Батько казав:

— …але я нічого не можу довести, розумієш? Кожна гра має дві сторони. І йдеться не лише про те, хто правий, а хто ні. Звичайно, я визнаю, що теж бував винний, хоч скажу, та й ти погодишся: вона вміла переписувати історію на свою користь.

Мені було дивно знову перебувати з ним в одній кімнаті, а надто тому, що він здавався зовсім інакшим: він мав інший запах і зовсім іншу вагу, був гладеньким, ніби вкритий шаром жиру в півдюйма завтовшки.

— Я думаю, чимало шлюбів стикаються з проблемами, схожими на наші. І терплять їх. Але вона раптом стала геть нестерпною й відлюдькуватою, і я відчув, що жити з нею більше не можу, хоч на таке вона й не заслуговувала.

«Авжеж, не заслуговувала», — подумав я.

— Але чи знаєш ти, що зрештою урвало мені терпець? — сказав мій батько, спершись однією рукою об одвірок і дивлячись на мене гострим поглядом. — Чому я пішов від неї? Я хотів зняти трохи грошей із нашого спільного рахунку в банку, щоб заплатити податки, а вона наклала обмеження на кошти, ніби я збирався вкрасти їх. — Він дивився на мене пильним поглядом, чекаючи відповіді. — То був наш спільний рахунок у банку. Одне слово, у мене виникли великі проблеми в житті, а вона перестала мені довіряти. Довіряти власному чоловікові.

Я не знав, що сказати. Про податки я чув уперше, хоч для мене, звичайно, не було таємницею, що мати не довіряла батькові, коли йшлося про фінансові справи.

— Господи, але якою ж вона була злопам’ятною, — сказав він, скрививши напівжартівливу гримасу й, витерши лоба долонею. — Око за око й зуб за зуб. Їй завжди треба було зрівняти рахунок. Бо повір мені — вона ніколи нічого не забувала. Навіть якщо їй треба було чекати двадцять років. А я, звичайно ж, здавався чоловіком поганим, і, можливо, я й був чоловіком поганим…

Картина, хоч і була маленька, ставала дедалі важчою, і моє обличчя заклякло від зусиль приховати мій дискомфорт. Щоб приглушити його голос, я став рахувати іспанською: uno dos tres, quatro cinco seis…

Коли я дорахував до двадцяти дев’яти, з’явилася Ксандра.

— Ларрі, — сказала вона, — ви з дружиною мали тут чудове місце для життя.

Вона сказала це таким тоном, що мені стало гидко, і я не відчув до неї симпатії за це.

Батько обхопив її за талію і притягнув до себе, ніби збирався її розчавити, аж мене занудило.

— Розумієш, — скромно заявив він, — це більше її квартира, аніж моя.

«З тобою можна погодитись», — подумав я.

— Ходімо зі мною, — сказав мій тато, взяв її за руку й повів до материної кімнати, забувши про мене. — Я хочу тобі щось показати.

Я обернувся й подивився їм навздогін, мені стало бридко, коли я уявив, як Ксандра і мій батько облапуватимуть речі моєї матері, але дуже зрадів, що вони пішли, й не став про це думати.

Не відриваючи погляду від прочинених дверей, я обійшов своє ліжко й примостив картину так, щоб її не було видно. Стара газета «The New York Post» лежала на підлозі — це була та сама газета, яку вона закинула до мене в кімнату перед тим, як ми збиралися провести суботу разом. «Ну ж бо, хлопче, — сказала вона, просунувши голову у двері, — вибирай собі кіно». Хоч там були кілька кінофільмів, які сподобалися б нам обом, я вибрав ранковий сеанс із фестивалю фільмів Бориса Карлоффа — «Викрадач тіл». Мама прийняла мій вибір без жодного слова протесту. Ми пішли у «Фільм Форум», подивилися фільм, а по його закінченні пішли в «Мунденс Дінер» по гамбургер — досконало приємний суботній день, попри той факт, що це була її остання субота, прожита на Землі, й тепер мені ставало гидко щоразу, коли я про це думав, адже (завдяки мені) останній побачений нею кінофільм був банальним старим фільмом жахів про трупи та розкопування могил. (Якби я вибрав кінофільм, що його, я знав, вона хотіла подивитися, — фільм про паризьких дітей протягом Першої світової війни, який здобув високі рецензії, чи могла б вона в якийсь спосіб залишитися живою? Мої думки часто оберталися навколо таких забобонних варіантів.)

Хоч ця газета була священним історичним документом, я розгорнув її й розібрав на окремі аркуші. З кепським настроєм я загорнув картину, використовуючи аркуш за аркушем, і заклеїв згорток тим самим скотчем, який використав кілька місяців тому, щоб заклеїти різдвяний подарунок мамі. «Чудово!» — сказала вона, стоячи посеред шторму кольорового паперу й нахилившись, щоб поцілувати мене; то був набір акварелей, який вона ніколи не понесе до парку літнього суботнього ранку, та й ранку такого вона ніколи більше не побачить.

