Бо я знаю, собаку б ти пожалів, якби його збило автомобілем.