— Барбур, із літерою «у», — сказав Енріке, записавши прізвище. — Хто вони тобі, ці люди? Друзі?

— Так, — відповів я. Я знав їх протягом практично всього свого життя. Барбури жили на Парк-авеню. Енді був моїм другом від третього класу. — Його батько обіймає важливу посаду на Волл-стріт, — сказав я і відразу замовк.

Мені раптом згадалося, що батько Енді протягом невідомого мені часу лікувався в психіатричній лікарні Коннектикуту від «виснаження».

— А що ти скажеш про його матір?

— Вони подруги з моєю мамою.

(Це була майже правда, але не зовсім, бо, хоча взаємини між ними й були дружніми, моя мати не була досить багатою й не мала таких суспільних зв’язків, щоб бути рівнею такій героїні світської хроніки, як місіс Барбур.)

— Я питаю не про те. Де вона працює?

— Вона займається доброчинністю, — сказав я після розгубленої паузи. — Як-от організація виставки старовини в Арсеналі.

— Отже, вона домогосподарка?

Я кивнув головою, радий, що моя співрозмовниця знайшла таку влучну фразу. Щоправда, хоч вона й відповідала істині, проте кожен, хто знав місіс Барбур, ніколи не став би її так називати.

Енріке ефектно розписався під якимсь текстом.

— Ми над цим поміркуємо. Хоч я не можу пообіцяти щось конкретно, — сказав він, клацнувши авторучкою і засунувши її до кишені. — Ми, звичайно, можемо залишити тебе на кілька годин із тими людьми, якщо вони справді ті, з ким ти хотів би бути.

Він зліз із дивана й вийшов на вулицю. Крізь переднє вікно я бачив, як він ходить туди-сюди по хіднику й розмовляє по телефону, затикаючи одне вухо пальцем. Потім він набрав інший номер для значно коротшої розмови.

Ми ненадовго зупинилися в моєму помешканні — менш ніж на п’ять хвилин, протягом яких я лише встиг схопити свою шкільну сумку й одяг, який на ходу потрапив мені під руку й не був одягом першої необхідності, а потім знову повернулися в їхню машину («Ти добре пристебнувся?»). Я притулився щокою до холодної шибки й дивився на зелені світлофори в безлюдному каньйоні світанкової Парк-авеню.

Енді жив на верхніх Шістдесятих в одному з шикарних старих офіційних будинків, де вестибюль був наче з кінофільму, в якому грав Дік Пауелл, а консьєржі були переважно ірландцями. Вони служили там тривалий час, і тому я впізнав хлопця, який зустрів нас у дверях: Кеннет, нічний черговий. Він був молодший за більшість інших портьє, страшенно блідий і погано поголений, трохи млявий від нічної праці. Хоч він був приязним хлопцем — іноді лагодив футбольний м’яч для нас із Енді й давав нам дружні поради, як захищатися від шкільних хуліганів, — у домі він мав славу пияка, і, коли він вийшов до парадних дверей, щоб прийняти нас і подивився на мене першим із численних поглядів «Хлопче, я тобі співчуваю», які мені судилося одержувати протягом кількох наступних місяців, я відчув, що він пахне кислим пивом і сном.

— Вони вас чекають, — сказав він, звертаючись до соціальних працівників. — Проходьте.

Нас зустрів містер Барбур: спочатку визирнув у щілину, а потім відчинив двері.

— Доброго ранку, доброго ранку, — сказав він, відступаючи назад.

Містер Барбур мав дещо незвичний вигляд, було в ньому щось бліде і сріблясте, так ніби лікування на «фермі для дурників» в Коннектикуті (так він це називав) зробило його осяйним; його очі були дивного й мінливого сірого кольору, а волосся він мав чисто біле, тому здавався старшим, аніж був, аж доки ви помічали, що обличчя в нього молоде й рожеве — можна навіть сказати, хлоп’яче. Його рум’яні щоки й довгий старомодний ніс у поєднанні з рано побілілим волоссям надавали йому приємного вигляду молодика з когорти батьків Конституції, одного з молодших членів Континентального конгресу, телепортованого в двадцять перше століття. Здавалося, він досі був у вчорашньому офісному вбранні: пом’ятій сорочці і штанях від дорогого костюма, що мали такий вигляд, ніби він щойно підняв їх із підлоги в спальні.

