«Гаразд, — поштиво погодилася Мелані.— Що швидше, то краще».

Ми без проблем знайшли ґрунтівку, що блідим шрамом вирізнялася серед ріденьких чагарників і завширшки ледве вміщала одне авто. За браком подорожніх ґрунтівка, певно, густо б заросла травою у будь-якій іншій місцевості з пишною рослинністю. Але не в пустелі, де травам потрібні десятиліття, аби оговтатися від такого насилля. В’їзд перекривав іржавий ланцюг, прибитий до дерев’яного стовпчика з одного боку й обв’язаний навколо такого ж стовпчика з другого. Я метнулась і відв’язала ланцюг, купкою покинувши його біля першого стовпа, а потім стрибнула в автомобіль, сподіваючись, що ніхто в цій глушині не проїжджатиме повз і не зупиниться, аби мені допомогти. На щастя, поки я з’їжджала на ґрунтівку і відв’язувала ланцюг, автострада була порожня.

Ми обидві відчули полегшення, коли з-під коліс зник асфальт. Я раділа, що більше не треба нікого обманювати — чи то словом, чи то мовчанням. На самоті я почувалася не такою зрадницею.

Мелані посеред пустелі була як риба у воді. Вона знала, як називається кожна колючка, і мугикала до себе їхні назви, вітаючи їх, наче старих друзів.

«Чапарель, фук’єрія, опунція, мескіт…»

Удалині від автостради, від цивілізації, пустеля вдихнула в Мелані нове життя. Хоч вона й цінувала прудкість автомобіля, який підстрибував на кожній ямці — як на таке бездоріжжя, машина занизька, — проте до нестями жадала простувати на своїх двох, підстрибом гнати крізь безпечну спеку пустелі.

Нам, мабуть, таки доведеться пройтися пішки, і швидше за все, раніше, ніж я б воліла, але я вельми сумніваюся, що Мелані задовольниться. Я відчувала в нутрі справжню жагу. Свободу. Прагнення рухатися у звичному ритмі свого широкого кроку, куди заманеться Мелані. На якусь мить я уявила, як це — бути ув’язненою у власному тілі. Сидіти всередині, але не мати змоги ні на що впливати. Опинитись у пастці. Не мати вибору.

Намагаючись відігнати подалі такі думки і позбутися змішаного почуття жаху і жалю, я зосередилася на вибоїстій дорозі. Ще жоден носій не змушував мене відчувати провину за те, ким я є. Звісно, ніхто з них не мав змоги поскаржитися.

Сонце вже сідало на маківки західних пагорбів, коли в нас виникло перше непорозуміння. За довгими тінями, що спліталися на дорозі в химерні візерунки, стало важче оминати горби та вибоїни.

«Он він!» — радісно заспівала Мелані, побачивши далеко на сході гірське пасмо — плавну лінію гір, із різким підвищенням посередині, наче хтось тонким довгим пальцем тицяв у небо.

Мелані поривалася негайно в чагарники, і їй було байдуже, чого це могло коштувати машині.

«Може, спочатку дістанемося першого орієнтира?» — охолодила її я. Вузенька ґрунтівка петляла у більш-менш потрібному напрямку, і мені було страшно її полишати. Як іще я можу повернутися до цивілізації? Чи повороту немає?

В мить, коли сонце торкнулося темного зиґзаґу обрію на заході, я уявила шукачку. Що вона подумає, коли я не з’явлюсь у Тусоні? У пориві радості я голосно розсміялася. Мелані теж сподобався образ розлюченої шукачки. Скільки часу знадобиться шукачці, аби повернутися до Сан-Дієго й розвідати, чи це бува не розіграш, замислений з метою її позбутися? А як вона діятиме далі, коли мене там не виявиться? Коли мене не виявиться ніде?

Важко сказати, коли я сама не знаю, де буду в ту мить.

«Дивись, висохле річище. Достатньо широке для машини — їдьмо по ньому», — квапила мене Мелані.

«Нам хіба в цьому напрямку?»

«Скоро стемніє, і нам доведеться зупинитися. Ти марнуєш час!» — від досади вона без голосу скрикнула.

«Або бережу його, якщо я права. Крім того, це ж мій час, чи не так?»

Вона відповіла не словами, а натомість потягнулася до зручного річища.

«З нас двох усе роблю я, тож і робитиму це по-своєму».

Мелані безслівно вилаялася.

«Краще покажи мені решту орієнтирів, — запропонувала я. — Може, до сутінків іще щось розгледимо».

