— Я про твою маму. — Він делікатно помовчав. — А так ти все почнеш спочатку.

Я подивився на свою тарілку. Він приготував бараняче карі з лимонно-жовтим соусом, яке мало радше французький смак, аніж індійський.

— Ти не боїшся?

Я підвів погляд.

— Не боюся чого?

— Життя з ним.

Я подумав про це, дивлячись на тіні за його головою.

— Ні, — сказав я. — Правду кажучи, ні.

З якоїсь причини після свого повернення тато здавався розслабленим, менш напруженим. Я не міг пояснити це тим, що він перестав пити, бо коли мій батько не пив, він ставав мовчазним і глибоко нещасним на вигляд, таким готовим несподівано вибухнути, що я намагався триматися до нього не ближче, ніж на відстані простягненої руки.

— Ти комусь розповів про те, про що розповів мені?

— Про що саме?

У своєму збентеженні я опустив голову й узяв собі шматок карі. Ця страва була дуже смачною, а надто коли ти звикав до думки, що це зовсім не карі.

— Я не думаю, що він досі п’є, — сказав я, порушивши мовчанку. — Ви це мали на увазі? Він здається кращим. Отже… — Я збентежено замовк. — Власне кажучи…

— Як тобі його подруга?

Я мусив і тут подумати.

— Не знаю, — зізнався я.

Гобі делікатно промовчав і потягся до вина, не відриваючи від мене погляду.

— Я зовсім її не знаю. З нею нібито все в порядку, але я не розумію, що він у ній знайшов.

— Чому не розумієш?

— Ну, власне… — Я не знав, із чого почати. Мій батько міг бути чарівним у стосунку до «леді», як він їх називав, відчиняючи для них двері, в розмові легко торкаючись їхніх рук, щоб наголосити на чомусь; я бачив, як жінки буквально чіплялися йому на шию, й дивився на це видовище холодним поглядом, дивуючись, як хтось міг спійматися на таку очевидну вудочку. Це було ніби дивитися на дітей, які з роззявленим ротом милуються витівками примітивного штукаря.

— Їй не обов’язково бути вродливою, якщо вона мила жінка, — сказав Гобі.

— Справді, але милою жінкою я її не назвав би.

— Он як. — А тоді він запитав: — Вони здаються щасливими разом?

— Не знаю. Мабуть, так, — визнав я. — Принаймні він не психує весь час, як психував раніше. — Потім, відчуваючи на собі вагу запитання, якого Гобі не поставив, я сказав: — Ну й приїхав же він по мене. Я хочу сказати, що він міг і не приїхати. Вони сиділи б собі там, якби я був їм не потрібен.

Більше на цю тему не було нічого сказано, й ми закінчили обід, говорячи про щось інше. Та коли я вже зібрався йти, коли ми вийшли в обвішаний фотографіями коридор — і проминали кімнату Піппи, де горів нічник, а в ногах її ліжка спав Космо, — він сказав, відчиняючи для мене двері:

— Тео…

— Так?

— Ти маєш мою адресу й телефон?

— Атож.

— Ну тоді все гаразд. — Він почувався так само ніяково, як і я. — Бажаю тобі доброї подорожі. Бережи себе.

— І ви також.

— Ну гаразд.

— Гаразд. Добраніч вам.

Він відчинив двері, і я покинув його дім — назавжди, як мені тоді здавалося. Та хоч і не думав, що коли-небудь із ним зустрінуся, стосовно цього я помилився.

Хоч я й вирішив залишити валізу з картиною в камері схову свого колишнього дому, де, я був певен, Хосе й Золотце подбають про неї, я все більше нервував у міру того, як наближалася дата мого від’їзду, аж поки в останню хвилину вирішив повернутися назад із причини, яка нині видається мені вкрай дурною: поспішаючи якомога швидше винести картину з помешкання, я вкинув у валізу чимало речей, які трапилися мені під руку, серед них більшу частину мого літнього одягу. Отож за день до того, як мій батько мав намір забрати мене в Барбурів, я поквапився назад на П’ятдесят Сьому вулицю, маючи намір розстебнути свою валізу й узяти з неї кілька найкращих сорочок, які лежали зверху.

Хосе не було на місці, а новий широкоплечий хлопець (Марко В., судячи з напису на його бейджі) зупинив мене, схожий не так на консьєржа, як на озброєного охоронця.

