«Шукає ліки для Волтера», — погодилась я.

«Сам пішов», — додала вона.

Я згадала той останній раз, коли бачила його, — як він мене поцілував, як нарешті повірив…

«Може, він захотів побути на самоті».

«Сподіваюся, що він не намагається переконати себе в тому, що ти — талановита актриса й шукачка в одній особі…»

«Що ж, цілком можливо».

Мелані беззвучно застогнала.

Іян із Доком перешіптувалися на сторонні теми — здебільшого Іян вводив Дока в курс останніх подій у печерах.

— Що у Ванди з обличчям? — прошепотів Док, але я все одно почула.

— Все те саме, — мовив Іян напружено.

Док зажурено пирхнув і клацнув язиком.

Іян розповів йому про сьогоднішній ніяковий урок, про запитання Джефрі.

— Було б дуже зручно, якби в Мелані вселили цілителя… — міркував Док уголос.

Я здригнулася, але вони стояли позаду і, мабуть, нічого не зауважили.

— Нам пощастило, що прийшла Ванда, — пошепки заступився за мене Іян. — Хто б іще…

— Знаю, — як завжди добродушно урвав його Док. — От тільки шкода, що Ванда не цікавилася медициною.

— Вибачте, — пробурмотіла я. Справді: я завжди як належне сприймала здоров’я свого тіла, але ніколи не замислювалася, звідки воно береться.

На моє плече лягла Іянова рука:

— Нема за що вибачатися.

Джеймі поводився дуже тихо. Я озирнулася — виявляється, він скрутився калачиком на ліжку Дока і заснув.

— Уже пізно, — зауважив Док. — Волтер нікуди не дінеться. Вам слід поспати.

— Ми повернемося, — пообіцяв Іян. — Дайте знати, якщо вам щось буде потрібно, будь-кому з вас.

Я поклала руку Волтера на ліжко й обережно погладила її. Його очі широко розплющилися, цього разу вираз був більш осмислений.

— Ти вже йдеш? — прохрипів Волтер. — Чому так рано?

Я швидко взяла його за руку.

— Гаразд, я залишуся.

Він усміхнувся й заплющив очі. Його тендітні пальці сильно стиснули мені долоню.

Іян зітхнув.

— Ти можеш іти, — сказала я йому. — Я не проти. Вклади Джеймі спати.

Іян роззирнувся по печері.

— Зажди секундочку, — мовив він і схопився за найближче ліжко. Воно було неважке — він легко припідняв його й присунув до Волтерового. Намагаючись не потривожити Волтера, я витягнула руку й відійшла подалі, щоб Іян міг поставити друге ліжко поряд із Волтером. З такою ж легкістю Іян підхопив мене на руки й усадовив на ліжко. Повіки Волтера навіть не сіпнулися. Я затамувала подих, збита з пантелику тим, як Іян мене обійняв, — так ніби я людина.

Іян кивнув на Волтерову долоню, яка міцно стискала мою.

— Як гадаєш, ти зможеш так спати?

— Так, звісно.

— Тоді на добраніч, — він усміхнувся мені, розвернувся й підхопив на руки Джеймі.— Ходімо, малий, — пробурмотів він, несучи Джеймі легко, як немовля. Його тихі кроки стихли вдалині.

Прихопивши з собою тьмяний ліхтар, Док позіхнув і рушив до письмового столу, змайстрованого з дерев’яних ящиків та алюмінієвих дверей. У темряві я більше не могла бачити Волтерового обличчя й почала нервувати. Наче він уже помер. Заспокоювало тільки те, що його пальці продовжували стискати мої.

Док почав шелестіти паперами і ледь чутно наспівував собі під носа. Під ці лагідні звуки я заснула.

Вранці Волтер упізнав мене.

Я ще спала, коли по мене прийшов Іян — кукурудза достигла й час збирати урожай. Я пообіцяла Доку, що принесу йому сніданок, перш ніж ставати до роботи. Обережно вивільнила занімілі пальці з міцної хватки Волтера.

Його очі розплющились.

— Вандо, — прошепотів він.

— Волтере?

Не знаю, скільки часу я ще буду для нього Вандою і чи пам’ятає він минулу ніч. Його пальці стиснули повітря, тому я простягнула йому ліву долоню: права зовсім оніміла.

— Ти прийшла провідати мене. Як приємно! Я знаю… коли всі повернулися… тобі, мабуть, нелегко… Твоє обличчя…

Слова важко давалися йому, а погляд ніяк не міг зосередитися в одній точці. Як це схоже на Волтера: в перших же словах відчувалася турбота за мене.

