Інші розступилися перед цим непримітним чоловіком, ніби він мав особливий статус. Лише Джаред не відступився. Він дивився тільки на мене, не змістившись ані на дюйм. Але довгань просто обійшов його, ніби камінь.

— Добре, добре, — сказав чоловік дивним привітним голосом після того, як обігнув Джареда і побачив мене. — Ось і я. Що тут у нас?

Йому відповіла тітка Меґґі, яка раптово з’явилася поруч.

— Джеб знайшов оце в пустелі. Раніше це була наша племінниця Мелані. Здається, вона прийшла за орієнтирами, які їй дав він, — тітка кинула на Джеба злісний погляд.

— М-м-м, — пробурмотів кістлявий довгань, із цікавістю мене роздивляючись. Наче оцінював, і та його оцінка видалася мені дуже дивною. Здавалось, йому сподобалося те, що він побачив. Але чому — лишалося для мене загадкою.

Раптом моя увага переключилася на іншу жінку — дівчину, що визирала з-за його спини. В око впало її яскраве волосся.

«Шерон!» — зойкнула Мелані.

Кузина Мелані збагнула з моїх очей, що її упізнали, й обличчя її враз закам’яніло.

Я різко відігнала Мелані у найдальший куток своєї голови: «Ш-ш-ш!»

— М-м-м, — знову промовив чоловік, киваючи.

Він простягнув руку до мого обличчя — і вельми здивувався, коли я від неї відсахнулася і зіщулилася біля Джеба.

— Не бійся, — сказав чоловік і всміхнувся, аби мене підбадьорити. — Я не завдам тобі болю.

Він знову потягнувся до мого обличчя. Я щільніше притиснулася до Джеба, проте Джеб ліктем підштовхнув мене вперед. Довгань торкнувся моєї щоки трохи нижче вуха і ніжніше, ніж я очікувала, крутнув моє обличчя убік. Я відчула, як його пальці мацають мені потилицю, і зрозуміла, що він шукає шрам від утілення.

Краєчком ока я стежила за Джаредом. Те, що робив довгань, його відверто засмутило, і мені здалося, я знала чому. Яка ж, мабуть, ненависна йому ота тонка рожева смуга на моїй шиї!

Джаред насупився, і я з подивом відмітила, що гнів майже випарувався з його обличчя. Натомість брови зійшлися на переніссі — він здавався стурбованим.

Довгань опустив руку і відійшов од мене. Його очі світилися азартом, губи задумливо стиснулися.

— На вигляд вона здорова, незважаючи на помітне виснаження, зневоднення і голодування. Гадаю, ви влили в неї достатньо води, аби зневоднення нам не завадило. Що ж, почнімо, — і він зробив дивний підсвідомий жест, наче миє руки.

Зіставивши його слова і проведений ним короткий огляд, я збагнула: цей люб’язний на перший погляд чоловік, який обіцяв не робити мені боляче, і є лікар — доктор, Док.

Дядько Джеб тяжко зітхнув і заплющив очі.

Лікар простягнув мені руку, чекаючи, що я вкладу в неї свою долоню. Натомість я міцно стиснула за спиною кулаки. Він знову поглянув на мене лагідним поглядом, оцінюючи страх, що бринів у моїх очах. Куточки його губ опустилися донизу — він не хмурився, а просто міркував, як краще діяти далі.

— Кайле, Іяне! — гукнув він, роззираючись у пошуках помічників. Двоє здоровенних темночубих братів проштовхувалися крізь натовп. Мої коліна затремтіли.

— Гадаю, мені знадобиться допомога. Принесіть сюди… — почав був лікар, який поряд із Кайлом здавався не таким уже й високим.

— Ні.

Усі повернули голови — хто це посмів конфліктувати з лікарем? Я могла й не дивитися, бо й так упізнала голос, але все одно обернулася на звук.

Брови Джареда нависли понад очима, губи дивно скривилися. В ту мить його обличчям перебігало стільки емоцій, що розпізнати бодай одну було важко. Гнів, непокора, сум’яття, страх… біль.

Від подиву лікар закліпав.

— Джареде? Щось не так?

— Не так.

Усі чекали. Джеб, що стояв опліч мене, здається, переборював посмішку. Дивне почуття гумору в цього старого!

— І що не так? — запитав лікар.

Джаред відповів йому крізь зуби.

— Я скажу вам, що не так, Доку. Яка відмінність між тим, що збираєтеся робити ви, і тим, що Джеб пустить їй кулю в голову?

Я затремтіла. Джеб поплескав мене по руці.

