Я набираюся хоробрості й легенько проводжу пальцями по теплій шкірі його руки, і мені здається, що на пучках спалахує полум’я. Джаредова долоня пригортає мене. Він теж відчуває вогонь?

— Не зупиняйся, — видихаю я. Хотіла висловитися ясніше, проте у мене забракло слів. Нічого. І так забагато сказано. — Якщо ти не відчуваєш того ж самого, то я зрозумію. Можливо, ти дивишся на це по-іншому. Це нормально…

Брехня.

— О Мел, — видихає він мені на вухо й обертає до себе моє обличчя.

Його вуста гарячі, шалені, несамовиті. Я не усвідомлюю, що роблю, але це не має значення. Джаредові пальці в моєму волоссі, моє серце зараз вирветься з грудей. Я не можу дихати. Я не хочу дихати.

Проте його губи ковзають до мого вуха, і коли я знову намагаюся до них припасти, він зупиняє мене рукою.

— Це було диво, більш ніж диво, коли я знайшов тебе, Мелані. Якби зараз мені дозволили обирати між світом і тобою, я б не зміг тебе віддати. Навіть заради спасіння п’яти мільярдів людей.

— Це неправильно.

— Дуже неправильно, але дуже правдиво.

— Джареде, — шепочу я і знову тягнуся до його вуст. Він відхиляється, наче хоче щось сказати. Що ще тут говорити?

— Але…

— Але?

Яке ще «але»? Хіба може після такого вогню щось починатися з «але»?

— Але тобі сімнадцять, Мелані. А мені двадцять шість.

— До чого тут це?

Він не відповідає. Його долоні повільно гладять мене по руках, огортаючи їх вогнем.

— Ти, мабуть, жартуєш, — я відхиляюся, аби зазирнути йому в обличчя. — Потому як ми пережили кінець світу, ти переймаєшся через умовності?

Перш ніж відповісти, він голосно ковтає.

— Для більшості умовностей є свої причини, Мел. Якщо я скористаюся нашим становищем, то почуватимусь як поганець. Ти надто юна.

— Юних більше не лишилося. Як хтось дожив до цього часу, він старигань.

У кутику Джаредового рота пробігає усмішка.

— Може, ти й права. Але ми не повинні поспішати.

— А чого чекати? — наполягаю я.

Замислившись, він довгу мить вагається.

— Ну, по-перше, треба зважати на певні… практичні моменти.

Може, він просто шукає відмовки, аби потягнути час? Його поведінка не вкладається у мене в голові. Я зводжу брову — неймовірно, куди зайшла наша розмова. Якщо Джаред справді мене хоче, то це якесь безглуздя.

— Розумієш, — каже він ніяково. Під глибокою золотавою засмагою його обличчя, здається, червоніє.— Коли я робив запаси, то не планував… гостей. Я маю на увазі…— Решту він випалює залпом: — Контрацепція була останнім, про що я думав.

Моє чоло вкривається зморшками.

— О!

Усмішка зникає з Джаредового обличчя, і на одну коротку мить спалахує гнів, котрого я ніколи раніше там не бачила. Джаред небезпечний — я навіть не уявляла його таким.

— Я не хочу приводити свою дитину в такий світ.

Моє серце стискається на саму думку про маленьку невинну істоту, яка розплющує свої оченята посеред цієї безлюдної пустелі. Мені й без того важко дивитися в очі Джеймі, знати, що принесе йому життя, навіть якщо обставини складуться найкращим чином.

Раптом Джаред знову стає Джаредом, і навколо його очей знову променяться зморшки.

— Крім того, у нас місяці й місяці… аби про все подумати… — (Знову тягне час, підозрюю я). — Ти хоч уявляєш, як мало ми знайомі? З моменту нашої зустрічі минуло всього-на-всього чотири тижні.

Це мене приголомшує.

— Не може бути.

— Двадцять дев’ять днів. Я рахую.

Я починаю пригадувати. Хіба може таке бути, щоб минуло лишень двадцять дев’ять днів, відколи Джаред кардинально змінив наше життя? Здається, що він із нами незрівнянно довше — два-три роки, відколи ми з Джеймі залишилися самі.

— У нас є час, — повторює Джаред.

Раптова паніка, наче сигнал тривоги, на довгу мить відбирає в мене мову. Джаред стурбовано спостерігає за мною.

— Ти не знаєш, — відчай, що був відступив, коли Джаред знайшов мене, захлиснув, наче удар батога, — ти не знаєш, скільки часу нам лишилося. Не відаєш, як нам його рахувати — на місяці, дні чи години.

