— Боюся, що для неї це занадто, — сказав один. Голос був лагідним, але низьким — чоловічим. — Занадто для будь-кого. Це жорстоко! — у його тоні забринів осуд.

— Вона скрикнула тільки раз, — відказав високий різкий жіночий голос із ноткою зловтіхи, немовби радіючи наведеному аргументу.

— Я знаю, — відповів чоловік. — Вона дуже сильна. І тримається краще за інших, хоча на її долю випали набагато гірші випробування.

— Я ж казала: з нею все буде гаразд, я в цьому впевнена.

— Може, ви неправильно обрали собі покликання? — у голосі чоловіка прозвучала незрозуміла нотка. Сарказм, підказала мені пам’ять. — Вам, вочевидь, треба було стати цілителькою, як-от я.

Жінка від подиву пирхнула. Сміх.

— Сумніваюся. Ми, шукачі, віддаємо перевагу іншого роду діагнозам.

Моє тіло знало це слово, цю назву: шукачі. Від нього по моїй спині пробіг холодок страху. Залишкова реакція. Ну, чого б це я мала боятися шукачів?

— Інколи я ставлю собі запитання: може, то вірус людини впливає на представників вашої професії? — роздратовано промовив чоловік. — Насилля — невід’ємна частина вашого життєвого вибору. Чи то вроджена вдача ваших тіл проявляється настільки сильно, що ви отримуєте задоволення від страждань інших?

Його звинувачення і сам тон мене здивували. Дискусія нагадувала… сварку. Те, на чому добре розумілася моя носителька, моя нинішня господиня, але мені це було зовсім не відоме.

Жінка зайняла оборону.

— Насильство ми не обираємо. Але маємо з ним справу, коли велить покликання. І всі ви мусите подякувати, що дехто з нас має снагу здійснювати такий неприємний обов’язок. Якби не ми, саме ви не мали б спокою.

— Колись воно так і було. Але не зараз. На мою думку, у вашій професії скоро не буде потреби.

— Хибність цієї думки лежить ось тут на ліжку.

— Одна людська дівчина, самотня і неозброєна! Велика загроза для нашого спокою!

Жінка важко видихнула. Зітхання.

— Але звідки вона взялася? Як опинилась у центрі Чикаго — у місті, в якому вже давно немає людської цивілізації, за сотні миль від будь-яких слідів бунтарів? Як їй це вдалося?

Складалося враження, що жінка не вперше промовляла ці запитання уголос, але навіть не намагалася шукати на них відповіді.

— Це ваші проблеми, не мої,— сказав чоловік. — Моє завдання полягає в тому, аби допомогти душі адаптуватися до її нового виталища без зайвого болю і страждань. А ви тут мені заважаєте.

Повільно спливаючи на поверхню свідомості та звикаючи до нового світу відчуттів, я не одразу зрозуміла, що предметом розмови — душею, про яку вони говорили, — була я. Але тепер у це слово, добре відоме моїй господині, вкладалося нове значення. На кожній планеті нас називали по-різному. Душа — дуже влучна, як на мене, назва — невидима сила, що скеровує тіло.

— Відповіді на мої запитання мають не менше значення, ніж ваш обов’язок перед душею.

— З цим можна посперечатися.

Почулося якесь шелестіння, і несподівано жінка перейшла на шепіт.

— Коли вона опритомніє? Дія ліків уже мала скінчитися.

— Коли буде готова. Облиште її. Вона заслуговує на те, щоб у цій ситуації поводитися так, як захоче сама. Уявіть лишень шок її пробудження — всередині тіла заколотниці, скаліченої мало не до смерті при спробі втечі! Ніхто не має терпіти такі муки в мирні часи! — під напливом емоцій чоловік підвищив голос.

— Вона сильна, — тепер жінка намагалася заспокоїти свого опонента. — Погляньте, як мужньо вона перенесла перший, найгірший спогад. Хай як важко їй було, вона впоралася.

— Але навіщо? — пробурмотів чоловік, вочевидь, не сподіваючись на відповідь.

Проте жінка відповіла.

— Для того, щоб отримати потрібну нам інформацію…

— Потрібну — це ваше поняття. Я б краще сказав бажану.

— …хтось має взяти на себе неприємну роль, — продовжила вона так, ніби й не чула його зауваження. — І судячи з усього, що я про неї чула, гадаю, вона б сама охоче прийняла виклик, якби був спосіб її запитати. Як ви її називаєте?

Чоловік довгий час не відповідав. Жінка чекала.

— Вандрівниця.

