А серце не лише розривалося, але стискалося й кудись рвалося. Тому що серце Мелані також розбивалося на друзки, і то було цілком самостійне відчуття. Ніби у мене виріс іще один орган, аби компенсувати нашу з Мелані подвійну свідомість. Подвійне серце для подвійного розуму. Подвійний біль.

«Він нас кидає,— ридала Мелані.— Ми більше ніколи його не побачимо!» Вона не мала сумнівів, що ми помремо.

Хотілося тужити разом із нею, але хтось же має не втрачати голови. Я прикусила руку, аби заглушити стогін.

— Так, мабуть, буде найкраще, — сказав Джеб.

— Піду готуватися… — подумки Джаред уже був далеко від цього клаустрофобного коридору.

— А я стану на варті. Ні пуху тобі, ні пера.

— Дякую. Повернуся, коли повернуся. Тоді й побачимося, Джебе.

— Ага.

Джаред передав Джебові рушницю і, звівшись на ноги, машинально обтрусив пилюку з одягу. І пішов геть таким знайомим мені швидким кроком, подумки вже зовсім в інших просторах. Жодного погляду в мій бік, жодного помислу про мою подальшу долю.

Я слухала, як помирає відлуння його кроків, аж поки воно геть не стихло. А потім, забувши про Джебову присутність, затулила обличчя руками і заридала.

Джеб дозволив мені виплакатися. Він терпляче перечекав і тихі схлипування. І лише коли я заспокоїлась і мовчки просиділа добрі півгодини, він заговорив.

— Ти там не спиш?

Я не відповіла. Мовчання вже в’їлося в кров.

— Не хочеш вилізти і випростатися? — запропонував Джеб. — У мене спина болить на саму думку про цю дурнувату нору.

Яка іронія: після тижня мовчанки, що доводила мене до божевілля, я не прагнула товариства. Але від цієї пропозиції відмовитися не могла. Я ще не встигла подумати, а руки самі потягнулися до виходу.

Джеб, схрестивши ноги, сидів на матраці. Розпрямляючи кінцівки і розминаючи плечі, я чекала, що він якось відреагує, але очі його були заплющені. Як і під час візиту Джеймі, здавалося, він спить.

Скільки часу минуло, відколи я бачила Джеймі? Як він зараз? Я відчула болюче поколювання у своєму й без того розкраяному серці.

— Тепер краще? — запитав Джеб, розплющивши очі.

Я знизала плечима.

— Усе буде гаразд, от побачиш, — його обличчя розпливлося у широкій усмішці.— Те, що я сказав Джареду… Не зовсім я і збрехав, бо, з одного боку, це правда, а з другого — не так правда, як те, що він хотів почути.

Я просто витріщалася, не розуміючи ані слова з того, що каже Джеб.

— У будь-якому разі, Джаредові треба перепочити. Не від тебе, мала, — додав він хутко, — а від ситуації. На відстані воно бачиться краще.

Звідки він знав, що і коли мені говорити? Чому дбав про те, щоб не ранити мене словами і щоб у мене не боліла спина? Джебова доброта лякала мене, тому що була незбагненною. Джаредові дії були принаймні зрозумілі. Кайлові та Іянові спроби мене вбити, радісна готовність Дока мене покатувати — їхня поведінка була цілком логічною. Але доброта… Чого хоче від мене Джеб?

— Не будь такою похмурою, — промовив Джеб. — В усьому є позитив. Джаред поводився з тобою, як справжнісінький бовдур, а тепер, коли він зник із-перед очей, буде легше.

Я звела брови, розгадуючи, що він має на увазі.

— От наприклад, — провадив Джеб, — цю печеру ми зазвичай використовуємо під склад. І коли Джаред із хлопцями повернуться, то треба буде поскладати тут принесені харчі. Тож уже зараз час підшукувати тобі нове помешкання. Може, щось просторіше? І з ліжком? — він знову всміхнувся, помантилявши переді мною морквиною.

Зараз він її забере і скаже, що це жарт.

Натомість його очі — кольору вицвілих джинсів — стали дуже, дуже ніжними. У їхньому виразі було щось таке, що у мене клубок до горла підкотився.

— Тобі не доведеться повертатися до цієї нори, люба. Все вже позаду.

Сумніватися в чесності його погляду було неможливо. Вдруге за одну годину я сховала обличчя в долоні й заплакала.

Джеб схопився на ноги і незграбно поплескав мене по плечу. Мої сльози змушували його ніяковіти.

