Борис провів долонею по обличчю, потім струснув головою, як собака, що обтрушується від води.

— Ух, — сказав він, застромивши обидві руки у своє сплутане волосся.

— Мені теж, — сказав я після тремтливої паузи.

Мої думки були розтягнуті й липкі, на поверхню спливали повільно.

— Ти про що?

— Я обкурився.

— Справді? — засміявся він. — І добре обдовбався?

— По саму зав’язку, друже.

М’ятна цукерка на моєму язиці розбухла до неймовірних розмірів, стала великою, як валун, і я майже не міг обертати язиком із нею в роті.

Настала мирна мовчанка. Було близько пів на шосту, але світло сяяло ще чисте, яскраве. Кілька моїх білих сорочок сушилися біля басейну, вони були сліпучими, маяли на вітрі й ляскали, мов вітрила. Я заплющив очі — червоне світло проникало крізь мої повіки — й провалився в (несподівано дуже зручну) канапу, так ніби я сидів у човні, що гойдався на хвилях, і думав про Гарта Крейна[98], творчість якого ми вивчали на уроках англійської мови. Бруклінський міст. Чому я ніколи не прочитав цього вірша, коли жив у Нью-Йорку? І чому ніколи не звертав уваги на цей міст, який бачив практично щодня? Чайки й запаморочлива висота. Я думав про кінотеатри, про далекі обрії…

— Я готовий задушити її, — раптом озвався Борис.

— Ти про кого? — сказав я, почувши лише слово задушити і брутально погрозливий тон Бориса.

— Кощава й бридка курва. Як вона мене бісить! — Борис підштовхнув мене ліктем. — А ти, Поттере? Невже ти не хотів би стерти з її фізіономії цю єхидну посмішку?

— Ну, знаєш… — сказав я після приголомшеної паузи; це запитання було явно підступним. — А що таке курва?

— По суті, те саме, що й хвойда.

— Он як.

— Я мав на увазі її поведінку.

— Зрозуміло.

Запала тривала й досить дивна мовчанка, і я подумав, що треба б підвестись і поставити якусь музику, хоч і не міг вирішити, яку саме. Щось бадьоре здавалося недоречним, а ще менше мені хотілося слухати щось темне й просякнуте страхом.

— Гм… — сказав я, коли вирішив, що пауза непристойно затяглася. — «Війна світів» почнеться через п’ятнадцять хвилин.

— Я покажу їй «Війну світів», — погрозливим тоном сказав Борис, підводячись.

— Куди ти йдеш? — запитав я. — До «Дабл Р»?

Борис спохмурнів.

— Смійся, смійся, — сказав він, натягуючи свій сірий совєтскій плащ. — Для твого батька буде потрійне Р, якщо він не виплатить гроші, які заборгував тому чоловікові.

— Потрійне Р?

— Револьвер, розстріл, ридання, — сказав Борис із похмурим слов’янським сміхом.

Це з якогось кінофільму чи звідки? — дивувався я. Потрійне Р? Де він на це натрапив? Хоч я доклав чималих зусиль, щоб викинути події цього дня з пам’яті, Борис неабияк налякав мене своєю останньою реплікою, і я нерухомо сидів унизу, тупо дивлячись «Війну світів» із вимкненим звуком, слухав гуркіт машинки для виготовлення льоду та звук полоскання на вітрі парасолі в патіо. Попперові передався мій настрій, він був не менш накручений, аніж я, і з гучним гавкотом стрибав із канапи на кожен звук, що лунав поблизу дому, — тож коли незабаром після того, як споночіло, якась машина й справді звернула на під’їзну доріжку, він метнувся до дверей і зчинив гавкіт, що налякав мене мало не до смерті.

Але то був лише батько. Він був пом’ятий, осклілий і явно в поганому гуморі.

— Тату? — Я ще перебував під кайфом, і тому мій голос був надто засапаний і дивний.

Він зупинився внизу під сходами й подивився на мене.

— Сюди приходив один чоловік. Якийсь містер Сільвер.

— Справді? — перепитав батько досить неуважним голосом.

Але він стояв нерухомо, тримаючись руками за перила.

— Він сказав, що хоче зустрітися з тобою.

— Коли він був? — запитав батько, заходячи до кімнати.

— Близько четвертої години по обіді, так мені здається.

— Ксандра була вдома?

— Я її не бачив.

Він поклав руку мені на плече й десь на хвилину замислився.

— Так, — сказав він. — Я буду тобі вдячний, якщо ти їй про це не скажеш.

Тут я помітив, що недопалок Борисового косяка досі лежить на попільничці. Він побачив, що я дивлюся на нього, підняв його й понюхав.

— Недаремно мені вчувся запах, — сказав він, опускаючи недопалок у кишеню піджака. — Від тебе також трохи смердить, Тео. Де ви, хлопці, це добуваєте?