— Їй пасує,— мовила вона. — І хоча я не володію офіційними даними, але здається, вона одна з небагатьох, якщо не єдина, хто наважився на такі тривалі вандри. Так, Вандрівниця їй гарно личитиме, якщо вона не візьме собі нового імені.

Чоловік нічого не відповів.

— Звичайно, вона може лишити собі ім’я носительки… Але в нашій базі даних немає нікого з такими відбитками пальців чи сітківкою ока. Як звали її носительку, сказати не можу.

— Вона не візьме людського імені,— промовив чоловік.

У жінчиній відповіді пролунала спроба примирення.

— Кожен знаходить розраду по-своєму.

— Завдяки вашому стилю шукання Вандрівниці знадобиться набагато більше розради, ніж будь-кому іншому.

По твердій підлозі загуркотіло стакато кроків. Коли жінка заговорила знову, її голос лунав уже з протилежного кутка кімнати.

— Ви б не витримали перших днів окупації,— мовила вона.

— А ви, очевидячки, не витримуєте миру.

Жінка засміялася, але звук був фальшивим, без жодної нотки веселощів. Здається, мій розум добре вмів відрізняти істинне значення слів від напускних тонів та інтонацій.

— У вас хибне уявлення про те, з чим пов’язане моє покликання. Довгі години нидіння над папками і картами. Здебільшого канцелярська робота. Не так уже й часто ми наражаємося на насильство і конфлікти, як ви думаєте.

— Десять днів тому ви зі смертельною зброєю в руках загнали це тіло до смерті.

— Це виняток, а не правило, запевняю вас. Не забувайте, що варто нам, шукачам, послабити пильність, як ця ненависна вам зброя завжди обертається проти нас. Люди радо убивають нас за першої-ліпшої нагоди. Хто постраждав від людської ворожості, той сприймає нас як героїв.

— Ви говорите так, наче зараз у розпалі війна.

— Для залишків людської раси це і є війна.

Ці слова обпекли мені вуха, і я відчула реакцію власного тіла: дихання прискорилося, серце гучніше заколотилося в грудях. Апарат, що стояв поруч із моїм ліжком, тихо запищав. Проте, надто захопившись розмовою, ні цілитель, ні шукачка нічого не помітили.

— Війна, яку ми давно виграли. Навіть люди це усвідомлюють. Скільки їх лишилося порівняно з нами? Один на мільйон? Кому, як не вам, знати.

— Менше, — роздратовано буркнула жінка.

Тут, здається, цілитель задовольнився і на цій вигідній для себе ноті вирішив закінчити дискусію. Запала тиша.

Скориставшись нагодою, я спробувала звести все докупи. Чимало було очевидним.

Я перебувала в цілильні, одужуючи після надзвичайно складного втілення. У тому, що тіло, в яке мене вживили, вже повністю зцілене, сумнівів не було. Пошкоджений носій ліквідується.

Я зважила суперечливі аргументи цілителя й шукачки. Якщо вірити інформації, яку я отримала, готуючись до цього світу, цілитель мав рацію. Воєнні дії з кількома зграйками досі живих людей вже давно припинилися. Планета, що звалася Землею, була такою ж спокійною і безтурботною, як і здавалася з космосу: приваблива, блакитно-зелена, закутана в мирний білий серпанок. Завдяки старанням душ гармонія тепер була повною.

Мені дивно було чути словесну перепалку між цілителем і шукачкою — надто жінка агресивна, а вона ж бо з наших. Невже це правда — чутки, що прокочувалися, наче хвилі, крізь думки моро… водо…

Я втратила нитку міркувань, намагаючись пригадати назву свого останнього носія. У нас була назва, я це точно знала. Але відірвана від тіла, я не могла її згадати. Ми розмовляли мовою, що була набагато простішою за цю, — мовчазною мовою думки, яка поєднувала усіх нас в один великий розум. Проста необхідність, коли ти все життя прикріплений до вологого чорного ґрунту.

Але я могла описати нас своєю новою — людською — мовою. Ми жили на дні величезного океану, що вкривав усю планету. Вона також мала ім’я, але наймення стерлося разом із нашого назвою. Кожен із нас мав сотню рук, а на кожній руці — тисячу очей, і коли ми поєднували наші думки, то у широких океанічних водах ніщо не лишалося непоміченим. Нам не потрібні були звуки, тож ми їх і не чули. Ми відчували смак води — зір і смак розповідали нам усе необхідне. Ми відчували смаки сонць, що крутилися високо над водою, і живилися їхнім світлом.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: