Але жінки й далі місили тісто, викладали балабухи й, здавалося, не помічали мене. Минула довга-довга мить, і я знову заходилася місити — якщо я працюватиму, то, може, все обійдеться.

Джеба не було цілу вічність. Мабуть, він мав на увазі, що йде намолоти ще борошна. А як іще пояснити його нескінченну відсутність?

— Довгенько ви ходили, — сказала жінка з сивою косою, щойно він повернувся, і я зрозуміла, що мені нічого не привиділося.

Джеб опустив додолу важкий мішок — той глухо гепнувся об долівку.

— Дивися, скільки тут борошна. Спробуй донеси, Труді.

Труді пирхнула.

— Мабуть, поки несли, зупинялися на кожному кроці.

Джеб усміхнувся.

— Так і є.

Моє серце, що тріпотало як пташка, нарешті трохи заспокоїлося.

Наступного дня ми протирали дзеркала над кукурудзяним полем. Джеб сказав, що це треба робити постійно, бо поєднання пари і пилу швидко забруднює скло, і світла стає недосить, аби живити рослини. Ми працювали так: Іян залазив на хитку дерев’яну драбину, а ми з Джебом тримали її внизу, поки вона так і норовила впасти. То було завдання не з легких, зважаючи на Іянову вагу й нестійкість саморобної драбини. До кінця дня у мене заклякли й страшенно боліли руки.

Лише коли ми впоралися з роботою і йшли на кухню обідати, я помітила, що сьогодні імпровізована кобура Джеба, яку він завжди носив із собою, порожня.

Я зойкнула. Ноги приросли до землі, наче у зляканого лошати.

— Що сталося, Вандо? — любенько запитав Джеб.

Я б йому відповіла, якби поруч не стояв Іян, жвавими блакитними очима зачудовано оцінюючи мою дивну реакцію. Натомість я просто подивилася на Джеба докірливим поглядом, а потім повільно пішла поруч, хитаючи головою. Джеб захихикав.

— Що з нею? — запитав Іян у Джеба, ніби я глуха.

— Якби ж я знав, — відповів Джеб. Він брехав так, як це тільки люди вміють — чисто: голки не підточиш.

Так, він був управним брехуном. А може, всі його витівки — сьогодні з рушницею, учора на кухні,— всі його спроби ввести мене в людську компанію — це лише спосіб позбутися мене чужими руками? Може, наша приязнь — лише витвір моєї уяви? Облуда?..

Уже четвертий день я їла на кухні.

Джеб, Іян і я зайшли у довгу спекотну залу — просто у натовп людей, що тихо гомоніли про події цього дня, — і нічого не сталося.

Нічого не сталося.

Не запала раптова тиша. Ніхто не пиляв мене поглядом. Ніхто взагалі не звертав на нас уваги.

Джеб підвів мене до порожньої стільниці, а потім приніс для нас трьох хліба. Іян примостився поруч, мимохідь обернувшись до дівчини по той бік від себе. То була молода білявка — він назвав її Пейдж.

— Як справи? Як воно без Енді? — запитав він її.

— Та нормально, от тільки хвилююся дуже, — сказала білявка, закусивши губу.

— Він скоро повернеться, — запевнив її Іян. — Джаред завжди приводить усіх назад. У нього талант. З його появою усе йде гладко, як по маслу. З Енді все буде гаразд.

Згадка про Джареда розпалила мою цікавість, і Мелані, що останнім часом здебільшого дрімала, оживилася. Та Іян більше нічого не сказав. Він лише поплескав Пейдж по плечу і відвернувся — взяти у Джеба тарілку.

Присівши поруч зі мною, Джеб почав із неприхованим задоволенням роззиратися. Я теж окинула оком залу — що він там бачить? Напевно, тут завжди так, коли немає мене. Але сьогодні я, здавалося, нікому не заважала. Люди, мабуть, утомилися переривати звичний плин життя через мене.

— Ситуація налагоджується, — прокоментував Іян до Джеба.

— Я знав, що так і буде. Ми всі тут розважливі люди.

Я нахмурила брови.

— Ага, — сказав, сміючись, Іян, — поки тут немає мого брата.

— Точно, — погодився Джеб.

Значить, Іян зараховує себе до розважливих людей. Цікаво, чи помітив він, що Джеб неозброєний? Але я не могла ризикувати, запитуючи про це.

Обід проходив так само мирно, як і почався. Я більше нікого не цікавила.

По обіді Джеб сказав, що я заслужила на відпочинок. Він провів мене до дверей, у черговий раз розігруючи з себе джентльмена.

— Бувай, Вандо, — промовив він, торкаючись уявного капелюха.

