Стаття мала продовження на наступній сторінці. Але в цю мить місіс Барбур увійшла до кімнати, і я мусив відкласти газету.

— Тео, — сказала вона. — Я маю до тебе пропозицію.

— Яку? — обережно запитав я.

— Ти погодишся поїхати цього року з нами до штату Мен?

На якусь мить мене опанувала така радість, що я зовсім зблід.

— Так! — вигукнув я. — Це буде круто.

Навіть вона не могла не всміхнутися.

— Ну що ж, — сказала вона. — Ченс, безперечно, буде радий залучити тебе до праці на човні. Схоже, цього року ми виїдемо трохи раніше — тобто Ченс і діти виїдуть раніше. Я залишуся в місті, щоб зробити деякі справи, але через тиждень або два приєднаюся до вас.

Я був такий щасливий, що не знайшов ані слова.

— Подивимось, як тобі вітрильний спорт. Можливо, він сподобається тобі більше, ніж Енді. Сподіваймося на це принаймні.

— Ти думаєш, це буде тобі велика втіха, — похмуро сказав Енді, коли я прибіг у спальню (не прийшов, а прибіг), щоб повідомити велику новину. — Але так не буде. Ти зненавидиш це.

Проте я бачив, який він задоволений. І того вечора, перед тим як ми лягли спати, він сів зі мною на краєчку нижнього ліжка й ми обговорили, які книжки візьмемо з собою, які ігри, а також пригадали симптоми морської хвороби, щоб я, коли схочу, міг відкараскатися від допомоги на палубі.

Ці дві новини, обидві для мене приємні, пом’якшили мій настрій і навіяли полегкість. Якщо моя картина знищена — принаймні такою є офіційна версія, — то я маю безліч часу, аби вирішити, що з нею робити. І, немов чарами, запрошення місіс Барбур поширювалося далеко за межі літа й далеко за обрій, і тепер весь Атлантичний океан лежав між мною і дідом Декером; стало так легко, що в мене йшла обертом від радості голова, так я радів, що таке важливе для мене рішення не треба було ухвалювати негайно. Я знав, що повинен віддати картину або Гобі, або місіс Барбур, здатися на їхню ласку, розповісти їм усе, попрохати, щоб вони допомогли мені, — у якомусь ясному куточку своєї свідомості я розумів, що гірко каятимусь, якщо цього не зроблю, — але мій розум був надто заповнений відпочинком у штаті Мен і ходінням під вітрилами, аби думати про щось інше; і мені почало здаватися, що буде добре, коли я втримаю картину на якийсь час як страхування на наступні три роки проти необхідності жити в діда Декера та Дороті. Ознакою моєї naïveté[43] був той факт, що я мав надію навіть продати картину, якби мені захотілося. Тож я тримався спокійно, вивчав мапи та морські символи з містером Барбуром і дозволив місіс Барбур повести мене в «Брукс Бразерз», де вона купила мені черевики для ходіння по палубі й кілька легких бавовняних светрів, щоб носити їх на воді, коли вночі стає холодно. І так нічого я й не сказав.

— Надто велика освіта — ось у чому була моя проблема, — сказав Гобі. — Принаймні так думав мій батько.

Я був із ним у майстерні й допомагав йому відбирати нескінченні шматочки старого вишневого дерева, одні червоніші, інші брунатніші, усі збережені від уламків меблів і потрібні йому для того, щоб полагодити окантування високого підлогового годинника, над яким він працював.

— Мій батько мав компанію з вантажних перевезень (я вже про це знав; назва компанії була такою відомою, що навіть я чув про неї), і влітку та на різдвяні вакації він примушував мене навантажувати й розвантажувати машини — я ще мушу багато чого навчитися, щоб сісти за кермо машини, казав він. Чоловіки на вантажних доках усі замовкли, коли я туди прийшов. Синок боса, ви ж розумієте. То не була їхня провина, бо з таким сучим сином, як мій батько, працювати було нелегко. Хай там як, а він примушував мене тяжко трудитися з чотирнадцяти років, після школи й на вихідні — вантажачи ящики під дощем. Іноді я працював також в офісі — похмурій, брудній конурі. Узимку там панував мороз, а влітку — нестерпна спека. Доводилося горлати, щоб перекричати гуркіт вентиляторів. Спершу я працював там лише влітку та на різдвяних канікулах. Та коли я закінчив другий курс коледжу, він оголосив, що платити далі за моє навчання не збирається.

Я знайшов шматок дерева, який здавався добрим для полагодження зламаної деталі, й підсунув його Гобі.

— У вас були погані оцінки?