Моє ліжко — металеве похідне ліжко з блошиного ринку, солдатське й надійне, — завжди здавалося мені найбезпечнішим місцем у світі, коли треба було щось заховати. Але тепер, роззирнувшись навколо (потертий стіл, постер із японського кінофільму про Ґодзіллу, кухоль у вигляді пінгвіна з зоопарку, у який я ставив олівці), я був тяжко вражений тимчасовим характером усього цього; і в мене пішла обертом голова, коли я уявив, як усі ці речі вилітають із помешкання, і меблі, і срібло, й одяг моєї матері: сукні з розпродажу з іще прикріпленими до них етикетками, кольорові туфлі й виготовлені на замовлення нічні сорочки з її ініціалами на манжетах. Стільці та китайські лампи, старі джазові записи на вінілових дисках, які вона купувала у Віллідж, банки з мармеладом та оливками й гостра німецька гірчиця, що зберігалася в холодильнику. У ванній кімнаті було чимало запашних олій і зволожувальних кремів, кольорова піна для купання, напівпорожні пляшечки з надзвичайно дорогими шампунями, що стояли на краю ванни («Кільс», «Клоран», «Керастазе», моя мати зазвичай застосовувала їх по п’ять або й шість різновидів). Як могло помешкання здаватися таким несхитним і стабільним, коли воно було тільки театральними декораціями, які стоять лише доти, доки їх не розберуть і не винесуть вантажники в уніформі?

Увійшовши до вітальні, я побачив на спинці стільця светр матері, там, де вона його залишила, її небесно-голубий привид. Побачив мушлі, які ми зібрали у Велфліті. Гіацинти, які вона купила на корейському ринку за кілька днів до того, як загинула, з почорнілими стеблами, які зогнили й звісилися через край вазона.

У кошику для сміття я побачив каталоги з «Dover Books», «Belgian Shoes»; обгортку з пакета «Necco Wafers», які були її улюбленими цукерками. Я підняв її й понюхав. Я знав, що светр також пахнув би нею, якби я підняв його й підніс до носа, але навіть дивитися на нього для мене було нестерпно.

Я повернувся назад у свою спальню, став на стілець, зняв із полиці свою валізу — вона була з м’якими боками й не дуже велика — і наповнив її своїм чистим спіднім одягом, чистим шкільним одягом і згорненими сорочками з пральні. Потім поклав туди картину, поверх неї — ще один шар одягу.

Я застебнув валізу на змійку — замка не було, але й валіза була матерчатою — і трохи постояв мовчки. Потім вийшов у коридор. Я почув, як висувають і засувають шухляди у спальні мами. Хихотіння.

— Тату, — голосно сказав я, — я піду вниз поговорити з Хосе.

Їхні голоси відразу замовкли.

— Іди, — почувся неприродно приязний голос батька з-поза зачинених дверей.

Я повернувся до своєї кімнати, взяв валізу й вийшов із квартири з нею, залишивши зовнішні двері трохи прочиненими, щоб мати можливість увійти до неї знову. Потім спустився на ліфті вниз, дивлячись у дзеркало, яке було перед моїм обличчям, і докладаючи всіх зусиль, щоб не думати про Ксандру в маминій спальні, яка нишпорить у її одязі. Чи зустрічався він із нею до того, як покинув нас? Невже йому не було бодай трохи гидко дозволяти цій жінці облапувати речі моєї матері?

Я прямував до парадних дверей, де чергував Хосе, коли почув голос:

— Зачекай секунду!

Обернувшись, я побачив Золотця, який вийшов зі складу.

— Тео, Господи, мені так шкода, — сказав він. Ми стояли, дивлячись один на одного, певний час, а потім імпульсивним і незграбним майже до кумедного рухом він обняв мене. — Мені так шкода, — повторив він, хитаючи головою. — Господи, як це могло статися? — Золотце після розлучення часто працював ночами й у вихідні, без рукавиць і з незапаленою сигаретою в руці він стояв перед дверима й дивився на вулицю. Моя мати іноді посилала мене вниз із кавою та пончиками для нього, коли на Різдво він був у вестибюлі сам-один, сидів о п’ятій ранку біля ялинки та свічника з запаленими свічками й розкладав уранішні газети, і вираз його обличчя нагадав мені ті мертві ранки у вихідні, його порожній погляд, його сіре й непевне обличчя, поки він не помічав мене й не всміхався своєю найкращою усмішкою, що промовляла: «Привіт, хлопче!»