«Ревнощі», — просвітила вона мене.

Джеб знову позіхнув.

— Щось я геть невихований: цілий день тримав тебе на ногах, а тепер півночі змушую розмовляти. Оце так гостинність! Ти, мабуть, страшенно втомилася. Ходімо, Джеймі, нехай Ванда трохи поспить.

Я почувалася геть вичавленою. День здався мені надзвичайно довгим, і судячи зі слів Джеба, не лише мені.

— Гаразд, дядечку Джеб, — одним легким стрибком Джеймі опинився на ногах і подав старому руку.

— Дякую, малий, — підводячись, кректав Джеб. — І тобі також дякую, — додав він у мій бік. — Такої цікавої розмови я вже давненько не вів… та що там, давненько — ще зроду! Дай голосовим зв’язкам відпочити, Вандо, бо моя цікавість — то штука серйозна. Ага, ось і він. Майже вчасно.

Лише тепер до мене долинули кроки. Машинально я притиснулася до стіни і поповзла у кімнату-печеру. Але під місячним світлом, що всередині виявилося яскравішим, опинилася на видноті.

Дивно: це перша людина, яка з’явилася тут за всю ніч, хоча в коридорі чимало кімнат.

— Вибач, Джебе. Заговорився з Шерон, а потім, здається, задрімав.

Було неможливо не впізнати цей добрий м’який голос. У шлунку завирувало, і я пожалкувала, що так багато з’їла.

— Ми навіть не помітили, Доку, — сказав Джеб. — Чудово провели час. Колись вона розповість і тобі свої пригоди — це просто щось! Але не сьогодні, бо вона геть знесилена. Побачимося вранці.

Лікар розстелив матрац перед входом до печери, так само як це робив Джаред.

— Тримай, — мовив Джеб, кладучи поруч із матрацом рушницю.

— Все гаразд, Вандо? — гукнув Джеймі.— Ти вся тремтиш.

Тіло били дрижаки. Я не відповіла — від жаху горло заціпило.

— Тихше, тихше, — заспокійливо мовив Джеб. — Це я попросив Дока тут повартувати. Не хвилюйся. Док — чудова людина.

Лікар сонно усміхнувся.

— Я не скривджу тебе… е-е-е… Вандо, правильно? Обіцяю. Я лише повартую, поки ти спатимеш.

Я прикусила губу, але й далі тремтіла.

Проте Джебові, очевидячки, здалося, ще все владналося.

— Добраніч, Вандо. Добраніч, Доку, — кинув він і рушив коридором.

Джеймі затримався і стурбовано поглянув на мене.

— Усе гаразд, — запевнив він пошепки.

— Ну ж бо, хлопче, пізно вже!

Джеймі поквапився Джебові навздогін.

Вони пішли, а я стала спостерігати за Доком — раптом він переміниться. Але жоден м’яз на обличчі Дока не ворухнувся, і рушниці Док так і не діткнувся. Витягнув свій довгий скелет на матраці, який був для нього закороткий — ноги так і звисали додолу. Худий як тріска, лежачи він здавався ще тоншим.

— Добраніч, — сонно пробурмотів він.

Певна річ, я нічого не відповіла. Просто спостерігала за ним у тьмяному місячному світлі й рахувала його вдихи та видихи, порівнюючи з ударами пульсу, що барабанив у мене у вухах. Докове дихання ставало дедалі повільнішим і глибшим, і незабаром він тихенько захропів.

Звісно, він міг лише вдавати сонного, але якщо й так, то що я вдію? Намагаючись не шуміти, я навпомацки полізла в кімнату, поки не відчула під собою краєчок матраца. Я заприсяглася, що нічого тут не чіпатиму, але кому стане гірше від того, що я примощуся скраєчку на ліжку? На долівці так твердо й незручно!

Лікареве хропіння діяло на мене заспокійливо — хай як темно навкруги, а так я принаймні знаю, де він.

«Або пан, або пропав», — подумала я і вирішила поспати. Зморена як собака, сказала б Мелані. Мої повіки зімкнулися. Матрац здався мені м’якшим за все на світі. М’язи розслабилися, і я почала занурюватися…

Раптом почулося тихе човгання — в кімнаті, поруч зі мною. Мої очі розчахнулися, і під стелею, залитою місячним світлом, я побачила силует. У коридорі й далі хропів лікар.

Силует був гігантський і безформний. Його величезна голова нависла наді мною, схиляючись нижче й нижче.

Я б скрикнула, але зойк застряг у горлі, перетворившись на безшумне хрипіння.

