Мій батько роздратовано видихнув повітря.

— Зрозумій…

— Що поганого в тому, аби проїхати до «Циганського роздоріжжя» і звернути двічі ліворуч і один раз праворуч? Бо це й усе. А якщо ти звернеш до «Десатої»…

— Ти, може, хочеш сісти за кермо? Чи все-таки дозволиш мені вести цей клятий автомобіль?

Я знав, як небезпечно сперечатися з моїм батьком, коли він говорить таким тоном, і Ксандра, певно, це знала теж. Вона крутнулася на своєму місці — спеціально так, щоб роздратувати його, — увімкнула радіо на повну гучність і стала шукати якусь програму, перестрибуючи через шум та рекламу.

Стереозвук був таким сильним, що я відчував, як він штовхає мене під моїм сидінням із білої шкіри. «Канікули, про які я завжди мріяв»[57]… Світло пробивалося крізь білі хмари пустелі — небо здавалося нескінченним, кислотно синє, як комп’ютерна гра або галюцинації льотчика, що випробовує новий літак.

— «Веґас 99» пропонує вам музику вісімдесятих і дев’яностих, — оголосив по радіо збуджений голос. — Далі в програмі — Пет Бенатар, на нашому ланчі приватного танцю на колінах у виконанні стриптизерок вісімдесятих.

Доїхавши до ранчо «Десатойя», до Пустельного Краю 6219, де на деяких подвір’ях лежали будівельні матеріали, а вулицями мело пісок, ми звернули до великого, іспанського на вигляд будинку — а може, він був мавританським, — вкритого бежевим тиньком, з арочними фронтонами й черепичним дахом, вигнутого під найнесподіванішими кутами. Я був вражений його недоцільністю й незграбністю, його карнизами та колонами, вигадливими візерунками залізних дверей, що нагадували сценічні декорації, наче в будинках із мильних опер компанії «Телемундо», що їх наші консьєржі завжди дивились у своїй кімнаті.

Ми вийшли з автомобіля й уже йшли до виходу з гаража, несучи наші валізи, коли я почув моторошне виття, вереск і скавуління зсередини будинку.

— Господи, що це? — запитав я, випустивши з рук валізи.

Ксандра нахилилася вбік і, спотикаючись на своїх високих платформах, стала нишпорити в сумочці, шукаючи ключ.

— О, заткнись, заткнись, паскудний собако, — бурмотіла вона крізь зуби.

Перш ніж вона встигла цілком відчинити двері, істеричний волохатий клубок вилетів назовні, дико репетуючи, і заходився стрибати, танцювати й гасати навколо нас.

— Сидіти! — заволала Ксандра.

Крізь напівпрочинені двері вихлюпувалася музика сафарі (трубні крики слонів, верещання мавп), така гучна, що я почув її, коли ми ще не вийшли з гаража.

— Оце так! — сказав я, зазирнувши в дім.

Повітря всередині було гарячим і затхлим. Давній сигаретний дим, новий килим і — поза всяким сумнівом — сморід собачого лайна.

— Великі коти завжди створюють безліч проблем для працівників зоопарку, — гримів голос із телевізора, — тому ми складемо компанію Андреа та її колегам під час вранішнього обходу.

— Отакої, — сказав я, зупинившись у дверях зі своєю валізою, — ви забули вимкнути телевізор.

— Атож, — сказала Ксандра, протиснувшись повз мене, — це «Animal Planet», я залишила канал увімкненим для нього. Для Поппера. Я сказала, сидіти! — гарикнула вона на собаку, який дряпав їй коліна, коли вона прокульгала на своїх платформах і вимкнула телевізор.

— Він залишався сам-один? — запитав я, намагаючись перекричати завивання собаки.

Один із тих довгошерстих псів, що їх так полюбляють дівчата, він був би білим і пухнастим, якби його помили.

— О, я йому купила в «Петко» фонтанчик для пиття, — сказала Ксандра, витираючи лоба тильним боком долоні й переступивши через собаку. — Й одну з тих великих кормушок.

— Якої він породи?

— Мальтійська болонка. Чистокровний. Я виграла його в лотерею. Я знаю, він потребує регулярного миття, щоб мати належний вигляд. Справжній головний біль — устежити за його стрижкою. Поглянь-но, що ти зробив із моїми штаньми, — сказала вона собаці. — З білими джинсами.