Лікар знову закліпав.

— Ну… — ось і вся його відповідь.

Тоді Джаред сам відповів на власне запитання.

— Відмінність у тому, що коли її пристрелить Джеб, то принаймні вона помре легко.

— Джареде, — промовив лікар заспокійливим голосом — так само, як звертався до мене. — Щоразу ми так багато дізнаємося! Можливо, саме цього разу ми…

— Ха! — пирхнув Джаред. — І де ж результат, Доку?

«Джаред не дасть нас скривдити», — ледь чутно подумала Мелані.

Я заледве зосередилася, аби знайти потрібні слова.

«Не нас, а твоє тіло».

«Майже одне й те саме…» — її голос, здавалося, долинав зоддалік, мовби й не в голові.

Шерон зробила крок уперед, наче захищаючи лікаря.

— Не варто марнувати нагоду, — з викликом мовила вона. — Ми всі усвідомлюємо, як тобі важко, Джареде, але, зрештою, не тобі вирішувати. Ми маємо діяти так, як краще для більшості.

Джаред шалено зиркнув на неї.

— Ні,— то було не слово, а гарчання.

І хоча Джаред сказав це далеко не пошепки, я майже зовсім його не чула. Раптом усе затихло. Губи Шерон ворушилися, палець гнівно тицяв у Джеба, але до мене долинало тільки тихе сичання. Всі начебто стояли нерухомо, але мені здавалося, що вони пливуть.

Я бачила, як чорняві брати з лютими обличчями роблять крок до Джареда, чула, як рука моя намагається піднятися на знак протесту, проте лише кволо посмикується. Джаредове обличчя почервоніло, губи його розтулилися, а сухожилля на його шиї повиступали, ніби він залементував. Проте я нічого не чула. Джеб відпустив мою руку, і біля мене пролетіло темно-сіре дуло рушниці. Я сахнулася від зброї, хоч вона була націлена не на мене. Це порушило мою рівновагу, і печера перед очима почала повільно хилитися вбік.

— Джеймі,— видихнула я, а світло, ще трохи покружлявши, зникло з очей.

Наді мною нависло люте обличчя Джареда.

— Джеймі? — запитала я. — Джеймі?

Звідкись здаля мені відповів Джебів хрипкий голос:

— З малим усе гаразд. Джаред привів його сюди.

Я подивилася на Джаредове спотворене обличчя — воно швидко тануло у чорному тумані, який застилав мені очі.

— Дякую, — прошепотіла я і поринула в темряву.

Отямившись, я зразу здогадалася, де перебуваю, проте очей не розплющувала і намагалася дихати рівно. Хотілося дізнатись про ситуацію якнайбільше, не видаючи того, що до мене повернулася свідомість.

Я була голодна. Шлунок стискався і сердито буркотів. Навряд чи ці звуки могли мене видати — він, певно, й уві сні бурчав і скаржився.

Страшенно боліла голова. Важко сказати, наскільки в тому була винна перевтома, а наскільки — стусани.

Я лежала на твердій поверхні. Вона була груба й… увігнута. Ніби мене поклали у неглибоку чашу. Було дуже незручно. Спина і ноги в такому положенні затерпли. Мабуть, саме біль мене і розбудив; я відчувала, що зовсім не відпочила.

Було темно. Я це знала, не розплющуючи очей. Не чорно як у вусі, але темно.

В повітрі ще дужче відчувалася пліснява — волога й іржава, з якимось ядучим присмаком, що ніби застряг у мене в горлі. Було прохолодніше, ніж у пустелі, але дивна волога робила і цю температуру нестерпною. Я знову спітніла. Вода, якою напоїв мене Джеб, уся вийшла через пори.

Моє дихання відбивалося луною всього за декілька кроків. Може, я лежу близько до стіни, але швидше за все, приміщення просто дуже маленьке. Я дослухалася пильніше і почула, що дихання відлунює і з іншого боку також.

Оскільки я десь у печерах, в які завів мене Джеб, я була майже певна, яку картину побачу, розплющивши очі. То, либонь, невелика нора у скелястій стіні, темно-бурій і дірчастій як сир.

Було зовсім тихо — чутно тільки порухи мого тіла. Боячись розплющити очі, я покладалася на вуха, до болю вслухаючись у тишу. Я не зауважила присутності людей, і це було надзвичайно дивно. Хіба б вони залишили мене саму, без вартових? Без дядька Джеба з його всюдисущою рушницею, або й когось гіршого. Але кинути мене тут саму… це так не пасувало до людської жорстокості, вродженого страху й ненависті до мого єства!