— Заходьте, — сказав він уривчасто, потираючи кулаком очі. — Привіт, мій любий, — сказав він мені; почуте від нього «мій любий» здивувало мене навіть у моєму дезорієнтованому стані.

Тьопаючи босими ногами, він повів нас через вистелений мармуром передпокій. Далі в багато декорованій вітальні (що вся сяяла набивним ситцем і була обставлена китайськими вазами) панував не ранок, а радше глибока ніч: світилися слабким світлом лампи під шовковими абажурами, з темряви виступали великі темні картини морських битв, опущені штори затуляли сонячне світло. Там біля невеликого рояля та квіткової композиції завбільшки з валізу стояла місіс Барбур у пеньюарі до підлоги й розливала каву у філіжанки на срібній таці.

Коли вона обернулася, щоб привітати нас, я відчув, що соціальні працівники пильно роздивлялися помешкання та її. Місіс Барбур походила зі світської родини з давнім голландським ім’ям і була такою холодною, білявою та монотонною, що іноді здавалося, ніби з неї висмоктано частину крові. Вона була взірцем стриманості: ніщо ніколи не дратувало її й не уривало їй терпець, і, хоч вона не була красунею, її спокій володів магнетичним притяганням краси — здавалося, навколо неї молекули шикувалися, коли вона заходила до кімнати. Схожа на модну картину, що ожила, вона примушувала голови обертатися до себе й проминала людей, здавалося, не помічаючи того хвилювання, яке створювала у своєму кільватері; очі в неї були широко посаджені, вуха маленькі, високо розташовані й притиснуті до голови, а тіло — довге й тонке, як в елегантної ласки. (Енді також мав усі ці риси, але в недоладних пропорціях, без її витонченої грації.) У минулому її стриманість (або холодність, залежно від того, як на це дивитися) іноді мене бентежила, але того ранку я був вдячний їй за холоднокровність.

— Привіт. Ми оселимо тебе в одній кімнаті з Енді, — сказала вона мені без передмов. — Хоч, боюся, він досі не прокинувся, щоб збиратися до школи. Якщо ти хочеш трохи полежати, то полеж у кімнаті Платта.

Платт був старшим братом Енді й тепер навчався у школі-інтернаті.

— Ти, звичайно, знаєш, де його кімната?

Я сказав, що знаю.

— Ти голодний?

— Ні.

— У такому разі скажи нам, що ми можемо зробити для тебе.

Я знав, що всі вони дивляться на мене. Мій головний біль був більшим, аніж будь-що в цій кімнаті. У круглому дзеркалі в рамі, яке висіло над головою місіс Барбур, вітальня відбивалася ексцентричною мініатюрою: китайські вази, таця для кави, соціальні робітники, що ніяково переступали з ноги на ногу, і все інше.

Зрештою ніякову атмосферу порушив містер Барбур.

— Отже, ходімо, я тебе прилаштую, — сказав він, твердо поклавши руку мені на плече й виштовхуючи з вітальні. — Ні — назад, на корму, на корму. Ага, сюди.

Я був у кімнаті Платта один раз кілька років тому. Платт, який був чемпіоном із лакросу[16] й трохи психопатом, пригрозив, що він виб’є лайно з Енді й з мене. Коли він жив удома, то весь час замикався у своїй кімнаті (Енді сказав мені, що він там курить травичку). Тепер, коли Платт перебував у Ґротоні, усі його постери познімали зі стін і кімната була порожньою й чистою.

Тут лежали гирі й гантелі, стоси журналу «National Geographics», стояв порожній акваріум. Містер Барбур став висувати й засувати шухляди, щось бурмочучи.

— Погляньмо-но, що тут зберігається… Простирадла. І… ще простирадла. Боюся, я ніколи не заходив сюди раніше, ти мені пробач… А що це? Плавки. Сьогодні вони нам не знадобляться, чи не так?

Нишпорячи в третій шухляді, він нарешті знайшов нову піжаму, досі ще з етикеткою, неймовірно негарну, олень на фланелі кольору електрик, не дивно, що її досі ніхто не носив.

— Ну гаразд, — сказав він, пригладивши рукою волосся і стривожено подивившись на двері. — Я тепер залишу тебе самого. Господи, яка страшна пригода трапилася з тобою. Ти, мабуть, почуваєшся жахливо. Добрий, глибокий сон буде для тебе найкращими ліками. Стомився? — запитав він, пильно подивившись на мене.