Я підійшов, щоб подивитися ближче. Вона прихилилася до нього, її щічка гарно виділялася на тлі рукава його піджака.

Гобі прокашлявся.

— Вона народилася, коли їхній батько мав шістдесят років, — спокійно сказав він. — Надто старий, щоб цікавитися малою дитиною, а тим паче що він ніколи не мав слабкості до дітей.

Двері на протилежному кінці коридору були прочинені; він розчахнув їх поштовхом ноги і зупинився, дивлячись у темряву. Я підійшов до нього навшпиньках і витяг шию, але майже негайно він відштовхнув мене назад і клацнув дверима, зачинивши їх.

— Це вона?

Хоч було надто темно, аби можна щось роздивитися, я зловив недружній блиск очей тварини, зелений колір яких світився на протилежному боці кімнати.

— Не тепер.

Його голос пролунав так низько, що я ледве його почув.

— Хто там із нею? — прошепотів я, прихилившись до одвірка, не бажаючи відійти. — Кіт?

— Собака. Нянька не схвалює його присутність, але Піппа хоче, щоб він спав з нею в ліжку, і, чесно кажучи, я не в змозі його прогнати, бо він дряпає двері й скавучить. Сюди, ходімо.

Рухаючись повільно, зі скрипом, нахиляючись уперед, як це властиво старим людям, він штовхнув двері, й ми ввійшли до тісної кухні зі слуховим вікном на стелі і старою грубкою, з плавними лініями, томатно-червоного кольору, схожою на космічний корабель 1950-х років. Просто на підлозі тут лежало безліч книжок — кухарських, словників, старих романів, енциклопедій; полиці були завалені старовинною порцеляною, що мала з півдесятка форм. Поблизу вікна, біля пожежного виходу, злинялий дерев’яний святий підняв руку для благословення; на бічній полиці поряд зі срібним чайним прибором розмальовані тварини пхалися по двоє в Ноїв ковчег. Мийка була завалена брудним посудом, а на столах та підвіконнях стояли пляшечки з ліками, брудні філіжанки, громадилися стоси непрочитаної пошти й рослини від флориста, сухі й коричневі у своїх вазонах.

Він посадив мене за стіл, відсунувши вбік якісь рахунки та старі номери журналу «Antiques».

— Чай, — сказав він таким тоном, ніби пригадував один із товарів у списку своїх закупівель.

Поки він порався біля плити, я дивився на кільця від кавових філіжанок на скатертині. Я нетерпляче засовався на своєму стільці й роззирнувся навколо.

— Е… — почав я.

— Що таке?

— А потім я зможу з нею побачитись?

— Можливо, — сказав він, стоячи до мене спиною й миючи віничком порцелянову філіжанку. — Якщо вона прокинеться. Їй доводиться терпіти сильний біль, і ліки допомагають їй заснути.

— Що з нею сталося?

— Ну, розумієш… — Його тон був водночас уривчастим і стриманим, і я відразу його впізнав — достоту так говорив я, коли хтось розпитував мене про матір. — Її сильно вдарило по голові, у черепі утворилася тріщина, якщо сказати тобі правду, то вона певний час перебувала в комі, а ліва нога була так потрощена, що її мало не відрізали. «Шматки мармуру в панчосі», — сказав він, невесело засміявшись. — Так висловився її лікар, коли подивився на рентгенівський знімок. Дванадцять переломів. П’ять операцій. Минулого тижня, — сказав він, напівобернувшись, — їй повитягували штифти, й вона так просилася додому, що їй дозволили, але за умови, аби частину дня в нас була санітарка.

— Вона ще не ходить?

— Звичайно, ні, — сказав він, піднісши сигарету до рота, щоб зробити затяжку. Він якось примудрявся куховарити однією рукою і курити другою, як капітан буксира або кухар у таборі лісорубів у якомусь старому фільмі. — Вона не може навіть сидіти довше ніж півгодини.

— Але вона одужає?

— Ми всі на це сподіваємося, — сказав він не вельми обнадійливим тоном. — Ти знаєш, — він подивився на мене, — якщо ти там був, то це просто диво, що з тобою все о’кей.

— Ну, знаєте… — Я ніколи не знав, як відповідати, коли люди висловлювали подив — а вони робили це часто, — що зі мною все о’кей.

Гобі прокашлявся й витяг сигарету з рота.

— Отакі-от справи. — Я бачив із виразу його обличчя, він жалкує, що сказав мені не те. — Думаю, з тобою вони теж розмовляли? Слідчі?