— Ні, я навчався успішно, — сказав він, піднявши мій шматок дерева, подивившись його на світло й кинувши на купу інших можливих варіантів. — Річ була в тому, що сам він у коледжі не навчався, а домігся успіху в житті, хіба ні? То невже я вважав себе кращим за нього? Понад те, він належав до людей того типу, які мусять гнобити всіх у своєму оточенні, — ти знаєш таких людей, — і, схоже, йому раптом спало на думку, як найкраще тримати мене під своїм нігтем і примушувати працювати задарма. Спочатку, — він роздивлявся кілька хвилин ще один шматок шпону, а тоді поклав його на купку «може бути», — спочатку він сказав мені, щоб я зробив перерву на рік, на чотири роки, на п’ять, на скільки треба, й заробив решту грошей на навчання в коледжі тяжкою працею. Я не бачив жодного пенні зі свого заробітку. Я жив удома, й він відкладав усі мої гроші на спеціальний рахунок, «для мого ж таки добра», так би мовити. Досить брутально, але справедливо, так я думав. Але потім — після того як я працював на нього повний робочий день десь протягом трьох років — умови гри змінилися. Зненацька, — він засміявся, — з’ясувалося, що я нічого не зрозумів у нашій домовленості. Я виплачував йому борг за перші два роки навчання в коледжі. Він узагалі нічого для мене не відкладав.

— Це жахливо, — сказав я після шокової паузи.

Я не розумів, як він може сміятися з такої несправедливості.

— Ну, розумієш, — він закотив очі, — я був іще хлопець зелений, але до мене дійшло, що, працюючи в такому темпі, я раніше помру від старості, аніж виберуся звідти. Але, не маючи грошей, не маючи де жити, який вихід зі своєї ситуації міг я знайти? Я напружено намагався щось придумати, коли раптом одного дня до нашого офісу прийшов Велті — саме тоді, коли мій батько обкладав мене лайкою. Він любив принизити мене перед своїми людьми, мій тато, випендрюючись перед ними, наче мафіозний бос, розповідаючи, що я заборгував йому гроші за те й за те, вираховуючи їх із моєї уявної «платні». Він утримував мої фантомні чеки невідомо за які порушення. Отаким було моє життя.

Щодо Велті, то я бачив його не вперше. Він приходив до нас, щоб організувати перевезення якогось антикваріату, закупленого в маєтках, — він завжди нарікав на те, що зі своїм горбом мусив напружено працювати, щоб створити про себе добре враження, щоб люди не зважали на його калічне тіло й усе таке, але мені він сподобався від самого початку. Власне, він подобався всім, навіть моєму батькові, який, мушу сказати, не звик добре ставитися до людей. У всякому разі, Велті, ставши свідком тієї брутальної сцени, зателефонував моєму батькові наступного дня і сказав, що хотів би скористатися моєю допомогою в пакуванні меблів у будинку, майно якого він закупив. Я був дужим хлопцем, старанним працівником і годився для такої роботи. До того ж, — Гобі підвівся й потягнувся, — Велті був вигідним клієнтом. І мій батько з якихось міркувань пристав на пропозицію.

Будинок, у якому я допомагав пакувати речі, належав родині де Пейстерів. А річ у тому, що я знав стару місіс де Пейстер дуже добре. Ще в дитинстві я полюбляв навідувати її — химерну стару жінку в яскравій жовтій перуці, справжнє джерело інформації з розкиданими всюди паперами. Вона знала все про місцеву історію, була неймовірно цікавою оповідачкою — а її дім був напхом напханий кришталем від Тіффані й добрими старовинними меблями ХІХ століття, і я краще знав про походження багатьох речей, аніж дочка місіс де Пейстер, яка не мала найменшого інтересу до стільця, на якому сидів президент Маккінлі, чи до чогось подібного.

Того дня, коли я закінчив допомагати йому з цим будинком — було близько шостої години вечора, і я був із голови до ніг у пилюці, — Велті відкоркував пляшку вина, й ми випили його, сидячи на спакованих валізах і скринях, посеред голої підлоги та наповненого відлуннями порожнього будинку. Я був виснажений і стомлений — він заплатив мені готівкою, щоб гроші не дісталися моєму батькові, — і, коли я подякував йому й запитав, чи він не знайшов би іншої роботи для мене, він сказав: я щойно відкрив крамницю в Нью-Йорку, і, якщо тобі потрібна робота, ти її маєш. Тож ми цокнулися келихами, щоб скріпити цю домовленість, і я повернувся додому, спакував валізу, наповнену переважно книжками, попрощався з власним домом і наступного дня поїхав на вантажівці до Нью-Йорка, жодного разу не озирнувшись…