Мама трохи спіткнулася, ступивши на край хідника, і я зловив її за руку.

— Як ти? — боязко запитав я в неї, коли таксі поїхало геть.

Ми були на П’ятій авеню, біля особняків, що виходили вікнами на парк.

Вона глибоко вдихнула повітря, потім витерла собі чоло й стиснула мою руку.

— Ох, — сказала мама, затуливши обличчя долонею. Лоб у неї блищав, а очі все ще були несфокусованими; вона мала злегка ошелешений вигляд пташки, що збилася з курсу. — Пробач, тіло в мене все ще тремтить. Слава Богу, ми вибралися з цього таксі. Зі мною буде все гаразд, треба лише ковтнути трохи повітря.

Люди проминали нас на вітряному розі вулиці: школярки у формі бігали й сміялися, оминаючи нас; няньки штовхали перед собою візки, у яких сиділо по двоє й по троє дітлахів; заклопотаний батько пробіг, тягнучи малого сина за руку.

— Ні, Брейдене, — почув я, як він каже хлопцеві, що дріботів ногами, аби встигнути за ним. — Ти не повинен думати, що в такий спосіб ти матимеш роботу, яка подобається тобі…

Ми відступили вбік, щоб нас не намочило мильною водою, яку двірник виливав на хідник перед своїм будинком.

— Скажи мені, — запитала мати, покрутивши пальцем біля скроні, — чи це мені здалося, чи в цій машині…

— Неймовірно смерділо? Гавайськими тропіками й дитячим лайном?

— Правду кажучи, — вона помахала рукою перед своїм обличчям, — я могла б це витримати, якби машина не їхала ривками, то зупинялася, то зривалася вперед. Спочатку я почувалася пречудово, а потім це доконало мене.

— А чому ти не попросилася сісти на переднє сидіння?

— Ти міркуєш точно як твій батько.

Я відвернувся, збентежений, — бо мені також був знайомий його дратівливий тон «я все знаю».

— Ходімо на Медісон і знайдемо місце, де ти могла б посидіти, — запропонував я.

Я помирав з голоду, а там якраз подавали мої улюблені страви.

Але вона похитала головою й сказала з тремтінням, яке свідчило, що її нудить:

— Мені потрібне повітря. — Макіяж розплився під її очима. — Повітря мені допоможе.

— Звичайно, — погодився я надто швидко, щоб не сперечатися. — Будь-яке повітря.

Я намагався в усьому погоджуватися, але моя мати, хоч трохи й одурманена, зловила мій тон; вона уважно дивилася на мене, намагаючись збагнути, про що я думаю. (Це була ще одна погана звичка, яку ми розвинули в собі внаслідок тривалого життя з батьком, — намагання прочитати думки одне одного.)

— У чому річ? — запитала вона мене. — Ти хочеш кудись піти?

— Та ні, власне, нікуди не хочу, — сказав я, відступаючи на крок назад і заціпеніло оглядаючись. Хоч я й був дуже голодний, але не відчував, що маю право на чомусь наполягати.

— Мені стане добре. Дай мені лише хвилину.

— Може, ходімо трохи посидимо в парку? — запропонував я, намагаючись погамувати голод і хвилювання: «Чого вона хоче, що її задовольнить?»

На мою полегкість, вона погодилася.

— Ну гаразд, — сказала мама тим своїм голосом, який здавався мені дуже схожим на голос Мері Поппінс. — Але дозволь мені спочатку перевести подих.

І ми з нею рушили до переходу на Сімдесят дев’яту вулицю. Минаючи фігурно підстрижені дерева в барокових горщиках, увійшли до масивної залізної брами, прикрашеної вигадливими візерунками. Світло тут було індустріально сірим, а вітер тугим, наче пара з чайника. По той бік вулиці біля парку художники поставили мольберти й розгорнули свої полотна з акварельними зображеннями собору Святого Патрика та Бруклінського мосту.

Ми йшли мовчки. Мій розум діловито обертався навколо моїх турбот («Чи Томовим батькам також зателефонували зі школи? Чому я не здогадався його запитати?»), а також я міркував про те, щó замовлю собі на сніданок, як тільки зможу відвести її поїсти (західний омлет із домашньою смаженою картоплею, скибочкою бекону; вона їстиме те, що їсть завжди, житні грінки з яйцем-пашотом, і вип’є філіжанку чорної кави), і я майже не помічав, куди ми йдемо, як раптом до мене дійшло, що мати щось сказала. Вона дивилася не на мене, а десь над парком, вираз її обличчя нагадав мені знаменитий французький кінофільм, назви якого я не знав, де неуважні люди йшли по овіяній вітром вулиці й багато розмовляли, але було не схоже, щоб розмовляли вони одне з одним.