— Усе гаразд?

Очі в мого батька були червоні й несфокусовані.

— Звичайно, все гаразд, — відповів він. — Я піду нагору і зроблю кілька дзвінків.

Від нього сильно пахло застояним тютюновим димом і женьшеневим чаєм, який він тепер постійно пив, — цю звичку він запозичив від китайських бізнесменів у салоні бакара. Це робило запах його поту різким, чужоземним запахом. Дивлячись, як він підіймається сходами, я побачив, що він дістав із кишені недопалок косяка й замислено понюхав його.

Коли я опинився нагорі у своїй кімнаті й замкнув двері, а Поппер ще не заспокоївся й нервово ходив туди-сюди, мої думки повернулися до картини. Досі я пишався тим, що придумав заховати її в наволочку, а наволочку приклеїти до ліжка, але тепер зрозумів, якою дурницею було ховати її вдома — хоч у мене й не було вибору, хіба що я міг би заховати її в сміттєвому баку за кілька будинків від нас (якого не спорожняли жодного разу, відколи я оселився жити в Лас-Веґасі) або в одному з покинутих будинків по той бік вулиці. Будинок Бориса був не більш безпечним, ніж мій, а більше я не мав нікого, кого знав би досить добре або кому міг би довіряти. Єдиним іншим місцем була школа — теж невдала думка; і хоч я знав, що існує кращий вибір, проте знайти його не міг. Раз по раз у невизначений час у школі вибірково перевіряли деякі шафки, а тепер — коли через Бориса я був пов’язаний із Котку — я перебував, мабуть, також під підозрою і в моїй шафці могли здійснити обшук будь-коли. Та якби хтось і знайшов картину там — чи то директор школи, чи містер Детмарс, жахливий баскетбольний тренер, чи навіть охоронець із фірми, яких іноді приводили до школи, щоб налякати учнів, — це було б краще, аніж якби її знайшли мій тато або містер Сільвер.

Картина в наволочці була ще обгорнута кількома шарами паперу, склеєного клейкою стрічкою, — хорошого паперу, який я поцупив у мистецькому класі в школі і який був іще прокладений кількома чистими полотняними кухонними рушниками, щоб захистити поверхню картини від кислот на папері (яких там не було). Але я діставав картину надто часто, щоб подивитися на неї, — розліплював верхні краї обгортки, аби вийняти її з неї, й папір порвався, а клейка стрічка перестала бути клейкою. Полежавши кілька хвилин у ліжку й дивлячись у стелю, я підвівся на ноги, дістав величезний моток пакувальної клейкої стрічки, що лишився після нашого переїзду, й відліпив подушку з картиною від передньої стінки ліжка.

Було надто спокусливо тримати картину в руках і не подивитися на неї. Я швиденько витяг її з обгорток, і її сяйво відразу огорнуло мене — щось майже музичне, внутрішня насолода, непоясненна за глибокою гармонією правильності, що хвилює кров. Так серцебиття сповільнюється і стає впевненим, коли перебуваєш поруч із кимось, хто тебе любить і оберігає. Вона випромінювала силу й сяйво, щось подібне до ранкового світла в моїй колишній спальні в Нью-Йорку, яке було тихим, але бадьорило, яке робило все виразнішим, приємнішим і ніжнішим, ніж насправді, бо воно було частиною минулого, якого вже не повернеш: теплого світіння шпалер, старого напівзатіненого глобуса від «Ренд МакНеллі».

Маленька пташка, жовта пташка. Струсивши з себе заціпеніння, я засунув картину назад в обгорнуте папером полотно й знову обгорнув її двома або трьома (чотирма? п’ятьма?) сторінками старих спортивних газет мого батька, потім — імпульсивно, з рішучістю — знову й знову став обмотувати її клейкою стрічкою, аж доки не стало видно жодної літери й уся стрічка, яка була у велетенському мотку, скінчилася. Тепер ніхто не зміг би легко розмотати цей згорток. Навіть за допомогою ножа, і то доброго ножа, а не лише ножиць, знадобилося б чимало часу, щоб проникнути всередину обгортки. Нарешті, коли я закінчив і згорток став схожим на науково-фантастичний кокон, я запхав муміфіковану картину в наволочці до своєї шкільної сумки й поклав її під ковдру біля своїх ніг. Роздратовано загарчавши, Поппер посунувся, щоб звільнити місце. Хоч пес був дуже малий і кумедний на вигляд, він умів люто загавкати, оберігаючи свою територію коло мене; і я знав, що якби хтось увійшов до моєї кімнати, коли я сплю, — навіть Ксандра або мій батько, яких він не дуже любив, — він би підхопився на ноги й здійняв тривогу.