Для хоробрості я глибоко вдихнула.

— Джебе, почекайте.

— Що таке?

— Джебе… — я вагалася, намагаючись говорити якомога ввічливіше. — Я… може, я дурна, але мені здавалося, що ми друзі.

Я зазирнула йому в обличчя, шукаючи ознак брехні. Окрім доброти, воно нічого не виражало, але що я знаю про поведінку брехунів?

— Звісно, ми друзі, Вандо.

— Тоді чому ви хочете, щоб мене вбили?

Його кошлаті брови здивовано зійшлися на переніссі.

— А з чого ти зробила такі висновки, люба?

Я перелічила свої докази:

— Сьогодні ви не взяли з собою зброї, а вчора залишили мене саму.

Джеб усміхнувся.

— Я думав, що ти ненавидиш зброю.

Я чекала відповіді.

— Вандо, якби я хотів твоєї смерті, це сталося б у перший же день.

— Знаю, — промовила я, ніяковіючи без видимої на те причини. — Саме тому нічого не розумію.

Джеб простодушно засміявся.

— Ні, я не прагну твоєї смерті! У тому-то і вся справа. Я хочу, аби люди звикли до тебе, навіть того не усвідомлюючи. Це як варити жабу.

Від такого дивного порівняння чоло моє зморщилося. Джеб пояснив:

— Якщо ти вкинеш жабу в каструлю з окропом, вона миттю вистрибне. Але якщо покласти її в прохолодну воду і повільно доводити до кипіння, то жаба навіть не втямить, що коїться, аж поки не буде запізно. Все, жаба зварена. Треба лише нагрівати помалу.

Я на мить замислилась — згадала, як сьогодні за обідом люди не звертали на мене уваги. Вони просто до мене звикли. Ця думка здалася мені на диво обнадійливою. У моїй ситуації надія — безглузда річ, але всупереч здоровому глузду вона просочувалася в мене, розфарбовуючи світ у яскравіші кольори.

— Джебе?

— Що?

— Хто я — жаба чи вода?

Він засміявся.

— Сама думай. Самоаналіз корисний для душі.

Повернувшись до виходу, він знову засміявся, цього разу голосніше:

— Вибач за мимовільний каламбур.

— Чекайте. Можна ще одне запитання?

— Звісно. Після мого допиту тепер твоя черга.

— Навіщо вам дружба зі мною, Джебе?

Він на секунду піджав губи, обдумуючи відповідь.

— Ти ж знаєш: я — допитлива людина, — почав він, і я кивнула. — Так от, я чимало спостерігав за вами, душами, але ніколи з вами не розмовляв. А тим часом мої запитання все накопичувалися й накопичувалися… До того ж я завжди вважав, що якщо людина захоче, то може з будь-ким знайти спільну мову. А я люблю перевіряти свої теорії. І ось ти тут — одна з наймиліших у світі дівчат. Мати душу за друга — це неймовірно цікаво, і я почуваю втіху, що мені це вдалося.

Він підморгнув мені, уклонився по пояс і пішов геть.

І хоча тепер я розуміла Джебів план, та легше мені від' того не стало, особливо коли він почав підігрівати воду. Він більше не носив з собою рушниці. Я не знала, де вона, але була вдячна, що принаймні Джеймі більше не спить із нею в обнімку. Беззахисність Джеймі змушувала мене хвилюватися, але потім я вирішила, що так він у меншій небезпеці, аніж зі зброєю. Тепер він ні для кого не становить загрози, а значить, на нього й не нападуть. Крім того, до мене більше ніхто не приходив.

Джеб почав давати мені невеликі доручення. Збігай на кухню, принеси хліба — Джеб не наївся. Збігай, принеси відро води — поле сухе. Забери Джеймі з уроку — Джебові треба з ним поговорити.

Чи зійшов шпинат? Піди перевір. Збігай у південні печери — Джеб має повідомлення для Дока…

Щоразу, коли доводилося виконувати ці прості завдання, мене кидало в холодний піт. Я мріяла стати невидимкою і майже бігала крізь великі зали й темні коридори. У мене виробилася звичка триматися стін й не відривати очей від землі.

Тепер при моїй появі розмови затихали дуже рідко, здебільшого мене ігнорували. Єдиного разу я по-справжньому відчула загрозу смерті: якось, забираючи Джеймі, я перервала заняття Шерон. Вона спрямувала на мене убивчий погляд, але кивком голови дозволила Джеймі вийти, потому як я, запинаючись, прошепотіла своє прохання. Залишившись зі мною наодинці, Джеймі узяв мене за тремтячу руку і сказав, що Шерон так дивиться на всіх, хто перериває її уроки.