— Ш-ш-ш, це я, — прошепотів Джеймі. Щось велике і круглясте скотилося з його плечей і м’яко плюхнулося на долівку. І в місячному світлі справді намалювався його гнучкий силует.

Схопившись руками за горло, я хапала ротом повітря.

— Вибач, — прошепотів Джеймі, сідаючи на краєчок матраца. — Я не подумав. Намагався не розбудити Дока і навіть не уявляв, що налякаю тебе. Як ти? — він торкнувся моєї щиколотки — вона була найближче.

— Нормально, — ледь чутно видихнула я, ще й досі не оговтавшись.

— Вибач, — ще раз перепросив він.

— Що ти тут робиш, Джеймі? Чому не спиш?

— Не спиться — тому й прийшов. Дядько Джеб хропе так, що ти не повіриш. Я більше не міг цього витримувати.

Його відповідь мене заплутала.

— Хіба ти не завжди спиш із Джебом?

Джеймі позіхнув і нахилився, аби розв’язати масивний матрац, який він щойно скинув на долівку.

— Ні, зазвичай я сплю із Джаредом. Він не хропе. Та ти ж знаєш.

Так, я знала.

— Тоді чому не спиш у Джаредовій кімнаті? Боїшся спати сам?

Це я можу зрозуміти — печери тримали мене в постійному страхові.

— Боюся! — презирливо пирхнув він. — Ні. Це і є Джаредова кімната. І моя.

— Що? — зойкнула я. — Джеб оселив мене у Джаредовій кімнаті?

Я не могла в це повірити. Джаред мене уб’є! Ні, спочатку він уб’є Джеба, а потім мене.

— Це і моя кімната також. І я сказав Джебу, що її можна зайняти.

— Джаред просто ошаленіє,— прошепотіла я.

— У своїй кімнаті я роблю, що хочу, — гордовито промовив Джеймі, а тоді прикусив губу. — Ми йому не скажемо. Йому необов’язково знати.

Я кивнула.

— Гаразд.

— Ти не заперечуєш, якщо я спатиму тут, із тобою? Дядько Джеб просто нестерпний.

— Ні, я не проти. Але, Джеймі, може, все-таки не варто?..

Він нахмурився, аби за серйозністю приховати образу.

— Чому?

— Тому що це небезпечно. Іноді серед ночі мене приходять перевіряти.

Його очі розширилися.

— Справді?

— Коли був Джаред, то він погрожував перевіряльникам рушницею, і вони забиралися геть.

— Хто вони?

— Не знаю. Раз був Кайл. Були й інші…

Він кивнув.

— Тим паче я повинен залишитися. Доку може знадобитися допомога.

— Джеймі…

— Я не дитина, Вандо. Я можу дати собі раду.

Сперечатися з ним було марно — від цього він ставав іще упертішим.

— Принаймні ляж на ліжку, — сказала я, поступаючись. — А я посплю на долівці. Це твоя кімната.

— Це неправильно. Ти гостя.

Я тихо пирхнула.

— Оце вже ні, ліжко твоє.

— А я сказав — твоє,— він ліг на матраці, рішуче схрестивши руки на грудях.

І знову я переконалася, що Джеймі не здасться. Але все можна буде владнати після того, як він засне. У Джеймі не сон, а кома. Щойно він відключався, Мелані могла переносити його куди завгодно.

— Ляж на мою подушку, — запропонував він, поплескавши по подушці.— Тобі необов’язково так скулюватися.

Я зітхнула, але потягнулася до узголів’я.

— Отак уже краще, — схвально мовив він. — А тепер подай мені Джаредову подушку.

Я застромила руку під голову, аби віддати йому подушку назад, але він, прудко перехилившись через мене, вхопив іншу. Я знову зітхнула.

Деякий час ми лежали мовчки, слухаючи тихе посвистування лікаря.

— Кумедне у Дока хропіння, еге ж? — прошепотів Джеймі.

— Схоже на колискову, — додала я.

— Хочеш спати?

— Так.

— А-а.

Я чекала, що він іще щось скаже, але він мовчав.

— Ти хотів про щось поговорити? — запитала я.

Він вагався, проте я відчувала, що скоро він не витримає, тому чекала.

— Якщо я тебе про щось запитаю, скажеш мені правду?

Тепер прийшла моя черга вагатися.

— Ну, не знаю… — ухилилась я.

— Це ти точно знаєш. Коли ми розмовляли… я і Джеб… він мені дещо розповів. Так, то його домисли, але я хочу знати, наскільки він правий.

Я гостро відчула присутність Мелані у голові.

Шепіт Джеймі був тихішим за моє дихання — я ледве його чула.