— Вибачте, чим можу допомогти? — запитав він.

Я сказав, що прийшов по свою валізу. Але, переглянувши журнал — провівши товстим указівним пальцем по списку дат, — він не виявив бажання зайти на склад і винести її мені.

— А чому ти залишив її тут? — запитав він із сумнівом, почухавши собі ніс.

— Хосе дозволив мені її тут залишити.

— Ти маєш квитанцію?

— Ні, — сказав я після збентеженої мовчанки.

— Тоді я нічим не зможу допомогти тобі. У записах нічого нема. А крім того, ми не беремо речей на зберігання від тих, хто тут не живе.

Я досить жив у цьому домі, аби знати, що він каже неправду, але не мав наміру сперечатися з ним про це.

— Зрозумій, — сказав я, — я тут жив. Я знаю Золотця, і Карлоса, й усіх вас. Я хочу сказати, — мовив я після холодної, ніякової мовчанки, протягом якої відчув, що він утрачає до мене інтерес, — що коли ти проведеш мене туди, я тобі покажу, де лежить моя валіза.

— Пробач. Ніхто, крім консьєржів та мешканців дому, не має права туди заходити.

— Це брезентова валіза зі стрічкою на ручці. На ній написане моє прізвище. Бачиш онде? Декер?

Я показав йому на етикетку, що досі залишилася на нашій поштовій скриньці, і тут зі своєї перерви повернувся Золотце.

— Ви гляньте! Хто до нас прийшов? Цей хлопчина мій друг, — сказав він Маркові В. — Я його знав, ще коли він був отакий на зріст. Що тобі треба, Тео, мій друже?

— Та нічого. Тобто я хотів сказати, я їду з міста.

— Он як? До Лас-Веґаса? — запитав Золотце. Коли я почув його голос і відчув його руку на своєму плечі, усе стало для мене легким і зручним. — То ти маєш намір жити в тому божевільному місті, правильно?

— Думаю, так, — сказав я з сумнівом у голосі.

Люди не переставали мені торочити, які божевільні пригоди доведеться мені пережити в Лас-Веґасі, хоч я не міг зрозуміти чому, адже навряд чи гаятиму там час, мандруючи по казино та клубах.

— Ти думаєш? — Золотце закотив очі й похитав головою з блазенським виглядом, який моя мати майстерно вміла передражнювати. — О, Господи, я тобі кажу. та ти собі уявляєш, що то за місто? Які профспілки вони там мають! А ресторани, готелі… Усюди можна заробити великі гроші. А погода? Сонце — кожного дня в році. Ти полюбиш це місто, мій друже. Коли, ти сказав, ти від’їжджаєш?

— Сьогодні, тобто завтра. Тому я хотів би…

— А, ти прийшов по свою валізу? Усе буде гаразд, не сумнівайся.

Золотце щось різко сказав іспанською Маркові В., який байдуже стенув плечима й пішов на склад.

— Він нормальний хлопець, Марко, — прошепотів мені Золотце. — Але він нічого не знає про твою валізу, яка тут зберігається, бо я й Хосе не занесли її до журналу збережень, ти розумієш, про що я кажу?

Я зрозумів, про що він каже. Усі валізи та пакунки мали записуватися до спеціального журналу, де належало позначати, коли їх прийнято й коли видано. Але не видавши мені спеціальної квитанції й не занісши мою валізу до офіційних записів, вони хотіли убезпечити мене від можливості, що хтось інший може прийти й зажадати її.

— Розумію, — пробурмотів я трохи збентежено. — Дякую, що зберегли її для мене.

— No problemo, — сказав Золотце. — Дякую, — голосно сказав він Маркові, коли той виніс валізу. — Усе, як я сказав, — провадив він тихим голосом, і я мусив підійти до нього ближче, щоб усе почути. — Марко хороший хлопець, але в нас тут чимало мешканців нарікали, що в будинку нікого не було, ну тоді, ти пам’ятаєш. — Він кинув на мене промовистий погляд. — Те, що Карлос не зміг прийти на службу в той день, думаю, не було його провиною, але вони звільнили його.

— Звільнили Карлоса? — Карлос був найстаршим і найстриманішим із портьє, його тонкі вусики й сиві скроні робили його схожим на старіючу мексиканську телезірку, його чорні черевики завжди були начищені до блиску, а білі рукавички — біліші, ніж у будь-кого іншого. — Вони звільнили Карлоса?