— Це правда? — запитав Рей, подивившись мені просто у вічі.

— Так.

— Тебе оглянув лікар?

— Не відразу, — сказала місіс Свонсон.

Місіс Барбур схрестила ноги.

— Я відвела його до травматичного пункту при Нью-Йоркській пресвітеріанській церкві, — холодно сказала вона. — Коли його привели в мій дім, він скаржився на головний біль. Ми відвели його до лікаря, коли минуло вже більше доби відтоді, як стався вибух. Схоже, ніхто не запитав його, чи поранений він.

Енріке, соціальний працівник, хотів щось відповісти на це звинувачення, та, побачивши на собі погляд старшого чорного копа (чиє прізвище я щойно пригадав — Морріс), замовк.

— Послухай-но, Тео, — сказав Рей, ляснувши мене по коліну. — Я знаю, що ти хочеш нам допомогти. Справді хочеш?

Я кивнув головою.

— Чудово. Але якщо ми запитаємо тебе про щось, чого ти не знаєш? Не соромся і скажи, що не знаєш.

— Ми хочемо поставити тобі безліч запитань і побачити, чи зможемо розбудити твою пам’ять бодай почасти, — сказав Морріс. — Згоден?

— Ти чогось хочеш? — запитав Рей, пильно дивлячись на мене. — Ковток води? Чи, може, лимонаду?

Я похитав головою — газовані напої були заборонені на території школи, й містер Бімен відразу сказав:

— Мені шкода, але всі газовані напої на території школи заборонені.

Рей скривився, і я не певен, помітив чи не помітив містер Бімен цей його вираз.

— Пробач, малий, я старався, — сказав він, обернувшись до мене. — Я вибіжу звідси й принесу тобі лимонаду з крамниці, якщо ти захочеш, згоден? А зараз повернімося до запитань. — Він плеснув у долоні. — Як довго ви з матір’ю були в музеї, перш ніж прогримів перший вибух?

— Близько години, думаю.

— Ти думаєш чи ти знаєш?

— Я думаю.

— Ти думаєш, минуло більше години? Менше години?

— Не думаю, щоб минуло більше години, — сказав я після тривалої паузи.

— Розкажи, що ти пам’ятаєш про вибух.

— Я не бачив, що сталося, — сказав я. — Усе було чудово, а тоді стався гучний спалах і як бахнуло…

— Як це, гучний спалах?

— Я мав на увазі не спалах. Я хотів сказати, що бахнуло гучно.

— Ти сказав, бахнуло, — промовив чорний полісмен Морріс, ступивши крок уперед. — А ти не зміг би описати нам трохи детальніше, як саме бахнуло?

— Не знаю. Просто… дуже гучно, — докинув я, а вони всі дивилися на мене, ніби чекали чогось іще.

У тиші, яка настала, я почув тихе клацання: місіс Барбур, нахиливши голову, непомітно перевіряла пошту на своєму «блекбері».

Морріс прокашлявся.

— А як щодо запаху?

— Тобто?

— Ти відчув якийсь особливий запах перед самим вибухом?

— Не думаю.

— Не відчув нічого? Ти певен?

Поки відбувався допит — ті самі запитання по колу, трохи переміщувані, аби збити мене з пантелику, вони знову й знову підкидали щось нове, а я тримався й безнадійно чекав, коли вони дійдуть до картини. Тоді мені доведеться просто визнати свою провину й змиритися з наслідками, хоч би якими вони були (мабуть, вони будуть тяжкими, адже мене мають віддати під опіку держави). Десь разів зо два я мало не зізнався в усьому, опанований страхом. Але чим більше запитань вони мені ставили (Де я був, коли дістав удар по голові? Кого я бачив або розмовляв, коли виходив із музею?), тим очевиднішим для мене ставало, що вони нічого не знали про те, що зі мною сталося, в якій залі я був, коли вибухнула бомба, і навіть який я знайшов вихід, щоб покинути музей.

Вони мали план будівлі; зали були там позначені номерами, а не назвами, галерея 19А і галерея 19В, лабіринти з літер і цифр до числа 27.

— Де ти був, коли пролунав перший вибух? — запитав Рей, показуючи пальцем. — Тут чи тут?

— Не знаю.

— Подумай.

— Не знаю, — повторив я майже істеричним тоном.

У діаграмі зал було щось плутане, комп’ютерне, схоже на кадри з відеогри або реконструкцію Гітлерового бункера, яку я бачив на історичному каналі. Насправді це не мало для мене ніякого сенсу й не зображувало той простір, яким я його пам’ятав.

Він показав на інше місце.

— А як щодо цього квадрата? Це виставковий стенд із картинами. Я знаю, всі ці зали дуже схожі, але, може, ти пригадаєш, де ти був відносно того стенда?

