Я знав, що це брехня. Дивлячись на нього через прохід між партами, поки ми в класі мляво обговорювали творчість Ралфа Волдо Емерсона, я міркував, як він примудрився отримати синець під оком після того, як я лишив його попереднього вечора й пішов дому, щоб вигуляти Поппера, — Ксандра так часто залишала його прив’язаним надворі, що я відчував свою відповідальність перед ним.

— Що ти там накоїв? — запитав я, коли ми зустрілися з ним після уроку.

— Ти про що?

— Як ти це одержав?

Він спохмурнів.

— Ет, облиш, — сказав він, відштовхнувши мене плечем.

— Ти був п’яний?

— Мій батько прийшов додому, — сказав він і, коли я нічого не відповів, продовжив: — Чого тобі треба ще, Поттере? Що ти подумав?

— Господи Ісусе, за що він тебе?

Він знизав плечима.

— Добре, що ти пішов, — сказав він, потерши непідбите око. — Я не міг повірити, що то він. Я спав на канапі внизу. Спочатку мені здалося, що прийшов ти.

— А що сталося?

— Ет, — сказав Борис, екстравагантно зітхнувши; він курив, коли йшов до школи, я це відчув з його дихання. — Він побачив пляшки з-під пива на підлозі.

— Він ударив тебе за те, що ти випивав?

— Він ударив мене тому, що сам був п’яний як чіп. Я навіть не певен, що він бачив, кого б’є. Коли сьогодні вранці він побачив моє обличчя, то заплакав і попросив пробачення. Хай там як, а його тепер довго не буде.

— Чому?

— Він сказав, що в нього багато справ. Він не повернеться додому раніше ніж через три тижні. Шахта розташована недалеко від того місця, де стоїть державний бордель.

— Державних борделів не існує, — сказав я (і відразу засумнівався).

А що, як вони існують?

— Ну, ти зрозумів, про що я кажу. Але для мене ця історія закінчилася не так і погано. Він залишив мені гроші.

— Скільки?

— Чотири тисячі.

— Ти жартуєш.

— Ні-ні, — він ляснув себе по лобі, — я міркую рублями, пробач. Близько двохсот доларів. Треба було просити більше, але я не наважився.

Ми розійшлися: мені треба було на алгебру, а Борисові — на політичний лад Америки, справжнє для нього прокляття. То був необхідний курс — легкий навіть для розслаблених стандартів нашої школи, але намагання навчити Бориса розуміти Білль про права, а також різницю між конституційно закріпленими і неписаними повноваженнями Конгресу Сполучених Штатів нагадало мені той час, коли я намагався пояснити місіс Барбур, що таке інтернет-сервер.

— Гаразд, побачимося після уроку, — сказав Борис. — А поки що нагадай мені, перш ніж я піду в клас, яка різниця між Федеральним банком і Федеральним резервом.

— Ти комусь про це сказав?

— Сказав про що?

— Ти знаєш, про що.

— Ти хочеш донести на мене? — сказав Борис, сміючись.

— Не на тебе. На нього.

— А навіщо? Що це дасть? Скажи мені. Ти хочеш, щоб мене депортували?

— А й справді, — сказав я після збентеженої паузи.

— Отже, ми повечеряємо не вдома сьогодні, — сказав Борис. — У ресторані! Може, навіть у мексиканському. — Борис після перших підозр і нарікань призвичаївся до мексиканської їжі — вона невідома в Росії, сказав він, і непогана, коли ти до неї звикнеш, хоч він і не збирається терпіти її, коли вона надто гостра. — Ми можемо поїхати туди автобусом.

— Китайський ресторан ближче. І їжа там смачніша.

— Так — але пам’ятаєш?

— Ой, точно, — сказав я. Останнього разу, коли ми там їли, ми втекли звідти, не заплативши. — Доведеться про нього забути.

Борисові подобалася Ксандра, набагато більше, ніж мені. Він відчиняв їй двері, хвалив її нову зачіску, пропонував їй піднести якісь речі. Я дражнив його відтоді, коли побачив, як він зазирає їй за пазуху, коли вона нахиляється над кухонною стійкою, щоб узяти там свою мобілку.

— Вона гаряча дівка, — сказав Борис, коли ми повернулися до моєї кімнати. — Як ти думаєш, твій батько не заперечуватиме?

— Думаю, він не помітить нічого.

— Ні, серйозно, що, ти думаєш, він мені зробить?

— Коли що?