Ми стояли у великій відкритій кімнаті з високою стелею та сходами, які вели на бельетаж із поруччям, розташований збоку, — ця кімната була майже такого самого розміру, як усе помешкання, де я виріс. Та коли мої очі призвичаїлися після яскравого сонця, мене вразила її голизна. Стіни білі, кольору кістки. Кам’яний камін, який дещо нагадував фальшивий мисливський будиночок. Канапа, схожа на диван у приймальні поліклініки. Навпроти скляних дверей, які відчинялися в патіо, тяглися полиці, здебільшого порожні.

Приплентався мій батько, кинув валізи на килим.

— Господи, Ксан, як тут смердить лайном.

Ксандра, яка нахилилася, щоб покласти свою сумочку, насупилася, коли собака став стрибати навколо неї, чіплятися на неї й дряпати її кігтями.

— Розумієш, ми домовлялися з Джанет, що вона приходитиме й випускатиме його надвір, — сказала вона, намагаючись перекричати пронизливе виття пса. — Вона мала ключ і все інше. Господи, Поппере, — сказала вона, зморщивши носа й відвертаючи голову, — як ти смердиш!

Порожнеча цього дому приголомшила мене. До цієї хвилини я погоджувався з необхідністю продати книжки, килими та антикваріат моєї матері, а все інше віддати на благодійність або викинути на сміття. Я виріс у чотирикімнатній квартирі, де шафи були переповнені всякою всячиною, де під кожним ліжком стояли ящики, а каструлі та сковорідки звисали зі стелі, бо для них не було місця в буфетах. Але як легко було б привезти сюди деякі з її речей, наприклад срібну шкатулку, що належала її матері, або картину гнідої кобили, таку схожу на одне з полотен Стабса[58], або навіть її дитячий примірник «Чорного Красеня»[59]! Батько міг би скористатися кількома гарними картинами або меблями, що дісталися їй у спадок від батьків. Але він позбувся всього її майна, бо ненавидів її.

— О Господи! — вигукнув батько сердитим голосом, намагаючись перекричати гучний гавкіт собаки. — Цей пес зруйнував усю нашу квартиру. Присягаюся Богом, він її зруйнував!

— Ну, я не знаю — тобто я знаю, він наробив тут безладу, але Джанет сказала…

— Я тобі говорив, щоб ти посадила цього пса на ланцюг. Або віддала його в собачий притулок. Мені не до вподоби, що він живе в нашому домі. Для нього місце надворі. Хіба я тобі не казав, що він стане для нас проблемою? У твоєї довбаної Джанет такий вітер у голові…

— Ну й що такого, як він наклав кілька разів на килим? А ти чого витріщився? — сердито сказала Ксандра, переступивши через собаку, який гавкав і вив, — і до мене раптом дійшло, що це сказано мені.

Моя нова кімната здавалася такою голою і порожньою, що, розпакувавши валізи, я залишив розсувні дверцята шафи відчиненими, аби бачити одяг, який висить усередині. Я чув, як на нижньому поверсі батько кричить із приводу зіпсованого килима. На жаль, Ксандра теж перейшла на крик, ще більше накручуючи його, а це (я міг би їй підказати, якби вона запитала) був помилковий спосіб спілкування з ним. У нас удома моя мати знала, як придушити гнів батька: вона мовчала, і то був тихий, рівний вогник зневаги, який висмоктував із кімнати весь кисень і перетворював на безглуздя все, що він казав і робив. Кінець кінцем він вилітав із кімнати, хряснувши дверима, а коли повертався — через годину, тихо обернувши ключ у замку, — то заходив із таким виглядом, ніби нічого не було: підходив до холодильника по пиво, цілком нормальним голосом питав, де його пошта.

Із трьох порожніх кімнат нагорі я вибрав найбільшу, вона, як готельні кімнати, мала невеличку ванну. Підлога була застелена важким плюшевим килимом сталево-синього кольору. На ліжку лежав голий матрац, а в ногах — білизна в пластиковому пакеті. Легенди перкалю. Знижка 20 %. Тихе механічне гудіння долітало від стін, схоже на звук акваріумного фільтра. Кімната була схожа на ту, де в телевізорі вбивають повій або стюардес.

Дослухаючись до сварки між батьком і Ксандрою, я сів на матрац, тримаючи на колінах загорнуту картину. Хоч кімната була замкнена, я боявся розгорнути папір — раптом вони надумають піднятись, — але бажання подивитися на картину було нестримним. Обережно-обережно я підважив стрічку нігтем великого пальця й відірвав її.