Я окинув діаграму безнадійним поглядом і нічого не відповів. (Вона здавалася мені такою незнайомою ще й тому, що вони показували те місце, де було знайдено тіло моєї матері, — тобто за кілька кімнат звідти, де я був, коли вибухнула бомба, — хоч я це зрозумів значно пізніше.)

— Отже, ти не бачив нікого, коли виходив із музею, — підбадьорливо сказав Морріс, повторюючи те, що я їм уже сказав.

Я похитав головою.

— Тобі не запам’яталося нічого особливого, так?

— Нічого, лише засипані уламками тіла людей. Обладнання, повсюди розкидане.

— Ніхто не заходив туди, де стався вибух, і не виходив звідти?

— Я не бачив нікого, — вперто повторив я.

Ми про це вже говорили.

— Отже, ти не бачив ані пожежників, ані працівників рятувальних команд?

— Ні, не бачив.

— Отже, ми можемо припустити, що їм було наказано покинути будівлю, коли ти там проходив. Тож ми говоримо про часовий відтинок, який тривав від сорока хвилин до півтори години після першого вибуху. Це правильне припущення?

Я невпевнено стенув плечима.

— Це «так» чи «ні»?

— Я не знаю, — сказав я, дивлячись у підлогу.

— Чого ти не знаєш?

— Я не знаю, — знову повторив я, і мовчанка, яка по цьому запала, була такою тривалою й ніяковою, що мені захотілося плакати.

— Ти чув другий вибух?

— Пробачте, що втручаюся, — сказав містер Бімен, — це справді необхідно?

Рей, який здійснював допит, обернувся до нього.

— Перепрошую?

— Я не переконаний, чи є сенс примушувати його знову все це переживати.

Підкреслено нейтральним тоном Морріс сказав:

— Ми досліджуємо місце злочину. Це наша робота — з’ясувати, що там відбулося.

— Це так, але ж у вас мають бути й інші способи з’ясувати такі рутинні речі. Я думаю, там були всі можливі види камер спостереження.

— Звісно, були, — сказав Рей досить різко. — Проте камери нічого не бачать крізь пилюку й дим. Або коли вибух розвертає їх об’єктивом у стелю. Отже, — сказав він, зітхнувши й відхиляючись назад на стільці. — Ти згадав про дим. Ти відчув його запах чи бачив його?

Я кивнув головою.

— Так бачив чи відчув?

— І те, й те.

— З якого напрямку, ти думаєш, він ішов?

Я знову хотів був сказати, що не знаю, але містер Бімен не закінчив свій аргумент.

— Пробачте мені, але я не бачу ніякого глузду у встановленні камер спостереження, якщо вони не працюють у надзвичайних ситуаціях, — сказав він, звертаючись до кімнати загалом. — Із сучасними технологіями, всі ці твори мистецтва…

Рей обернувся, ніби хотів кинути якусь сердиту репліку, але Морріс, що стояв у кутку, підняв руку й сказав:

— Хлопець — важливий свідок. Від системи спостереження мало користі в таких випадках. Мені прикро, але, якщо ви не припините свої коментарі, мені доведеться попросити вас вийти, сер.

— Я тут як адвокат хлопця. Я маю право ставити запитання.

— Тільки в тому разі, якщо вони мають прямий стосунок до становища хлопця.

— Може, це й дивно, але мені здавалося, що мають.

На ці слова Рей, що сидів на стільці переді мною, розвернувся.

— Сер, якщо ви й далі перешкоджатимете розслідуванню, то вам таки доведеться вийти, — сказав він.

— Я не хочу перешкоджати вашому розслідуванню, — сказав Бімен після напруженої мовчанки. — Це надто далеко від моїх намірів, запевняю вас. Продовжуйте, будь ласка, — сказав він, роздратовано махнувши рукою. — Я не збираюся зупиняти вас.

І допит тривав. З якого напрямку поширився дим? Якого кольору був спалах вибуху? Хто заходив до тієї зали перед самим вибухом? Хто з неї виходив? Чи помітив я щось незвичайне, що завгодно, до вибуху чи після нього? Я подивився на фотографії, які вони мені показали, — невинні обличчя людей на вакаціях, нікого я не впізнав. Паспортні фото азіатських туристів і громадян старшого віку, мами й прищуваті підлітки, що усміхалися на тлі синього студійного тла, — звичайні обличчя, з тих, що не запам’ятовуються, проте всі вони пахли трагедією. Потім ми повернулися до плану. Чи можу я спробувати, ще бодай раз, визначити місце свого перебування на цій мапі? Тут чи там? Може, все-таки тут?