— Схиблений, як мати Шерон? — випалює він, вивчаючи знаки, нашкрябані чорним олівцем ззаду на палітурці старого фотоальбому. Це єдина річ, яку я не загубила у своїх бігах. Навіть оце мальовання, яке залишив мій дивакуватий дядечко Джеб під час останніх гостин, викликало ніжність.

— Саме так.

Якщо Шерон досі жива, то це тому, що її мати, моя навіжена тітка Меґґі, єдина могла позмагатися з навіженим дядьком Джебом за звання найнавіженішого з навіженої сімейки Страйдерів. Мого батька божевілля Страйдерів майже не зачепило — у нього принаймні не було таємного бункера на подвір’ї. Але інші — його рідна сестра тітка Меґґі та брати дядько Джеб і дядько Гай — до останнього були відданими конспіраторами. Дядько Гай помер іще до окупації — розбився на машині так банально, що навіть Меґґі та Джеб не змогли викрутити з цього інтригу.

Мій батько завжди з любов’ю називав їх «шизики».

«Гадаю, час провідати шизиків», — сказав би тато, а мама при цьому б заголосила. Саме тому він промовляв ці слова дуже рідко.

Під час одного з таких рідкісних візитів до Чикаго Шерон повела мене показати мамину хованку. Ми спіймалися — жінка скрізь порозставляла пастки. І хоча Шерон тоді отримала добрячого прочухана, а з мене взяли обітницю мовчати, я здогадувалася, що тітка Меґґі побудує нове укриття.

Та я не забула, де містилася її перша хованка. Мені здається, що Шерон там, веде життя Анни Франк у серці окупованого ворогом міста. Її треба знайти і забрати додому.

Мої спогади уриває Джаред.

— Саме такі, як ваші шизики, і могли вижити. Люди, що уявляли нашестя «старшого брата» задовго до його появи. Люди, що підозрювали решту людства ще до того, як решта людства стала небезпечною. Люди, які вже мали готові схованки, — Джаред усміхається, і далі вивчаючи риски в альбомі. А потім тяжко додає: — А такі як мій батько… Якби вони з братами ховалися, а не билися… Може, і вони б заціліли.

Відчувши його біль, я пом’якшую голос.

— Гаразд, я приймаю твою теорію. Але ці лінії не означають нічого.

— Розкажи мені ще раз, як усе було, коли він їх малював.

Я зітхаю.

— Вони сперечалися — дядько Джеб і тато. Дядько намагався переконати татка, що щось не так, повторював, що він нікому не довіряє. Батько піднімав його на кпини. Джеб схопив зі столу альбом і почав… аж наче викарбовувати ці риски олівцем ззаду на палітурці. Тато розлютився, сказав, що мама розсердиться. Тоді Джеб мовив: «Ліндина матір запросила всіх вас у гості. З якого дива такі наглі запросини? А як була розчарована, що, крім Лінди, ніхто не приїде! От побачиш, Треве, коли Лінда повернеться, вся її емоційність куди тільки й подінеться. Правда, вона вдаватиме нормальність, але ти помітиш відмінність». Тоді це здавалося цілковитою маячнею, але його слова надзвичайно засмутили татка. Він показав дядьку Джебу на двері. Але Джеб не хотів іти, застерігав, щоб ми не чекали, поки буде запізно. А потім стиснув мене за плечі і, притягнувши до себе, прошепотів: «Не дозволь їм схопити тебе, сонечко. Ось тобі орієнтири. Починай з відправної точки і йди за ними. Дядько Джеб припас для тебе безпечний сховок». Після цього батько випхав його за поріг.

Джаред неуважно киває, про щось напружено мізкуючи.

— З відправної точки… з відправної точки… Це має щось означати.

— Невже? Це звичайні закарлючки, Джареде. Це не карта — риски навіть не з’єднані.

— Проте перша крива мені щось нагадує. Можу заприсягтися, що десь я вже щось таке бачив.

Я зітхаю.

— Може, дядько розповів усе тітці Меґґі? Може, вона знає більше?

— Можливо, — каже він, не відриваючи погляду від зиґзаґів дядька Джеба…

А тоді Мелані показала мені дуже давній спогад — такий старий, що геть затерся в її пам’яті. Я неабияк здивувалася, збагнувши, що вона зіставила ці два спогади — старий і свіжий — зовсім недавно, вже коли я була в її тілі. Ось чому орієнтири й вислизнули з-під її пильного контролю, незважаючи на те, що були одним із найцінніших її секретів. Просто відкриття було надто раптовим.