— Все гаразд, Волтере. Як ти почуваєтеся?

— Ах… — простогнав він тихо. — Не дуже… Доку?

— Я тут, — пробурмотів Док із-за моєї спини.

— Є ще випити? — видихнув Волтер.

— Звісно.

Док уже приготувався. Він підніс горлечко пляшки до блідих губ Волтера і обережно влив темно-коричневу рідину хворому в рот. Волтер морщився при кожному ковтку, який обпалював горло.

Трохи рідини стекло повз рот на подушку. Від запаху в мене засвербіло в носі.

— Краще? — спитав Док за мить.

Волтер невиразно пробурмотів щось на згоду і заплющив очі.

— Ще? — запитав Док. Волтер скривився і застогнав.

Док беззвучно вилаявся.

— Де ж Джаред? — пробурмотів він.

Почувши знайоме ім’я, я закам’яніла. Мелані заметушилася, але одразу ж затихла.

Обличчя Волтера обм’якло, голова безсило відкинулася.

— Волтере? — прошепотіла я.

— Біль занадто сильний — Волтер постійно непритомніє. Лиши його, — сказав Док.

До горла підступив клубок.

— А я — я можу щось зробити?

Вердикт Дока був невтішний:

— Те саме, що і я. Тобто нічого. Від мене жодної користі.

— Не хвилюйтеся ви так, — прошепотів Іян. — Це не ваша провина. Світ перемінився. Ви й так робите усе можливе.

Мої плечі похилилися. Так, людський світ перемінився.

— Ходімо, — прошепотів Іян, торкнувшись пальцем моєї руки.

Я кивнула й почала знову вивільняти руку.

Волтер розплющив невидющі очі.

— Гледис? Ти тут? — у голосі його звучала мольба.

— Е-е-е… Я тут, — мовила я невпевнено, дозволивши його пальцям стиснути мою долоню.

Іян знизав плечима.

— Я принесу вам щось поїсти, обом, — прошепотів він і вийшов.

Очікуючи на повернення Іяна, я рознервувалася через Волтерове марення. Він знову і знову бурмотів ім’я Гледис, але від мене нічого не вимагав, за що я була йому невимовно вдячна. За деякий час, мабуть, за півгодини, я почала дослухатися: чи не долинуть Іянові кроки з коридору, здивована, що він так затримується.

Увесь цей час Док стояв біля столу, нічого не бачачи й пригнічено згорбивши плечі. Видно було, що почувався він зовсім безпомічним.

А тоді я щось почула — не кроки.

— Що це? — запитала я Дока пошепки; Волтер знову затих — мабуть, знепритомнів. Мені не хотілося його турбувати.

Док обернувся до мене і схилив голову набік, прислухаючись.

Незвичне торохкотіння, швидке і водночас м’яке. Мені здалося, що звук наближається, але раптом він почав віддалятися.

— Дивно, — мовив Док. — Звучить майже як… — Док замовк і зосереджено зморщив чоло: незнайомий звук віддалявся.

Ми пильно дослухалися, тому що здалеку почули кроки. Тільки це була не звична розмірена хода Іяна. Людина не просто бігла — мчала щодуху.

Док негайно відреагував на тривожний знак і вилетів назустріч. Я хотіла кинутися навздогін, але зовсім не воліла засмучувати Волтера, укотре вивільняючи руку. Натомість я нашорошила вуха.

— Брандте, в чому справа? — у голосі Дока чувся подив.

— Де вона? Де та істота? — долинув захеканий чоловічий голос. Кроки на мить стихли, а далі відновилися — уже не такі швидкі.

— Про що ти? — гукав Док услід.

— Про паразитку! — нетерпляче засичав Брандт, випірнаючи з арки.

Брандт був не такий кремезний, як Кайл чи Іян; мабуть, усього на кілька дюймів вищий за мене, проте грубий і міцний як носоріг. Його очі прочісували печеру; на частку секунди тривожний погляд зупинився на мені, тоді на Волтерові, а тоді знову повернувся до мене.

Саме в ту мить, коли він рушив до мене, Док порівнявся з Брандтом і вчепився йому в плече.

— Що ти робиш? — голос Дока був схожий на гарчання — такого я ще не чула.

Перш ніж Брандт устиг щось відповісти, знову залунав дивний звук — спочатку тихо, тоді гучніше, і знов почав стихати. Від несподіванки ми закам’яніли. Коли гуркіт був найгучніший, удари звучали майже безперервно.

— Це… вертоліт? — прошепотів Док.