— Ну все, досить, — пробурмотів він.

Цього разу я заспокоїлася швидше. Витерши очі, я нерішуче всміхнулася, і Джеб схвально кивнув у відповідь.

— Молодець, — сказав він, поплескавши мене знову. — А зараз ми ще трохи тут посидимо, аби впевнитися, що Джаред нас не впіймає,— Джеб змовницьки мені підморгнув. — А потім розважимося!

Я згадала, що його уявлення про розваги — то, зазвичай, погрози зі зброєю в руках.

Поглянувши на мене, він захихикав.

— Не хвилюйся. А поки ми чекаємо, можеш трохи відпочити. Упевнений, що навіть на цьому тонкому матраці тобі буде краще.

Я перевела погляд з його обличчя на матрац на долівці — й назад.

— Ну ж бо, — сказав Джеб. — Судячи з твого вигляду, міцний сон тобі не завадить. Я за тобою нагляну.

Розчулена, з очами на мокрому місці, я опустилася на матрац і поклала голову на подушку. То було божественно, дарма що Джеб назвав матрац тонким. Я випросталася на повний зріст, витягнувши пальці на руках і ногах — аж суглоби хруснули. Потім розслабилась і зарилась у матрац. Мені здалося, що він мене обіймає, загоює всі синці. Я зітхнула.

— Як приємно на це дивитися, — тихенько промовив Джеб. — Це наче сверблячка, яку не можеш почухати, — знати, що під твоїм дахом хтось страждає.

Він відкинувся до стіни неподалік від мене і почав щось тихенько мугикати. Я заснула, ще він не доспівав першого куплету.

Прокинувшись, я відчула, що добряче виспалася — відпочинок був найдовший за весь час мого тут перебування. Жодних судом, жодних страхіть. Було б і зовсім добре, якби подушка, на якій я прокинулася, не нагадала мені про те, що Джаред пішов. Вона й досі тримала його запах. Дух був приємний, не схожий на мій.

«Давай додивимося сон», — нещасливо зітхнула Мелані.

Сон уже майже вивітрився у мене з голови, але я знала, що він був про Джареда — як завжди, коли я засинала глибоко і бачила сни.

— Доброго ранку, мала, — бадьоро промовив Джеб.

Я розліпила повіки й подивилася на нього. Невже він просидів отак біля стіни всю ніч? Джеб на вигляд не був утомленим, проте я раптом відчула провину за те, що зайняла краще спальне місце.

— Хлопці вже давно пішли, — сказав він з ентузіазмом. — Як щодо екскурсії?

Несвідомим жестом він погладив рушницю, що висіла на поясі.

Розширеними від подиву очима я сторопіло дивилася на дядька Джеба. Екскурсії?

— Ну ж бо, не будь боягузкою. Ніхто тебе не зачепить. Зрештою, тобі колись таки треба розвідати дорогу.

Він простягнув руку, аби допомогти мені підвестися.

Я автоматично взялася за його долоню, але в голові все йшло обертом — я намагалась осмислити його слова. Мені треба розвідати дорогу? Навіщо? І що значить «колись»? Як довго, на його думку, я проживу?

Він допоміг мені зіп’ятися на ноги і повів уперед.

Я вже й забула, як це, коли тебе крізь темний тунель ведуть. Іти було дуже легко — я рухалася майже несвідомо.

— Давай поміркуємо, — казав Джеб. — Мабуть, спочатку праве крило. Підшукаємо тобі гідне місце. А потім кухня… — він планував екскурсію всю дорогу до вузької щілини, що вела до ясно освітленого тунелю, який, у свою чергу, переходив у ще світлішу велику залу. Нарешті вчулися голоси, й у мене в роті пересохло. Джеб продовжував до мене щебетати, не помічаючи мого страху.

— Сьогодні повинна зійти морква, — казав він, ведучи мене на майдан. Засліплена світлом, я не бачила, хто там, але відчувала на собі погляди. Раптова тиша була такою ж зловісною, як і завжди.

— Так, — сам собі відповідав Джеб. — Я завжди вважав, що це неймовірне видовище. Що може бути краще за весняну зелень!

Він зупинився і показав кудись рукою. Я примружилась, але очі ще деякий час намагались пристосуватися. А потім я побачила, про що говорить Джеб. А ще зауважила, що сьогодні на майдані людей зо п’ятнадцятеро, і всі дивляться на мене ворожими очима. Але водночас вони зайняті чимось іншим.