— Що ти сказала? — перепитав я, дещо затримавшись, а потім прискоривши ходу, щоб наздогнати її. — «Час повторити»?..

Мама, схоже, розгубилася, ніби забула, що я поруч. Біле пальто, що лопотіло на вітрі, робило її схожою на довгоногого ібіса, який, здавалося, зараз змахне крильми й полетить над парком.

— Що час повторити?

— Ой, ні. — Її обличчя зблідло, а потім вона похитала головою й швидко засміялася в характерний для себе дитячий спосіб. — Ні, я сказала, що час тут спотворений.

Хоч слова її прозвучали дивно, я знав, що вона мала на увазі, чи думав, що знаю, — розрив у ті секунди, що були загублені на хіднику, завадив нам правильно скористатися часом, неначе кілька кадрів, вихоплених із фільму.

— Ні, ні, цуценятко, ідеться лише про це місце. — Вона скуйовдила мені волосся, і я криво, напіврозгублено всміхнувся. Цуценятком вона називала мене ще змалку, і я любив це прізвисько не більше, аніж скуйовджене волосся, та хоч як по-дурному почувався, я був радий побачити, що настрій у неї трохи поліпшився. — Це завжди відбувається зі мною тут. Коли я тут, то почуваюся так, ніби мені знову вісімнадцять і я щойно вийшла з автобуса.

— Тут? — із сумнівом запитав я, дозволивши їй тримати мене за руку, чого зазвичай ніколи б не зробив. — Це дивно.

Я знав усе про перші дні, які моя мати прожила на Мангеттені, досить далеко від П’ятої авеню — на Авеню Бі, у студії над баром, де біля дверей спали бомжі, бійки з бару висипалися на вулицю, а божевільна старушенція на ім’я Мо незаконно тримала десять чи дванадцять котів на захаращеній сходовій клітці горішнього поверху.

Вона стенула плечима.

— Так, але тут усе залишається таким, яким було й тоді, коли я вперше його побачила. Тунель у часі. На Нижньому Іст-Сайді — ти ж знаєш, як там усе відбувається, завжди з’являється щось нове, і я себе почуваю там, ніби Ріп ван Вінкль, щодень старшою. Іноді я прокидаюся, і мене охоплює відчуття, ніби хтось за одну ніч змінив вітрини всіх крамниць. Старі ресторани позачинялися, а на місці хімчистки з’явився новий модний бар…

Я зберігав шанобливу мовчанку. В останні дні вона часто говорила про плинність часу, мабуть, тому, що наближався її день народження.

— Я вже застара для такого, — сказала вона нещодавно, коли ми нишпорили в нашому помешканні, перевертаючи подушки канап і шукаючи в кишенях пальт і жакетів дрібні гроші, щоб заплатити хлопчикові-постачальнику з гастроному.

Вона запхала руки в кишені плаща.

— Тут усе набагато стабільніше, — сказала мама. Хоч голос у неї звучав легко, я помітив туман у її очах; з моєї вини вона не виспалася цієї ночі. — Верхній парк — одне з небагатьох місць, де ще можна побачити, яким було місто наприкінці дев’ятнадцятого століття. Такими залишаються, наприклад, Ґреймерсі-парк і ще деякі місця у Віллідж. Коли я вперше приїхала до Нью-Йорка, мені здавалося, що все тут стулене з книжок Едіт Вортон, «Френні та Зуї» і «Сніданок у Тіффані».

— «Френні та Зуї» — це Вест-Сайд.

— Так, але я тоді була надто тупа, щоб це зрозуміти. Я можу тільки сказати, що все надто відрізнялося від Нижнього Іст-Сайду, де безпритульні хлопці розпалювали багаття в сміттєвих баках. А тут у вихідні було просто чудово — я блукала музеями, гасала по Центральному парку…

— Гасала? — Багато з її слів здавалися мені екзотичними, «гасати» я сприймав як термін конярства з її дитинства: певно, воно означало якийсь лінивий галоп, щось середнє між галопом і клусом.

— Ну, розумієш, я просто бігала там, як мені хотілося. Грошей у мене не було, шкарпетки носила з дірками, харчувалася вівсяною кашею. Можеш мені не вірити, але на деякі вихідні я приходила сюди пішки, економлячи гроші на дорогу додому. У метро тоді ще продавали металеві жетони, а не картки. І хоч треба було платити за вхід у музей — такий собі «благодійний внесок», та я тоді, певно, мала набагато міцніші нерви, аніж зараз. А можливо, вони просто жаліли мене за те… Ой ні! — сказала вона зміненим голосом, так раптово зупинившись, що я, не помітивши цього, пройшов уперед кілька кроків.