— Коли ми із Ксандрою…

— Не знаю, мабуть, викличе поліцію.

Він зневажливо пирхнув.

— А навіщо?

— Він звинуватить не тебе. Її. У зґвалтуванні неповнолітнього.

— Я готовий.

— Іди й трахайся з нею, якщо тобі хочеться, — сказав я. — Мені байдуже, якщо її посадять до в’язниці.

Борис перекотився на живіт і подивився на мене лукавим поглядом.

— Вона нюхає кокаїн, ти знаєш?

— Що?

— Кокаїн.

Він зашморгав носом.

— Жартуєш, — сказав я, а коли він із посмішкою подивився на мене, запитав: — Звідки ти знаєш?

— Знаю. З того, як вона розмовляє. І скрегоче зубами. Постеж за нею іноді.

Я не знав, як треба за нею стежити. Але одного дня ми прийшли до нас, коли мого батька не було вдома, і я побачив, як вона підвела голову від журнального столика й чмихнула, тримаючи волосся в себе над шиєю однією рукою. Коли вона відкинула голову назад і зупинила погляд на нас, на мить запала мовчанка, а потім вона відвернулася, наче нас там і не було.

Ми пройшли повз неї й далі сходами до моєї кімнати. Хоч я ніколи раніше не бачив, як хтось нюхає наркотики, навіть мені стало ясно, що вона робить.

— Боже, як сексі, — сказав Борис після того, як я зачинив двері. — Цікаво, де вона їх зберігає?

— Не знаю, — сказав я, падаючи на ліжко.

Ксандра поїхала з дому; я чув, як загуркотіла її машина на під’їзній дорозі.

— Як ти гадаєш, вона не дасть нам трохи?

— Вона може дати трохи тобі.

Борис сів на підлогу біля ліжка, піднявши коліно й спершись спиною об стіну.

— Ти думаєш, вона його продає?

— Та ну, — сказав я після короткої, сповненої сумніву паузи. — А ти думаєш, продає?

— Ха! Тобі ж вигідно, якщо вона його продає.

— Чому це?

— У домі мають бути гроші.

— А мені яка від цього користь?

Він подивився на мене гострим, оцінливим поглядом.

— Хто сплачує тут рахунки, Поттере? — запитав він.

— Гм. — Цим питанням, яке, безперечно, мало велику практичну важливість, я досі зовсім не цікавився. — Я не знаю. Мабуть, батько. Хоча Ксандра докладає і свої гроші.

— А де він їх заробляє? Свої гроші?

— Не маю уявлення, — сказав я. — Він розмовляє з людьми по телефону, а потім їде з дому.

— Ти не знаходив удома якісь чекові книжки? Якісь гроші?

— Ні. Ніколи. Фішки іноді.

— Фішки — це і є гроші, — швидко сказав Борис, сплюнувши на підлогу відгризений шматок великого нігтя.

— Справді так. Але ти не зможеш перетворити їх на гроші в казино, якщо тобі немає вісімнадцяти років.

Борис захихотів.

— Не бійся. Якось викрутимось, коли буде треба. Ми вдягнемо тебе у твій снобський шкільний піджачок із гербом, і ти підійдеш у ньому до віконця. «Пробачте мені, міс…»

Я перекинувся в ліжку і вдарив його по руці.

— Пішов ти на хер… — сказав я, роздратований тим, як він передражнив мою мову — в інтонаціях манірного сноба.

— А ось так ти ніколи не говори, Поттере, — весело сказав Борис, потираючи свою руку. — Бо вони тобі не дадуть і ламаного цента. Я тобі зізнаюся, що знаю, де лежить татова чекова книжка, і якщо виникне необхідність… — він простяг перед собою розкриті долоні, — зрозумів?

— Зрозумів.

— Я хочу сказати, що, якби мені довелося виписати фальшивий чек, я виписав би фальшивий чек, — по-філософському зауважив Борис. — Мені приємно знати, що я це можу. Я ж тобі не кажу, мовляв, залазь до них у кімнату, понишпори в їхніх речах, але й ґав ловити не варто, еге ж?

Борис і його батько не святкували Дня подяки, а Ксандра та мій тато замовили собі столик у французькому ресторані при «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд» на вечір під назвою «Романтична святкова буфонада».

— Хочеш піти з нами? — запитав мене батько, коли побачив, як я переглядаю брошуру на кухонній стійці: сердечка й феєрверки, триколірні прапорці, що маяли над тарелем зі смаженою індичкою. — Чи, може, маєш якісь власні справи?