У тому розмитому ранньому спогаді Мелані сидить у батька на колінах, тримаючи той-таки фотоальбом, тоді ще не такий пошарпаний. Її ручки малесенькі, пальчики коротенькі. Дуже дивно пригадувати дитинство мого тіла.

…Альбом розгорнутий на першій сторінці.

— Пам’ятаєш, де це? — запитує тато, показуючи на стару сіру світлину згори на сторінці. На тлі решти фотокарток ця здається неймовірно ветхою — ніби вона тоншала, і тоншала, і тоншала, відколи якийсь прапрапрадід вперше взяв її до рук.

— Це батьківщина Страйдерів, — відповідаю я, повторюючи, як мене вчили.

— Правильно. Це старе ранчо Страйдерів. Ти була тут одного разу, але б’юся об заклад, нічого не пам’ятаєш. Тобі тоді було, здається, вісімнадцять місяців, — тато сміється. — Ця земля споконвіку належала Страйдерам…

А потім — сама світлина. Фотокартка, на яку Мелані дивилася тисячу разів, але ніколи по-справжньому не бачила. Чорно-біла, посіріла від часу. Вдалині, на тому боці безлюдного поля, простенький дерев’яний будиночок, на передньому плані — огорожа з тонких жердин, кілька кінських силуетів між парканом і будинком. А на задньому плані — чіткі знайомі контури…

Згори на білому полі напис олівцем: «Ранчо Страйдерів у ранковому затінку, 1904 рік…»

— Пік Пікачо, — тихо промовила я.

«Вони повинні були здогадатися, навіть якщо і не знайшли Шерон. Я знаю, Джаред зведе все докупи. Він кмітливіший за мене, і в нього є ця фотокартка. Мабуть, він розгадав загадку ще й раніше за мене. І зараз він зовсім близько…»

Ця думка переповнила Мелані такою тугою і жагою, що чорна стіна в голові зненацька відступила.

Нарешті я побачила, як усе відбувалося. Як Мелані, Джаред і Джеймі обережно перетинали країну на своєму непримітному краденому автомобілі, незмінно поночі. Дорога забрала декілька тижнів. А далі Мелані пішла сама, залишивши рідних за містом у ліску, що так відрізнявся від порожньої пустелі, до якої вони звикли. Холодний ліс, у якому мали ховатися й чекати Джаред і Джеймі, здавався безпечнішим — тому що його пишні віти ховали краще, ніж пустельні колючки, — але водночас тривожнішим — через незнайомі запахи і звуки.

Розставання — спогад настільки болісний, що ми перестрибнули через нього із завмиранням серця. А потім — занедбана будівля, в якій Мелані ховалася, спостерігаючи за будинком навпроти. Там, у його стінах або в потаємному підвалі, вона сподівалася відшукати Шерон.

«Не варто було тобі це показувати, — ледь чутно подумала Мелані. Вона втомилася — атака спогадів і погрози виснажили її.— Ти все розбовкаєш. Уб’єш і її також».

— Так, — уголос мовила я. — Мушу виконати свій обов’язок.

«Навіщо? — пробурмотіла вона майже дрімотно. — Яке тобі від того щастя?»

Я не хотіла з нею сперечатися, тому нічого не відповіла.

Обриси гори попереду все росли і росли. Ще мить — і вона нас накриє. Я вже вгледіла зупинку з цілодобовою крамничкою і рестораном швидкого харчування, під яким заасфальтований був рівний майданчик — для будиночків на колесах. У цей час там було небагато пожильців, бо мало хто міг витримати літню спеку.

Що діяти? — запитала я себе. Зупинитися на пізній обід або ранню вечерю? Заправити бензобак і їхати далі до Тусона, щоб повідомити шукачці останні відкриття?

Думка була такою нестерпною, що порожній шлунок запротестував. Зціпивши зуби, я машинально натиснула на гальмо. Шини вискнули, авто зупинилося просто посеред дороги. На щастя, позаду не було машин — ніхто в мене не врізався. Ніхто й не зупинився, аби мені допомогти. Автострада була безлюдною. Сонце розжарювало асфальт, від чого він мерехтів і місцями був невидимий.

Хіба маю я почуватися зрадницею, бо роблю те, що мені належить робити? У моїй рідній мові, істинній мові душ, якою розмовляли тільки на нашій рідній планеті, на Почині, не було слова для понять «зрада» або «зрадник». І навіть поняття «вірність» там не існувало, тому що без існування антоніма воно неможливе.