Я подивився на скатертину.

— Так.

Я відчував, що ліпше мені надто не розводитися на цю тему.

— Не знаю, як було з тобою, але мені ті люди здалися дуже делікатними — й дуже поінформованими. Отой ірландець пережив багато таких подій, він розповів мені про бомби у валізах, що їх переносили в Англії та в паризькому аеропорту, про вибух на хіднику біля кав’ярні в Танжері, коли загинули десятки людей, а той, хто був біля самої бомби, не дістав жодної подряпини. Він розповів мені, що їм доводилося спостерігати дивні ефекти, а надто в старих будівлях. Закритий простір, нерівні поверхні, матеріали з відбивними властивостями — усе дуже непередбачуване. Схоже на акустику, сказав він. Вибухові хвилі нагадують хвилі звукові — вони відскакують і змінюють напрямок. Іноді вікна в крамницях вилітають на відстані багатьох миль. Іноді, — мій співрозмовник відсунув зап’ястям волосся з очей, — спостерігається явище, яке він назвав захисним ефектом. Речі, дуже близькі до вибуху, залишаються неушкодженими. Наприклад, у котеджі, який висадила в повітря ІРА[29], філіжанка на столі залишилася цілою. Або те, що відбулося з тобою. Людей переважно вбивають уламки скла та будівель, іноді на дуже далекій відстані. Камінець або скляна скалка на такій швидкості не поступаються кулі.

Я провів пальцем по квітчастому візерунку на скатертині.

— Я…

— Ти мені пробач. Можливо, я дарма став обговорювати цю тему.

— Ні, ні, — жваво заперечив я. Для мене було великою полегкістю слухати, як хтось прямо й обізнано говорить на теми, що їх більшість людей воліють уникати. — Річ не в тому. Просто…

— Що?

— Я думав про те, як вона вибралася?

— Їй насправді пощастило. Її присипало цілою купою сміття — пожежники її не знайшли б, якби один собака не загавкав. Вони частково розчистили ту купу, підперли балку — і ти можеш собі уявити, вона була притомна, розмовляла з ними весь час, хоч тепер не пам’ятає про це нічого. На щастя, вони встигли витягти її звідти, перш ніж надійшов наказ усім покинути музей, — скільки часу, ти сказав, ти там лежав непритомний?

— Не пам’ятаю.

— Ну й тобі пощастило. Якби їм довелося піти й залишити її там, як сталося, певно, з деякими людьми… О, нарешті, — сказав він, коли чайник засвистів.

Коли він поставив переді мною тарілку з їжею, там не було на що дивитися — підрум’янений на вогні окраєць хліба, а на ньому пухка жовта маса. Але вона пахла приємно. Я обережно покуштував її. Це був розплавлений сир із накришеними помідорами, притрушений каєннським перцем та ще чимось, чудовий на смак.

— Пробачте, що це? — запитав я, поклавши до рота ще один шматок.

Він трохи збентежився.

— Ця страва, власне, не має назви.

— Вона смачна, — сказав я, дещо здивований із того, яким голодним я був.

Моя мати готувала такий сир на підрум’яненому хлібі, який ми іноді їли в неділю ввечері, взимку.

— Ти любиш сир? Мені треба було запитати тебе.

Я кивнув головою, мій рот був надто повний, щоб відповісти. Хоча місіс Барбур постійно напихала мене морозивом і солодощами, я мав таке враження, ніби не споживав нормальної їжі відтоді, як померла моя мати, — принаймні тієї їжі, яка була нормальною для нас: нашвидкуруч зготованої печені, омлету або напівфабрикатних макаронів із сиром, — яку я їв, сидячи на кухонних сходах і розповідаючи, як минув мій день.

Поки я їв, він сидів за столом, підперши підборіддя своїми великими білими долонями.

— Чим ти захоплюєшся? — несподівано запитав він. — Спортом?

— Перепрошую?

— Що тебе цікавить? Якісь ігри абощо?

— Ну, наприклад, відеоігри. «Доба завоювань». Або «Божевілля якудзи».

Він здався мені здивованим.

— А що ти скажеш про школу? Які твої улюблені предмети?

— Історія, думаю. Англійська мова також, — сказав я після короткої паузи. — Але англійська мова буде вельми нудною наступні п’ять тижнів — ми перестали вивчати літературу й повертаємося до граматики, тепер складаємо схеми речень.