Джаред тепло сміється, торкаючись губами напруженого горбика, де звелися докупи мої брови.

— Не хвилюйся, Мел. Дива на те й дива. Я ніколи тебе не втрачу і не дозволю нікому забрати тебе в мене…

Сама, без мого відома, Мелані повернула мене у теперішнє — на вузьку стрічку дороги, що петляла крізь прерії Аризони, випікаючись під пекельним полуденним сонцем. Я занурила погляд у порожнечу попереду і відчула, що в моєму нутрі так само порожньо.

У моїй голові почулося тихе зітхання Мел: «Ніколи не знаєш, скільки часу тобі лишилося».

Сльози, що котилися по моїх щоках, належали нам обом.

Сонце вже перевалило за полудень, коли моє авто перетнуло кордон штату. Я не бачила нічого, крім білих і чорних ліній на асфальті, та ще великих зелених покажчиків, що час від часу виринали, скеровуючи мене далі на схід. Тепер я поспішала.

Хоча куди саме поспішала, так і не знала точно. Подалі від усього, напевно. Від болю, смутку, карання за втраченим і безнадійним коханням. Невже це значить — подалі від мого тіла? Інша відповідь на думку не спадала. Так, я досі мала намір перемовитися з цілителем, але відчуття було таке, наче рішення вже прийнято. Пустопляс. Капітулянтка. Я крутила й вертіла подумки ці слова, намагаючись із ними змиритися.

Знати б як, я вберегла б Мелані від лап шукачки. Але це надто важко. Ні, неможливо.

Та я спробую.

Я подумки дала їй таку обіцянку, але вона не слухала. Вона дрімала. «Поступилась», — подумала я, коли вже було запізно, аби самій піти на поступки і простягнути Мелані руку допомоги.

Я намагалася триматись подалі від червоного каньйону з її спогадів, але він мене не відпускав. Хай як я старалася зосередитись на машинах, що з гулом мене обганяли, на фурах, що неслися до порту, на парочці маленьких гарненьких хмаринок, що пропливали вгорі, я не могла до кінця вивільнитися з павутини марення. Згадувала Джаредове обличчя під тисячами різних кутів, спостерігала, як росте Джеймі — не щодня, а щогодини — такий самий худий, самі шкура й кості. Мої руки щеміли від бажання їх обох обійняти. Ні, не щеміли, то було набагато болісніше відчуття — суглоби ламало й викручувало. Ні, не можу більше! Подалі звідси!

Я їхала майже наосліп вузькою автострадою на дві смуги. Пустеля навкруги стала ще одноманітнішою і мертвотнішою. Пласкішою, безбарвнішою. В такому темпі я прибуду до Тусона ще задовго до вечері. Вечеря. Сьогодні я ще нічого не їла, і коли усвідомила це, у мене в животі забурчало.

У Тусоні на мене чекатиме шукачка. На саму думку про неї шлунок звело, голод миттєво поступився нудоті. Нога машинально послабила газ.

Я глянула на карту, що лежала на пасажирському сидінні. Скоро буде зупинка — місцина називається Пік Пікачо. Можна буде зупинитися, перекусити. Відстрочити зустріч із шукачкою на декілька дорогоцінних годин.

Ця незнайома назва — Пік Пікачо — викликала в Мелані дивну стримувану реакцію. Може, моя господиня бувала тут раніше? Я покопирсалась у її пам’яті,— краєвид, запах, що-небудь, що б нагадувало це місце, — але нічого не знайшла. І знову сплеск цікавості, який Мелані одразу ж придушила. Що означають для неї ці слова? Вона позадкувала у далекі спогади, геть від мене.

Мені стало цікаво, і я поїхала швидше, сподіваючись, що краєвид її спровокує.

Здіймаючись над приземкуватими скелястими пагорбами, удалині над виднокраєм почала окреслюватися одинока гора. Вона була не дуже великою, проте мала незвичну виразну форму. Мелані вдавала цілковиту байдужість, спостерігаючи її наближення.

Чому вона силкується мене переконати, що їй байдуже, коли очевидно зворотне? Сила, з якою вона опиралася моїм пошукам, мене занепокоїла. Колишня чорна стіна опустилася намертво і була набагато щільнішою, ніж раніше, хоч я взагалі вже не сподівалися її побачити.

Я постаралася не звертати уваги, не бажаючи думати про те, що Мелані стає сильнішою. Натомість дивилася на гору, вивчаючи її обриси на тлі блідого розжареного неба. Щось у обрисах гори було до болю знайоме. Щось таке, що я впізнавала, хоч і була певна, що ні я, ні Мелані не бували тут раніше.