«Ні,— відтяла вона. — Тут буде по-моєму».

«Ти як дитина».

У відповідь — мовчання. Я тримала курс на чотири гострі вершини, і Мелані зажурилася.

Коли сонце зникло за пагорбами, усе навколо раптово заполонила ніч. Ще секунду тому пустеля була помаранчевою від призахідного сонця, а за мить вона вже чорна. Я скинула швидкість, намацуючи на панелі приладів кнопку фар.

«Ти що, здуріла? — засичала Мелані.— Ти хоч уявляєш, як видно фари в пустелі? Нас точно хтось помітить».

«То що робити?»

«Сподіватися, що сидіння розкладаються».

Я не глушила двигун — може, є варіанти, окрім спання в машині посеред чорної порожнечі нічної пустелі. Мелані терпляче чекала, переконана, що варіантів немає.

«Це божевілля, ти знаєш, — мовила я до неї, ставлячи машину на ручне гальмо і виймаючи ключ із замка. — Уся наша задумка божевільна. Тут нікого немає і не може бути. Ми нічого не знайдемо. І при цьому безнадійно заблукаємо». Я інстинктивно відчувала небезпеку — як можна бродити посеред спекотної пустелі без жодного запасного плану і можливості повороту! Я знала, що Мелані усвідомлює загрози краще за мене, проте подробиці вона вирішила приховати.

На мої звинувачення вона не відповідала. Мої страхи її не хвилювали. Я розуміла, що вона ліпше до смерті блукатиме пустелею, ніж повернеться до мого попереднього життя. Навіть якби його не псувала шукачка, пустеля для Мелані була ріднішою.

Я відкинула сидіння до межі. Назвати його зручним було важко. Сумніваюся, що зможу заснути, але я не дозволяла собі думати, і в голові було порожньо. Мелані також мовчала.

Я заплющила очі. І майже не відчувши відмінності між чорнотою заплющених повік і темрявою безмісячною ночі, з несподіваною легкістю поринула в забуття.

— Гаразд, ти мала рацію! — промовила я уголос. Навкруги не було нікого — нас не підслухають.

У відповідь Мелані не хизувалася: «А я ж тобі казала!» Принаймні не словами. Проте у її мовчанці я відчула обвинувачення.

Я досі не хотіла полишати машину, хоча тепер у цьому не було ніякого сенсу. Коли закінчилося пальне, вона ще трохи прокотилася за інерцією і заїхала носом у вимоїну, яку по останній рясній зливі залишив бурхливий потік. Крізь лобову шибку я оглянула широку пустельну рівнину й відчула, як панічно стиснувся шлунок.

«Треба йти, Вандрівнице. Стає спекотніше».

Якби я не змарнувала понад чверть баку пального, вперто намагаючись під'їхати до другого орієнтира впритул — тільки щоб дізнатися, що так третього орієнтира взагалі не видно, розвернутись і поїхати назад, — ми б уже далеко просунулися уздовж піщаного річища і були б набагато ближчими до наступної цілі. Через мене тепер ми змушені подорожувати пішки.

Розмірено й неквапливо я пляшку по пляшці переклала воду в рюкзак, а потім так само повільно вкинула туди рештки печива. Мелані раз у раз мене підганяла. Її нетерплячість заважала думати, не давала ні на чому зосередитись. Ніби з нами от-от щось трапиться.

«Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо», — торочила вона, аж поки я, незграбно хитаючись від вагою ноші, не вилізла з авта. Випроставшись, я відчула простріл болю у спині. Пекло від скоцюрбленого спання в машині, а не від ваги рюкзака — він виявився не таким уже й важким, якщо його завдати на плечі.

«Тепер замаскуй автомобіль», — наказала Мелані, малюючи переді мною колючі віти найближчих чапарелевих кущів і пустельних акацій, які я маю поскладати на сріблястому даху машини.

«Навіщо?»

В її тоні прозвучав натяк на мою нетямущість: «Щоб нас не знайшли».

«А якщо я хочу, щоб нас знайшли? А якщо, крім спеки та пилюки, тут нічого немає? Ми не зможемо повернутися додому!»

«Додому?» — перепитала вона, жбурляючи в мене непривітні картинки порожнього помешкання в Сан-Дієго, нестерпний образ шукачки, кружечок на карті, що позначав Тусон, і… короткий уривок щасливішого спогаду про червоний каньйон, який випадково прослизнув у добірку.